«Не гумовий» генератор і один перехідник на всіх: як змінилася атмосфера в пунктах незламності

Ранок одеситів почався з пошуків пунктів незламності. Наш постійний автор Дмитро Жогов вирушив до супермаркету. Ще два роки тому в цьому місці панували взаємодопомога і людяність, а тепер тут — випробування на витримку і здатність залишатися людьми, коли навколо темно, холодно і всім однаково погано.

Це історія про один перехідник, «гумовий» генератор і чергу зі скандалами.

У мене, як на гріх, все розрядилося: і ноутбук, і телефон, і пауербанк. На останньому подиху написав у редакцію: «Пішов у пункт незламності заряджатися. Все розряд…»

І все.

Пункт у мене під вікном у супермаркеті. Два роки тому там була своя атмосфера. Особлива.

Тоді одесити швидко прийшли до тями після блекаутів. Приходили в магазин, заряджали гаджети. Брали маленькі червоні пластикові табуретки, на які продавчині ставали, щоб дістати до верхніх полиць, — і сідали на них у овочевому відділі. Пліткували. Сперечалися.

Звідти відкривався гарний вид на лікеро-горілчаний відділ, і у бабусь був повний карт-бланш. Пару разів чоловіки, які заскочили за шкаліком, побачивши цей ряд сторожових горгулій, розверталися і робили байдужий вигляд — ніби вибирають мандаринки.

Тоді було відчуття і злих веселощів, і єднання. Відчуття взаємодопомоги. У кожному відділі лежали подовжувачі. Іноді траплявся упир, який забороняв користуватися принесеним перехідником на чотири розетки, хоча сам займав тільки одну.

І через два роки все змінилося…

Пункт незламності перенесли до входу. Між камерами схову і непрацюючою касою. Біля нього переминалося з ноги на ногу кілька бабусь. І всього один подовжувач на чотири розетки — і все. У супермаркеті порожньо.

Ми підключили до вільного гнізда перехідник, який принесли з дому, і зарядили свої гаджети. Тут же продавчиня, що проходила повз, буркнула, що їхній генератор «не гумовий».

Я трохи очманів. Бабусі підходили, а місць для підключення не було. Я звернувся до продавчині — вона тільки махнула рукою: для цього потрібен електрик. Нічого не знаю.

У цей момент в супермаркет увірвалася тітка, схожа на мопса, що відкинувся з зони: — Чого стала тут, дурепа?! — закричала вона на бабусю біля входу.

Та охнула і відступила.

— Кошик заважає взяти, стерва! — проричав «мопс» і поскакав углиб маркету.

Бабуся в окулярах безсило сіла на єдиний стільчик:

— Який народ нині пішов… Озлоблений.

Я пішов шукати адміністратора. Постукав у кімнатку з табличкою «Стороннім вхід заборонено». Звідти на мене подивилася дівчина.

Я ввічливо представився журналістом «Думської» і запитав, хто може допомогти розгорнути пункт незламності. А то виходить не «незламність», а нісенітниця.

Дівчина закипіла. Видно, накопичилося. Щось вирувало всередині і чекало виходу.

— Директор там, на вулиці, товар приймає.

— А ви не могли б мені його показати? Я просто його в обличчя не знаю.

Тут дівчинку і прорвало:

— Показати? Як мене все дістало, звільнюся! Звільнюся звідси.

Вона швидко вийшла на вулицю.

І повернулася:

— Його там немає.

Я вибачився і повернувся до групи бабусь.

— Сказали, директора немає. І лаялися сильно. — Ох-хо-хох… За що ж лаятися? — перелякалися бабусі.

Прийшла жінка, побачила, що підключитися нікуди, і пішла купити трійник.

Підійшла бабуся з повною сумкою порожніх баночок — робить свічки для ЗСУ. Підключилася до щойно купленого трійника. Початковий подовжувач почав обростати пристосуваннями. Несли не тільки телефони, а й радіо, і ліхтарі. Біля входу ставало тісно.

І тут я помітив телефон відповідального за пункт незламності. Його звуть Олег Мітев.

Ми набрали номер і знову поскаржилися: мовляв, немає перехідників.

Олег Мітев виявився директором. Треба віддати належне — він з'явився майже відразу, з купою подовжувачів, і миттєво вирішив проблему.

На питання, чи витримає генератор, чи не трапиться чогось, він здивовано перепитав:

— А що з ним може трапитися?

— А нам тут сказали, що генератор «не гумовий»!

— Хто сказав? А ну покажіть!

Але бабусі зробили вигляд, що не пам'ятають хто.

Потягнулися довгі години очікування. Ми переминалися, зітхали, норовили спертися на камери схову. Я вивчив напам'ять всі пісні, які звучали в супермаркеті.

Найспритніші бабусі, побродивши по магазину, знайшли червоні пластикові стільчики і сіли на них. Дві години по тому у нас все зарядилося. Цього вистачить на годин шість. Завтра знову сюди.

Слідом за нами підтягнувся інший народ — школярі з розрядженими телефонами. Скільки разів ми тут ще побачимося — невідомо, одне ясно — треба бути добрішими один до одного.

Автор — Дмитро Жогов