Про десантний факультет та генеральску пенсію

Вчора в Одесі було маленьке свято: Військова академія вдесяте випустила молодих лейтенантів. Прогулюючись по теренах військового кампусу, я згадував дуже цікаві події, які відбулися там в середині 2000-х.

З того часу пройшло чимало часу, навіть терміни притягнення до кримінальної відповідальності спливли. Тому я вже можу про ті події трішечки розповісти.

^{Військова академія, 19 червня 2021 року}

П'ятнадцять років тому був в Одесі Інститут сухопутних військ. Він знаходився теж там, на Великому Фонтані, в корпусах юнкерського училища та піхотної школи, які побудували ще за царя, у XIX сторіччі.

В ті часи (я маю на увазі середину 2000-х) з українською армією робили щось незрозуміле, військові можуть про ті часи розповісти багато цікавого.

Саме тоді, у 2006 році, було схвалено рішення: перевести Інститут сухопутних військ з Одеси до Львова.

«БАЛАЛАЄЧНИКІ»

За радянські часи у Львові було вище військово-політичне училище. Там готували замполітів, військових кореспондентів та культпрацівників — «балалаєчніков», як їх лагідно називали у військах. Хто пам’ятає стару команду КВН «Львівські гусари» — вони саме звідти.

До речі, «балалаєчніки» теж базувалися у будинках піхотного училища XIX сторіччя, проте не царського, а королівського — австро-угорського. Саме туди планували передислокувати одеський інститут.

Це рішення викликало обурення, в першу чергу з боку проросійської тусовки: мовляв, Одесу вважають «неблагонадійною», і тому прибирають з міста підготовку офіцерів у «правильніший» Львів.

І ось одного дня мене через спільних знайомих запросили на зустріч. «Тільки нікому про це не розповідай. Прийдеш, там тебе зустрінуть і проведуть. Не для преси. Ні, очі зав'язувати не будуть, на місці все зрозумієш».

Очі мені таки не зав'язували, проте зустріч дійсно була таємною. Зустріли тоді мене офіцери, викладачі того самого інституту. Вони пояснили мені, що ситуація з перебазуванням у Львів насправді була дещо складнішою.

НЮАНС

«Сергію, дивись, справи насправді кепські. Будинки інституту в Одесі дуже старі, їх стан — жахливий. Курсанти купу часу замість навчання витрачають на те, щоб утримати їх у пристойному стані, щоб вони остаточно не завалилися. Ось вчора вичерпували воду — вчергове залило підвал. Перевести навчання кудись в інше місце — треба. Львів так Львів. Але є один нюанс»…

Цей нюанс мав цілком конкретну назву.

«Сергію, можна переводити у Львів артилеристів, тиловиків, кого завгодно, але не наш десантний факультет! »

І офіцери почали наперебій пояснювати, чому десантний факультет треба залишити саме в Одесі.

ОДЕСЬКЕ ДЕСАНТНЕ ЕЛЬДОРАДО

«Дивись. В Одесі 250 сонячних днів на рік. У Львові — 250 пахмурних, там вдвічі більше опадів! »

«Поруч з Одесою є три аеродроми, де можна злітати та стрибати. У Львові — один! »

«В Одесі майданчик для приземлення знаходиться на тому ж аеродромі. Тобто за день легко можна зробити три, чотири стрибки. А у Львові стрибати треба за 20 кілометрів від аеродрому. Тобто там два рази на день — вже за щастя! ».

«Так, аеродром там один, і на ньому базується 80-й аеромобільний полк! У них свої плани підготовки, їм теж треба стрибати в ті нечисленні сонячні дні. І тут ще з'являться якісь курсанти, кому вони там потрібні?»

«Ми ж не лише парашутисти. Ми ж готуємо офіцерів для ВМСУ та морської піхоти. У нас тут поруч Очаків, там водолазна база, вчать бойових плавців. А у Львові що?

«Або, наприклад, гелікоптери, армійська авіація. Вони в Херсоні, до Одеси 3 години їхати. А зі Львова?»

«У нас тут стаціонарне обладнання, ПДК, тобто повітряно-десантні комплекси, тренажери. Щоб це відновити після переїзду, знадобиться на рік припинити навчання. Втратимо курсантів, втратимо викладачів. Ні, переводити факультет до Львова не можна, ми його втратимо».

СПОКУСА

Вони буди переконливі і наполегливі.

