Про правильне харчування, де зарядити гаджети на Черемушках і тисяча цікавинок: як одесит шукав розетку, а знайшов справжній Пункт Незламності (гонзо-репортаж)

Щойно біля «Малини» бачу йдуть. Троє. Мускулисті. Височенні. У жилетках ДТЕК.
Уповільнено, як у слоумо, герої! Навіть музика з «Роккі», ніби як, зазвучала.

Па-да-да-дааа…

З наростанням, як на сходах, коли Роккі, закхеканий, біг, так і ми в блекаут, на 14 поверх. Народ захоплено рукавички відкрив. Що за леви, наші тигри!

Я теж захоплююся хлопцями з ДТЕК, знаю, як вони рятують нас усіх, знаю, як орки їх б'ють, але все ж помилувався і кажу дружині: треба бігти заряджати гаджети. Якщо вони з'явилися в районі, та ще й такою бригадою точно світло зникне. Ремонтно-аварійні роботи.

А у нас славні п'ять днів зі світлом були. Безперешкодно душ приймали. Нахабно прали. І я навіть в «Зомбі проти Рослин» зіграв. Ну ми й помчали. Я як у воду дивився. Світло одразу згасло.

Кажуть, фаза полетіла. У домовому чаті народ ковбаситься. Закликає вулиці перекривати, настукати на сусідів, у яких світло є. Але я знаю, що це до фени. Тому гаджети в сумку — і попрямував до Пункту Незламності. Але цього разу пішов не в «Таврію» — не хочу стояти три години на вході. І не на вокзал (далеко), а в Гончаренко Центр.

Ось не хотілося мені туди йти. Не знаю чому. Може, те, що у кожного з нас сидить черв'ячок сумніву: коли йдеш до депутата, він тебе підгортати почне. В руки проспекти сунути з Петром Порошенком. Авоськи з картоплею.

Але обійшлося. Самого Олексія бачив в ютубі він говорив: «Ласкаво просимо, безкоштовний чай і заряджайся не хочу». І на відео я побачив, що люди сидять на стільцях. Це добре. Але про всяк випадок подзвонив дізнатися: чи можна прийти? Відхопити трохи незламності.

Але слухавку ніхто не взяв. Два рази дзвонив. І ніфіга. Не люблю я цього. Прийдеш а тобі скажуть: а у нас сьогодні переоблік. Або карантин через грип. Сандень. Пішли на базу. Я людина радянського гарту. І звик до того, що наше життя можуть ускладнити по максимуму на рівному місці.

Знайомі сказали: підійдеш до Будинку меблів, а потім побачиш багатоповерхівку з птахами. Або з рибами. Щось таке там.

А мороз поколює. Я один раз станцював на ожеледі мало не вбився. Валентина-фотографка за комір під час падіння мене впіймала.

І кожен раз за прогнозом показує, що сьогодні НАЙХОЛОДНІШИЙ ДЕНЬ У РОЦІ мінус десять, а на завтра буде тепло, а в четвер взагалі плюсова. А насправді завтра, бляха-муха, ще холодніше. Але ось післязавтра, чесно-чесно, буде зовсім тепло! Бадьоро віщають синоптики. Значить зовсім завиє.

І ці мінус десять зовсім ніяк не мінус десять виглядають. А мінус двадцять. Зате на дорогу малеча з санками вилізла. Я вже думав, що санки яв реальності не побачу. Та ні.

Ми трохи поблукали. Потрапили в шиномонтаж. Там мужик обличчя приплюснув до скла і жестами показав, куди йти.

Коротше. Примудрилися пройти повз. Там дельфіни на всю стіну. І чайки. Ось він, цей будинок.

Зайшли з Валентиною. Озираємося. Ми тут інкогніто. Виходить людина. З хаєром. Мого віку.
— Вітаю в Гончаренко центрі. Ви куди?
— А ми в Пункт Незламності.
— А він у нас зараз відсутній. Вибачте. У нас гуртки тут. І там. І тут.
— Ууу, — протягнув я, неабияк розлютившись, і відкрив рота, щоб продовжити членороздільно…
— То ми що, даремно до вас йшли? І тепер йти назад? У темряву? — занудила Валя. — І телефон у вас не працює. Звідки ми знали, що ви не незламні?
— Сідайте, —сказав, здригнувшись, чоловік з хаєром, — я вам зараз подовжувач кину.

І кинув подовжувач. І запропонував чаю. А потім, після того як мені чай не сподобався занадто кислий, з малиною, приніс зеленого.

Уф. Здорово.

