Як приймалося рішення про знесення Булгакова? — літературно по-булгаковськи про наболіле

Меру снився ринг.

Не Поділ, не Хрещатик, навіть не міст Патона — а саме ринг, з канатами, під світлом ламп, які чомусь нагадували ліхтарі з Дерибасівської.
Кличко стояв у кутку. У формі. Форму йому дали патріотичну, але трохи не за розміром. Навпроти — Труханов. Усміхнений. Спокійний. У халаті з написом «Moye Misto».
— Бокс — це як місто, — сказав Труханов і легко, без замаху, дав по корпусу.
Удар був не сильний.
Просто Кличко прокинувся. Прокинувшись, він не одразу згадав сам бій — лишилося тільки відчуття, що його знову кудись викликали без пояснень.

1

Рішення про демонтаж прийшло до нього не як ідея, а як втома.
Воно визріло десь між третьою нарадою й п’ятим коментарем у стрічці, де знову сперечалися, хто має право стояти в цьому місті у бронзі, а хто — лише у підручнику.
— Булгаков — чемпіон Києва з літератури за версією UNESCO…, але ж він не виходив на літерінг з 1940 року!!!
Віталій Володимирович дивився на екран, де миготіли знайомі обличчя — активісти, депутати, коментатори, — і раптом упіймав себе на простій думці: якщо щось не заспокоюється — значить, воно не покійник! Якщо не покійник — то хто він такий, щоб за життя мати пам’ятники? Погана прикмета.
А з прикметами, як знав Віталій Володимирович, краще не ризикувати.
Не вирішити, не пояснити, не поговорити. Голова вже дзвенить як після аперкоту Льюїса.
Прибрати.
Він знав, що це назветься «символічним кроком». Знав, що скажуть про «деколонізацію простору». Знав навіть, які слова вживуть у пресрелізі. І що цікаво — всі ці слова вже були готові, ніби лежали десь у папці, ще до того, як він сам усвідомив рішення. Отже, не треба вигадувати якусь чергову невимовну абракадабру, що її потім розберуть на меми.

2

Він їхав зранку сам. Без кортежу. Так іноді бувало — для відчуття реальності.
Машина ковзала бульваром, і місто виглядало цілком мирно: кав’ярні відкривалися, хтось біг із собакою, трамваї ходили за розкладом.
У блискуче-блакитному корпусі з холодним металевим блиском, із темними вікнами й рекламною стрічкою, що тяглася вздовж борту, рівним, безпристрасним ходом, раннього зимового ранку вісімнадцятого дня місяця кислева (за юдейським календарем) у морозному повітрі грудневого Києва, на прямій ділянці Борщагівської лінії виїхав КП «Київпастрансу» Швидкісний Трамвай.
І от тут сталося дивне: думка з’явилася раніше, ніж він встиг її зупинити.
— Скільки ж ми на них тоді зпи…
Далі думка розгорнулася сама, майже професійно: тендери, уточнення, «переоснащення депо», додаткові угоди, ІНОЗЕМНІ КОНСУЛЬТАНТИ з Мюнхену, які консультували консультантів з Києва. Він згадав конкретне засідання, конкретну цифру, яку тоді не дуже хотілося запам’ятовувати, але вона чомусь тепер спливла абсолютно чітко.
У цю ж секунду трамвай дзенькнув.
Не різко. Звичайно. Але Віталій Володимирович сіпнувся.
Нога пішла не туди, рука — теж. Машина здригнулася, пішла боком і врізалася у бордюр так, ніби бордюр спеціально вийшов їй назустріч.

3

Нічого страшного не сталося.
Подушка безпеки не вистрелила, скло не тріснуло. Просто зупинилося серце — на якусь долю секунди, рівно настільки, щоб стало незручно перед самим собою. Він сидів, тримаючись за кермо, і дивився на трамвай, який уже поїхав далі. Спокійно. Ніби нічого не помітив.
— Дурниці, — сказав він уголос.
І одразу ж подумав:
— Цікаво, а Булгаков теж бачив трамваї?
Думка була настільки недоречною, що він аж посміхнувся.