«Зрозумів, — відповів я. — Так, це дуже сумно. Але що я можу зробити?»

«Ось! Ти зрозумів, а наше військове керівництво не зрозуміло. Або робить вигляд. Тому у нас до тебе дуже просте прохання: треба зробити так, щоб інститут передислокували, а десантний факультет залишили в Одесі. Допоможеш?»

Я знаходився в оточенні справжніх офіцерів — культурних, освічених, ввічливих. Крім того, в них була чисельна перевага, тому в той момент навіть в думках матюкатися не хотілося.

«Я здивований такому несподіваному проханню», — подумав я, а вголос сказав приблизно таке: «Я здивований такому несподіваному проханню! Я людина суто цивільна, жодного стосунку до таких речей ніколи не мав і не маю. Те, що ви кажете, це взагалі якась авантюра! »

«Так, звісно, суцільна авантюра. Саме тому нам порадили вас».

Схоже, вони знали, як зі мною торгуватися.

«Скільки на це є часу?»

«Часу багато. За наказом, переїзд почнеться за місяць».

А вони ще й жартувати вміють!

ЗАКОЛОТ

Протягом кількох днів ми напружено працювали. Шукали аргументи, важелі впливу, виходи на ключових людей. Писали тексти, домовлялися. Все пішло у хід — і дуже потужне та впливове «десантне братерство», і досвід, і зв'язки, і дружні стосунки. Все це планувалося цілком таємно: не можна було підставити моїх нових друзів. Вони були кадровими офіцерами і повинні були виконувати накази, а не обговорювати їх з цивільними штафірками, тим більше — не плести якісь заколоти. За таку ініціативу в ті роки нічого гарного вони б не отримали.

За кілька днів ситуація почала вимальовуватися. Ми запланували три потужних удари. Перший повинні були нанести громадські організації та ветерани-десантники: вчинити галас, бомбардувати інстанції листами, заявами, зверненнями, залучити медіа. Тобто — влаштувати гран шкандаль. Як ви розумієте, сценарій шкандалю, тексти листів та конспекти виступів були підготовані.

Далі, на другому етапі, під ударом мав опинитися комітет з оборони Верховної Ради. Саме в ньому під впливом громадськості, на тлі шкандалю мала начебто самозародитися думка, що інститут можна передислокувати не в повному складі, і залишити десантників в Одесі. Це геніальне рішення мали одночасно винайти декілька народних депутатів — на той момент вони були взагалі не в курсі цієї проблеми, проте деякі їх помічники вже готували запити і звернення, щоб потім, коли вони прозріють, не гаяти часу.

На наступному, третьому етапі, мало бути повною силою залучено військово-десантне лобі. Всередині міністерства оборони і в генеральських колах мав виникнути консенсус з цього питання. Формулювання того консенсусу, звісно, були підготовані, а носії та прихильники цієї ідеї, публічні та непублічні радники та лобісти, вже чекали «пас» з боку Верховної Ради, щоб безкарно просувати цю ідею на рівень міністра.

Важливою обставиною було те, що тодішній міністр, як справжній полковник, навряд чи сприйняв будь-яку розумну та корисну ідею, якщо вона не була б підтримана президентом. Саме тому авторами ідеї про залишення факультету в Одесі мали стати депутати саме від президентської партії. Ще один допоміжний удар запланували з боку РНБОУ — там теж замаскувалися наші люди.

Загалом, кількість розумних, щирих, чесних людей, які були готові нам допомогти на всіх рівнях, мене тоді вразила. Дивно було, що просування цілком слушних, логічних та корисних ідей вимагало таких зусиль та підступних планів.

«ПОКА ЄЩЬО НЄ ПОЗДНО…»

Коли наш підступний план повністю вималювався, стало зрозумілим, що авантюра має всі шанси. Залишалося одне — дати команду «Пуск», і потім процеси пішли б самі собою.

«Чудово, Сергію! — сказали мені офіцери. — Дякуємо, друже! Завтра почнемо, а сьогодні ми підемо до начальника інституту і все доповімо йому».

«Навіщо? — здивувався я. — Ви взагалі тут жодним чином не залучені. Не треба йти».

«Так, так, не залучені, звісно — відповіли мені. — Проте ми люди військові, у нас дисципліна. Зачекай, все буде добре».

