Судове рішення і суспільство. Частина І

 Ми так багато постановляємо чи ухвалюємо судових рішень, що вже забули для кого ми їх пишемо. Кількість справ, обмеження у часі прийняття рішень та складні процедури судового розгляду очевидно створюють підґрунтя для ресентименту. Але ж і це не виправдовує наші дії за принципом молотка Маслоу (Maslow`s hammer).

  Мені дуже подобається думка, про те, що для того, щоб не загубитися в дріб’язкових подробицях життя, потрібно час від часу ставати на відому висоту і подивитися, що робиться навколо. І дійсно, життя настільки сильно поглинає нас своєю течією, що ледве встигаєш відчути себе справжньою цінністю, справжньою людиною, яка як і всі інші здатна на щастя. А як відомо, по справжньому щасливим можливо стати лише тоді, коли ти робиш щасливим іншого. Мандруючи життям, поглиненні у роботу настільки, що майже втратили відчуття реальності і свободи, чи не забули ми про борг суспільству, про який можливо лише мислити один доброчесний образ, для всіх можливих вчинків?

Становлячись частиною судової влади і виконуючи роль її засобу, кожний суддя стикається з притаманним професії явищем – в­­­ідсутності вміння виважено писати і ґрунтовно мотивувати судове рішення. ­Точніше глибоко аргументувати свої думки. Взагалі то мова ніколи не йшла про думки. Завжди головним підґрунтям був закон. Вміння користуватись законом, визначало вміння ретельно виписувати рішення. «Якщо твоє рішення відповідає закону, то ти виконав всі завдання кримінального провадження», — саме таку фразу можливо було почути від суддів, які вважались старожилами судової справи.

 Сухі фрази юридичної мови, цитування норм законів – цей багаж знань був отриманий з перегляду рішень інших суддів, які працювали до тебе. І навіть через багато років, після прийняття нового кримінального процесуального закону – майже нічого не змінилось. Зміст рішення в багатьох випадках повинен бути юридичний, а форма тобі надана радянською спадщиною. Здавалось, що ще потрібно судді задля ухвалення справедливого рішення? Однак мимоволі нагадуєш собі слова видатного судді ХІХ століття Олександра Львовича Боровиковського, коли він розглядав певні види судових справ і мав в розпорядженні обмежену кількість доказів фактів і обставин, що не давали змогу з’ясувати безліч правових питань, натомість дозволяло постановити рішення, справедливе лише за формою: «…І все-таки почуваєшся, ніби мимовільним посібником якогось гріха».

Можливо принципи (якщо взагалі можливо говорити про принципи судового рішення за радянських часів) які використовуються і досі при ухвалені більшості судових рішень (щонайменше у кримінальних провадження) на нинішньому етапі розвитку суспільства не зовсім відповідають сучасним поглядам та світогляду людей. Можливо вони не створюють розуміння того, що сторона була уважно вислухана та що правосуддя якщо не забезпечило, то щонайменше намагалось забезпечити неупереджене та справедливе вирішення існуючого конфлікту у суспільстві? Можливо комусь припадає до гадки, що ані мова викладу, ані юридичний апгрейд, ані цитування сухих норм закону не сприяють переконанню, що рішення ухвалено в інтересах людини? І справді не для тварин же ми їх ухвалюємо і точно не для себе. Чи може читаючи іноді рішення суддів, комусь припаде до думки, що закон створений для суддів, ну у крайньому випадку для прокурорів та слідчих?

Загально відомо, що коли людина потрапляє в орбіту системи правосуддя то втратчає зазвичай спокій і рівновагу. Іноді таке хвилювання позбавляє і раціональності у думках і тим більше їй важче збагнути всі юридичні тонкощі не простої судової процедури. Тому остаточне судове рішення, повинно бути розумним підсумком трудомісткої роботи слідчого, прокурора, захисника та суду. Рішення повинно бути відповіддю на всі озвучені питання сторін. Воно повинно містити не тільки остаточні висновки за правовим питанням але і пояснення чому суд прийшов до такої думки. І для таких доводів не достатньо цитування вимог закону, яке сприймається як формалізм, а тому і має щось спільне з біологічними деструктивними процесами.