Людину звали Олександр. Він соромився фотографуватися. Хоча вигляд у нього видатний. Рокер з довгим, наддовгим сивим волоссям. Колись грав у групі. На весіллях і корпоративах. Улюблені групи «Квін» і «Пінк Флойд». Так я знайшов споріднену душу.

Саша розповідає, що під час минулого блекауту був божевільний будинок. Всіх рятували. Всіх запитували. Людей було як на пташиному базарі. А зараз, каже, ажіотажу немає. Хоч і вихідні.

— А ви можете залишити все це заряджатися. У мене ніхто нічого не візьме. А самі на курси української сходити. Або послухати про те, як харчуватися правильно!

До речі, за весь час, що ми там були, ще двоє приходили, залишили під наглядом Олександра гаджети і втекли. Тут я і представився, що мовляв журналіст. Саша якось взагалі не відреагував: будь ласка, ходіть, все, що хочете, фотографуйте, до кого хочете чіпляйтеся.

Тут і начальник цього всього з'явився.
— А, журналісти? Це добре. Саша, допоможи мені генератор занести. А то світло знову дали. Я їду. Поспішаю. А питання виникнуть — ось до заступника. Маші.
Потиснув руку. Посміхнувся і відплив.

Мені така розслабленість у плані нашої журналістської братії сподобалася донезмоги.
Тому що якщо до тебе підскакують і вимагають акредитацію, дозвіл на зйомку, редакційне завдання, заздалегідь питання загалом, все, що в кіно бачили, то відразу зрозуміло: казнокради і хабарники. А тут люди всі нібито справою зайняті.

КАТЯ ЗІ СКОВОРІДКОЮ І МАДАГАСКАРСЬКІ ТАРАКАНИ

Тут якраз курси про здорове харчування закінчилися. Саша допоміг звідти сковорідки витягнути. І вийшла Катя, фахівець з харчування. Нутриціолог. Я це слово не запам'ятав. І чесно погуглив.

Як я зрозумів, вона розповідає, як правильно харчуватися, щоб бути стресостійким. Типу зранку з'їв ріпу замість кави і ходиш цілий день відважний і на шахедів плюєш. Але це я, звичайно, перебільшую.

— Я можу допомогти з тим, щоб людина щоранку відчувала себе бадьорою. Гормонально щасливою. Як знизити рівень кортизолу (гормон, що виробляється наднирковими залозами, відомий як «гормон стресу»), щоб не згоріти від стресу. Щоб не зруйнувати свій організм. З чого починати свій сніданок. Звичайно, не з кави…Українська земля багата. У нас є досить якісні продукти. Не можна забувати про клітковину. Це овочі, фрукти, зелень…

Я зітхнув. У мене з продуктів прострочені польські консерви. Паштет. Гуманітарка. Дрянь несусвітна. Макарони. І картопля. А з корисних продуктів тільки свіжі огірки. І то я для своїх тарганів мадагаскарських купив. Бачили таких?гучні, схожі на жуків, і пищать! Точніше, шиплять. Я їх у тераріумі тримаю. Так вони навіть до цього огірка не доторкнулися. Не зрозуміли, що це вітаміни і здоров'я.

— У зимову пору року, звичайно, ми використовуємо імпортні продукти. З теплиць. І, звичайно, вони обприскуються і обробляються пестицидами, — пояснює Катя. — А у ваших тарганів нюх загострений. Чим людина, на жаль, не володіє. Вони дають вам зрозуміти, що з цими огірками щось не так. Це «краш-тест» для них.

До Катерини ходить досить багато народу. Вони і готують там. Я за здорове харчування! Але одного разу знайома забула у мене смузі, недопитий, з паростків пшениці на підвіконні. За шторою. Так я потім рік мошок виводив. Розплодилися з цього недопитого смузі. Але до Каті на лекцію з дегустацією готовий прийти. Запам'ятайте. Щосуботи. Якщо набридло бути нездоровим жиробасом, а хочеш бути «гормонально щасливим» — велком.

ТИЧИНА — ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ «ДИР-ДИР-ДИР»

Урок української — це клуб. Тут вчаться росто в розмові. Спілкуючись між собою. Веде цей клуб чудова жінка Тетяна Мозгова. У неї така солов'їна! Заслухаєшся.

Ми з Валею вивчаємо українську мову і на вулиці намагаємося розмовляти виключно державною мовою. Виходить все одно суржик, але все краще і краще.

А тепер я скажу вам, друзі, як я відчув дискомфорт. Я не розумів і не відчував, що означає бути українцем в Україні, поки не почав говорити українською в соціумі. Я не знав, які приниження, болючу реакцію і ненависть можна відчути від продавчинь, від милих бабусь, від сантехніків, які приходять пробити водопровід.