Проте, як ви розумієте, це «добре» так і не сталося. Наступного дня до мене подзвонили з вибаченнями.

«Сергію, перепрошуємо. Ми морочили тобі голову, ти зробив велику роботу, проте… Начальник заборонив нам взагалі щось робити в цьому напрямку»…

Жодного здивування. Іншого варіанту я взагалі не чекав.

«Ну й чудово! Вам заборонили, ви люди військові, у вас дисципліна, я все розумію. Тому ви нічого робити не будете. Я запускаю процес».

«Сергію, будь ласка, не треба! Якщо щось таке почнеться, то відіграються на нас. Начальнику інституту до пенсії залишилося кілька місяців. Він військовий юрист, йому не потрібні галас та проблеми з начальством, він може помститися»…

Мені дивно було чути таке від офіцерів, які сотні разів стрибали з літаків, які були в гарячих точках, які воювали та вчили воювати інших.

«Навіщо ви взагалі до нього пішли? Ви ж офіцери-десантники! Вас вчили діяти у відриві, самостійно приймати рішення! Навіщо?»

РУЇНА

Схоже, їм тоді дійсно було соромно. Проте сталося так — саме генеральська пенсія стала тоді на заваді. Кнопку «Пуск» ніхто не натиснув. За кілька тижнів інститут почали передислокувати, — звісно, разом із десантним факультетом.

Але — не повністю. Під час переїзду факультет втратив половину викладачів. Звільнився начальник факультету, його заступник, звільнилися інші офіцери — в першу чергу ті, хто встиг отримати житло. Перспектива залишити власну домівку і повернутися з родинами та дітьми у гуртожитки була для них не дуже привабливою.

Залишилася в Одесі технічна база, — зокрема той самий ПДК, парашутно-десантний комплекс. Як без нього можна було готувати новачків до стрибків, я не уявляю.

Заради правди зауважу: десь за рік після передислокації факультету з Одеси про ПДК нарешті згадали. Надійшла команда відпиляти його від фундаменту та відправляти у Львів. Так і зробили, і потім він довго лежав там, у новому місці, у стані металолому.

Не знаю, як так вдалося, проте половина факультету, яка перебралася у Львів, за рік спромоглася відновити навчання і навіть почала випускати офіцерів. Проте всі проблеми, про які мені розповідали за рік до того, не зникли. На жаль, цілком очевидні речі, які «заколотники» пояснили мені і намагалися пояснити своєму керівництву, дійшли до очільників лише через кілька років після переїзду факультету.

В 2011 році в Одесі була створена Військова академія, і десантний факультет почали повертати. Повернення було важким, не обійшлося без чергових кадрових та технічних втрат. Навіть у 2012 році на урочистостях до дня повітряно-десантних військ виступали діти-каратисти, а з парашутом стрибали хіба що спортсмени та безбашені фанати-страйкболісті. Лише на 2 серпня 2013 року в Одесі нарешті вдалося зібрати декілька офіцерів, які були здатні здійснити показовий стрибок з парашутом з повною викладкою.

ЕПІЛОГ

Історія, яку я розповів, базується на реальних подіях. Я впевнений: це один з сотень, тисяч таких маленьких епізодів, якими Збройні сили у 2000-х впевнено крокували до повного занедбання та зникнення.

Тоді, 15 років тому, в армії було саме так. Що було потім, ми добре знаємо. Була російська агресія, анексія Криму, бої на Донбасі. Був добровольчий батальйон одеської міліції «Шторм», в якому служили колишні десантники та викладачі факультету. До речі, це саме вони привезли до Одеси трофейну бойову машину десанту, яку відбили в бою з «відпускниками» Псковської дивізії ПДВ РФ в Луганській області. Я вчора бачив цю БМД, вона стоїть зараз на території Академії. До речі, ПДК там теж зараз є.

З тих часів відбулася суцільна зміна ставлення до армії. Збройні сили України зараз зовсім не такі, як були колись. Прогулюючись вчора по академії, дивлячись навколо, згадуючи те, що бачив там 15 років тому, можу казати: зміни величезні, і це зміни на краще.

Навіть тоді, в 2007 році, нам було що втрачати. Проте якщо ходити по старих граблях, зараз можна втратити набагато більше.

А щоб такого не сталося, у мене самозародилася геніальна ідея. Давайте хоча б інколи думати та турбуватися не лише про власну генеральську пенсію, але й про власну державу?