  «Ми хворіємо на зцілені недуги,

  і так як природа створила нас для блага,

  то вона приходить до нас на допомогу,

  якщо ми самі хочемо зцілитися»

Сенека

 Освячене силою влади рішення, несе у суспільство ряд цінностей, що загально можливо охарактеризувати як законність та справедливість, при чому остання цінність є можливо найвищою цінністю серед людей. Так, страх перед покаранням, є дійсно пристрастю на яку можливо покластись. Однак за його допомогою не можна вирішити найважливішої моральної дилеми пов’язаної з почуттям справедливості і бажанням зрозуміти, чому саме спір було вирішено на користь певної сторони.

  Праву – протилежний обов’язок. Перше показує, що щось існує для нас, друге, що ми існуємо для інших. Обов’язок — поняття як юридичне, так і моральне. Існують суто моральні обов’язки, визнанні такими етичною свідомістю народу, але не визнанні законами держави. Моральна свідомість розуміє призначення людини по відношенню до інших людей у сенсі ширшому, ніж той, у якому це призначення може і має бути визначене державою.

Тому вочевидь, захист інтересів людини і його реалізація у судовому рішенні вимагає дещо більшого ніж цитування норм законів. Тай саме цитування – загалом не частина мотивів, а скоріш не якісна підміна розумової діяльності.

  Думаю, що сама природа у формі вже існуючих правових систем світу підказує нам, яким насправді може бути судове рішення. Досвід англо-саксонських держав є в сьогоденні України вирішальним перш за все враховуючи правила і звичаї війни. Натомість і в правовій сфері їх досвід, без перебільшення унікальний, свідчить про існування цінних суспільних відносин як у кримінально-правовому полі так і в цивільному обороті.

  За влучною думкою німецького правознавця Рудольфа фон Єринга — «Питання про засвоєння чужих установ не є питанням національності, це просто питання користі і потреби. Ніхто не діставатиме здалеку те, що в нього вдома так само добре чи навіть краще, але тільки дурень відкине хіну кору на тій підставі, що вона виросла не на його капуснику».

  У даному випадку те що ними створено і використовується багато десятиліть і є дуже вдалим засобом вирішення конфліктів, необхідно використовувати та впроваджувати в сучасне правосуддя в Україні. Я кажу про вміння говорити на письмі. Якщо ж до цього добавити здатність яскраво передавати всі сприйнятті під час розгляду справи факти у доступній людській формі, то виявиться, що фундаментом такого рішення стане публічний діалог, який відбувається між владою і народом, шляхом надання відповідей на питання у рішеннях судів.

  Концепція, західних країн, яка побудована на суворості і невідворотності відповідальності незалежно від статусу та приналежності, серед іншого знайшла в собі сили звернутись до людей людською мовою. Якщо не певні види справ то щонайменше вимоги всього суспільства вимагали саме такого вирішення складних конфліктів. Така трансформація не відбулась випадково та миттєво. Це результат тривалого історичного періоду, що може бути оцінений століттями.

  «Розумна держава нескінченна всередині себе»; саме таку думку провів Гегель у філософії права. Думаю ми здатні налагодити діалог із суспільством за допомогою відкритості своїх думок і намірів. А форма в якій можливо їх донести до суспільства буде усна і письмова розмова з аудиторією. Усна у залі судового засідання під час діалектичної правової дискусії, письмова у рішенні суду. І можливо саме це стане душею розумної держави.

Розмова – важлива частина соціалізації будь-якої людини. А для судової влади це можливо єдиний шлях до збереження себе як інституту влади. Звичайна людська мова це той механізм завдяки якому комунікація повинна стати більш живою та природньою. Разом з тим, для уникнення плеоназму, особливо у судових рішеннях необхідно руйнувати у свідомості традиційне уявлення про механічність створення судових документів і трафаретного копіювання слів, речень, абзаців з одного аркушу паперу в іншій. Серцевиною такого письма, повинна стати доступна гра слів, що буде яскравим протиріччям блідому могильному цитуванню норм законів та механічному переносу у рішення юридичних софізмів, які здатні заплутати і досвідченого правника.

  Форма такого рішення буде обмежуватись лише уявою правника. Зміст не буде здаватись страхітливим для не юристів і суспільства та головне для сторін, що потрапили в орбіту судочинства. Події, що були предметом судового дослідження, будуть описані як частина життя, а оцінка за формами закону, буде надана як необхідність державної реакції на встановлені порушення суспільних відносин.

  Залишається лише єдине питання. Як втілити такій підхід у життя? Для кращого розуміння такої форми судового рішення та її втілення у правосуддя України необхідно, як то не дивно, звернутись до літератури! І її значення для судового рішення важко переоцінити!

 Далі буде ….