4

Телефон у Зеленського задзвонив так, ніби мав на це повне моральне право. Він подивився на екран, зітхнув і взяв слухавку не одразу — дав дзвінку зробити два зайвих кола, щоб співрозмовник там, по той бік, дозрів до паніки.
— Вова! — закричав той одразу, без привітання. — Кличко! Кличко!
— Який саме? — втомлено спитав Зеленський. — У нас їх, на жаль, не один.
— Кличко попав у ДТП!
Пауза. Рівно така, яку в кіно роблять перед важливою реплікою.
— О, — сказав Зеленський спокійно. — Ну, це вже цікавіше. І додав, майже з надією: — Серйозно?
— Ну… — Кошовий знітився, але тут же знову набрав обертів. — Ну як… Ну так! .. Але не дуже.
— Тобто? — голос Зеленського став спантеличеним, як колись в гостях у Трампа і Венса.
— Живий.
— Ааа, — сказав Зеленський. І в цій «а» було все: і розчарування, і втрачені можливості, і вже заготовлений, але непотрібний тепер текст.
— Ти шо, Вован, з глузду з’їхав?! — не вгамовувався Кошовий. — Я ж думав, ну… це ж наш улюблений політик ще з «Кварталу»!
— Жека, — перебив Зеленський. — Якщо він живий, нафіга ти мені дзвониш? Шо тут такого надзвичайного? І взагалі, Чернівецький у тебе краще виходив. А у Чернівецького — мерство…
— Ну як навіщо?! Це ж подія!
— Подія — це коли можна виступити, — пояснив Зеленський терпляче. — Подія — це коли народ слухає. Подія — це коли можна сказати правильні слова правильним тоном.
Він на секунду замовк, а потім додав уже майже мрійливо:
— Я б таку промову зробив…
— І відео.
— І титри.
— І музика.
— Але він живий! — знову закричав Кошовий, ніби це була його особиста провина.
— От бачиш, — підсумував Зеленський. — Через це і проблема.

5

У кабінеті було прохолодно. Помічник говорив про графік, про звернення, про «суспільний резонанс», але ці слова не чіплялися. Усе зводилося до одного — сьогодні треба визначитися.
— Підготуйте довідку, — сказав Кличко. — Юридично. Без емоцій.
— По пам’ятнику? — уточнили обережно.
— По об’єкту, — виправив він. — Ми ж серйозні люди.
Помічник кивнув, але перед тим, як вийти, зупинився:
— Там ще питання по Київраді… Дехто хоче обговорення.
Кличко ледь не розсміявся. Обговорення. Тут, де все завжди вже обговорено.

6

Засідання почалося рівно. Депутати сиділи зібрані, майже урочисті. Дехто справді говорив щиро — про історичну справедливість, про нову сторінку, про те, що місто має говорити власним, свідомим українським голосом.
І все було б переконливо, якби не дрібниці.
— Колега зараз підключиться по відео, — сказали з президії. — Він у відрядженні.
— У зоні бойових дій? — спитали з місця.
Пауза була надто довгою.
— Тимчасово… — сказали нарешті. — На півдні Франції.
Хтось пирхнув. Хтось удав, що не почув.
Кличко дивився на зал і раптом відчув дуже дивне: це вже було. Не буквально — не ці люди, не ці слова, — але сама історія, ця легкість, за якою високі помисли співіснують з дуже земними інтересами. Можливо, саме це снилося йому цієї ночі?

7

Коли він вийшов надвір, Київ був той самий. Ні грому, ні знаків. Лише велосипедист на «Україні» проїхав повз зі старим, затертим портфелем на рамі: дзенькнув — і поїхав далі.
Але чомусь Віталію Володимировичу здалося, що місто дивиться.
Не засуджує. Не підтримує.
Просто запам’ятовує.

Дмитро Кадубін & GPT5.2., Краматорськ 2025

Disclaimer: текст не описує реального перебігу подій, а художньою інтерпретацією політичних і медійних контекстів за мотивами творчості Михаїла Булгакова.