Вперше я побачив, як змінюються обличчя торговців на ринку, коли вони чують українську мову, приблизно два з половиною роки тому. Вони, як співав Висоцький, «кривили рожи бульдожьи». Ті продавці, з якими ми завжди нормально спілкувалися російською, почувши українську, замкнулися і дивляться вовком. Або бульдогом. Я почав розуміти, мої україномовні друзі, що означає жити в гетто. Я намагаюся говорити суржиком три-чотири роки вже коли всі стали терпимішими, коли всі відчули себе українцями, коли більше половини, як і ми, а ви в цьому жили!

— З 17-го року я перейшла виключно на українську мову, — ділиться філологиня Тетяна. — Довелося почути дуже багато на свою адресу. Однак є таке поняття, як «мовна стійкість». І це був мій вибір — залишатися українкою в Україні. Це може бути болісно. А потім, як при будь-якій роботі, натираються мозолі, зникає чутливість так і у відносинах з людьми, які не приймають Україну. А приходьте до нас. Вчіть. Долайте сором'язливість. Ще пані Фаріон казала: «Гарна українська починається з поганої української».

Заговорили про українських поетів і згадали Павла Тичину, у якого наприкінці місяця ювілей. 135 років.

Скільки я лаяв Павла Тичину. За «трактор в полі — дир-дир-дир». За плазування перед Сталіним. Я був проти перейменуванні вулиць на його честь.

Але випадково натрапив на пісню групи «Пиріг і Батіг». Почув пісню — таку чисту, таку сумну. Я затих. І слухав, підперши кулаком щоку.

Виявилося, це ненависний мені Тичина. Я зрозумів: ранній Тичина геній. Несамовитий модерніст, автор «Сонячних кларнетів», який чув музику в кожній травинці, перетворився на людину, яка була змушена писати: «Ой, Сталіне рідний, прийми ж наше серце у серце своє», щоб не зникнути в м'ясорубці.

Я запитав себе: а я б зміг? Співати хвалу диктатору? Якби знав, що не зробивши цього, приречу дружину і дітей на смерть у таборах?

Хоча у нас в країні поки що не можуть подзвонити вночі в двері за те, що ти когось назвеш паскудником і зеленим козлом. Не посадять за не захоплений образ думки.
Але… ніколи не зарікайся.

Я всім раджу послухати. Посумувати. І подумати над тим, де закінчується ваша свобода і починається обережність.

МАША ЗАЛИШИЛА ПОЛЬЩУ ЗАДЛЯ УКРАЇНИ

Адміністратор Центру Маша замерзла. І не могла зігрітися. Чекала, за її словами, групу підопічних на зупинці. Вони возять пенсіонерів і в Театр Маски, і в Філармонію, і в Оперний. А автобус приходить дуже рідко. Зараз в кабінеті пила гарячий чай і відтавала.

Але мене зацікавило ось що. Маша, за її словами, довго жила в Польщі. І навіть свій бізнес мала. Грумінг-салон. Тобто наводили красу собакам і котам, і навіть кроликам. Кігті, зуби і модні зачіски. А потім все кинула і приїхала в Україну. Де бомбардування. Де блекаути. Де темно і холодно. Але чому, Карл, ой, тобто Маша?

— За останні роки змінилося ставлення поляків до українців. Це дуже сильно відчувалося.
— Це російська пропаганда постаралася?
— Так. Але й потім там все інше. Все може бути і акуратніше, і доглянутіше, і охайніше. Доріжки для велосипедів. Але сонце не те. І повітря інше. Та й банківська система наша краща. Набагато. Тільки аферистів у нас більше, сміється.

ЕПІЛОГ

Я скажу: це дійсно Пункт Незламності. І справа не стільки в електриці. Тут є найголовніше. Тут вирує життя. Тут плетіння маскувальних сіток і походи в театри. Уроки англійської, польської, української та правил водіння. Зрештою, тут чудова СОБАКА-УЛИБАКА, яка дає всім лапу. Тут не сумне сидіння над розеткою. І люди, які обрали Україну.

І я сюди прийду ще не раз. Я знайшов свій пункт Незламності.

P.S. А світло, як тільки ми прийшли, увімкнули. А через півгодини вимкнули. А потім через п'ять годин увімкнули. Ось швидко дописую цю статтю. І хочу сказати: ДТЕК, даремно ви, хлопці, обурюєтеся з приводу інтерв'ю (не подобаються питання). Ви все одно наші герої. А героям дуже багато прощається. Тож користуйтеся нагодою.

ТА-ДА-ДА-ДААААА!

Так! І в Гончаренко Центрі телефон берите хто-небудь!

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов, фото Валентини Бакаєвої