Початок переговорів про вступ України до ЄС

Офіційне відкриття відбулося на Міжурядовій конференції Україна — ЄС 15 червня 2026 року. З 2020 року змінилася методологія переговорного процесу, яка замість 33 переговорних глав передбачає 6 переговорних кластерів: «Основи», «Внутрішній ринок», «Конкурентоспроможність та інклюзивне зростання», «Зелений порядок денний і стійка пов’язаність», «Ресурси, сільське господарство та згуртованість» і «Зовнішні відносини».

Заради об’єктивності слід зазначити, що Чорногорія розпочала процес вступу ще у 2012 році й за 14 років за старою методологією закрила лише 16 переговорних глав із 33. У випадку Хорватії — останньої на сьогодні країни, прийнятої до Європейського Союзу, — цей процес зайняв шість років: переговори проходили з 2005 по 2011 рік.

З одного боку, те, що сталося, можна вважати великим успіхом для України, адже ще до початку повномасштабної російської агресії ніхто не міг говорити навіть про швидке отримання статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу.

З іншого боку, це останній серйозний рубіж на шляху до членства в ЄС, після якого залишається лише одностайне голосування всіх держав-членів за прийняття країни-кандидата. Саме тут можуть виникнути найсерйозніші труднощі — не технічного, а політичного характеру.

Питання не лише в Україні. Питання полягає і в готовності Європейського Союзу до подальшого розширення, а також до позиціонування себе в сучасному світі, де відчайдушно борються відцентрові й доцентрові сили.

У той час як Франція і Німеччина намагаються проводити власну зовнішню політику, у них викликає роздратування діяльність Каї Каллас, яка, маючи за плечима досвід прем’єр-міністра Естонії, проводить безкомпромісну політику щодо переговорів із Росією, виходячи з власного розуміння міжнародної ситуації та інтересів своєї країни.

Для Європейського Союзу необхідно чітко відповісти на питання про те, як він сприймає Україну. Момент істини наближається. Власне, ЄС сам загнав себе в глухий кут, ухваливши у 2004 році Європейську політику сусідства, яка суперечила духу статті 49 Лісабонського договору.

Ця стаття надає будь-якій європейській державі можливість претендувати на членство в Європейському Союзі. Таким чином, ЄС не в змозі стримувати прагнення України та Молдови рухатися цим шляхом, тому все впирається в питання стратегічного розвитку самого Союзу.

Або ЄС триматиме обидві країни на відстані витягнутої руки, зберігаючи їх у підвішеному стані довгі роки, або дасть зелене світло на приєднання.

Варто відзначити роль п’ятого президента України Петра Порошенка та чинного президента Володимира Зеленського у спробах зрушити це питання з мертвої точки. Однак важливо також визнати, що Україна за Петра Порошенка більшою мірою відповідала стандартам демократії та правопорядку, ніж зараз.

Звичайно, багато чого можна списати на війну, але тоді не зовсім зрозуміло, чому українська влада вважає, що в Європейському Союзі заплющать очі на існування єдиного телемарафону, судові вироки за критику президента, корупцію у вищих ешелонах влади, відсутність виборів і зміни влади, наявність більшої кількості окупованих територій і, найголовніше, триваючу гарячу фазу конфлікту з Росією.

З іншого боку, Європейський Союз не може підходити до України за «гамбурзьким рахунком», інакше йому доведеться прийняти Молдову раніше за Україну. У Молдові проходять регулярні вибори, існує свобода слова і політична конкуренція, конфлікт у Придністров’ї має заморожений характер, питання Гагаузії вирішене у відносно позитивному ключі.

Крім того, значна частина громадян Молдови одночасно є громадянами Румунії. Нарешті, Молдова неспівмірна з Україною ні за чисельністю населення, ні за територією, а тому її легше інтегрувати в загальноєвропейський простір.

До того ж у Молдови є потужний лобіст в особі Румунії. До речі, громадяни Румунії, які проживають у Молдові, вже давно беруть участь у виборах до Європейського парламенту.

Очевидно, що чинний президент розуміє: єдина можливість зберегти владу після війни — це швидкий вступ до Європейського Союзу. Однак швидкий вступ можливий лише в тому разі, якщо ЄС не відчуватиме від цього процесу не лише воєнної, а й економічної загрози.

Це означає, що президент Зеленський має продемонструвати успіх на полі бою — як мінімум деокупацію Криму або інших територій, захоплених агресором.

Хай як фантастично це звучить сьогодні, варіант, подібний до ситуації між США та Іраном, де кожна сторона вважає себе переможцем, для ЄС неприйнятний. У російсько-українському конфлікті мірилом успіху залишаються території — або захоплені агресором, або звільнені українською армією.

Отже, ситуація на полі бою багато в чому визначить, чи стануть переговорні кластери переборним етапом, чи непереборною перешкодою на шляху переговорів між Києвом і Брюсселем.