План української перемоги

Усім очевидно, що Росія не зацікавлена у врегулюванні воєнного конфлікту з Україною. Учасники Петербурзького економічного форуму відзначають готовність Путіна продовжувати агресію проти України найближчими роками.

На сьогодні Путін виходить із того, що залишатиметься при владі ще щонайменше 10 років. У 2036 році йому виповниться 84 роки, що за нинішніми мірками не так уже й багато, зважаючи на те, що президентові Трампу незабаром виповниться 80.

Таким чином, Путін продовжує розглядати агресію проти України як необхідну умову для збереження своєї влади в Росії. Війна дозволяє тримати російський правлячий клас і суспільство у стані напруги, який виключає будь-який прояв справді демократичних процедур.

Якщо це так, і війна для Володимира Путіна є не самоціллю, а інструментом збереження влади, то будь-яке мирне врегулювання йому апріорі невигідне. Тому він пропонуватиме будь-які варіанти, які виявляться неприйнятними як для Заходу, так і для України.

Нагадаю, що на Петербурзькому економічному форумі Путін знову згадав про свої вимоги, озвучені раніше на колегії МЗС: фактичне визнання захоплення Росією чотирьох українських областей і згоду України на їхню передачу, а також виконання низки політичних вимог.

Це неприйнятно для України, що дозволяє Путіну виправдовувати продовження агресивної війни. Для Заходу також неприйнятний сценарій поразки України, оскільки всі розуміють, що апетит приходить під час їжі. І хоч як дико звучить думка про можливість великої європейської війни у разі нападу Росії на країну НАТО, цей сценарій не можна скидати з рахунків.

Отже, Захід продовжуватиме підтримувати Україну. І це, знову ж таки, вигідно Володимиру Путіну, оскільки, з одного боку, дозволяє виправдовувати невдачі Росії на фронті тим, що Росія нібито веде боротьбу не з Україною, а з усім блоком НАТО, тим самим підвищуючи ставки.

З іншого боку, це дозволяє зменшити кількість прихильників України всередині російського суспільства. Російське глибинне суспільство переконане в тому, що Росія перебуває в кільці ворогів і воює з блоком НАТО. Іншими словами, спрацьовують ті патерни поведінки та сприйняття дійсності, які роками формувалися радянською пропагандою.

Цим можна пояснити цілком спокійну поведінку Володимира Путіна на Петербурзькому міжнародному економічному форумі. Для нього вигідна подальша ескалація на фронті, оскільки посилення українських ударів дронами й ракетами завжди можна пояснити підступами Заходу.

Що в такій ситуації може робити Україна? Як мінімум запропонувати свій реалістичний план припинення вогню, на чому постійно наполягають народний депутат України Олексій Гончаренко і п’ятий президент України, народний депутат Петро Порошенко.

Причому цей план має враховувати не інтереси Росії, а завдання посилення колективної безпеки в Європі після забезпечення режиму припинення вогню по лінії бойового зіткнення. При цьому він має враховувати інтереси України, Росії та країн НАТО.

Таким чином, цей план виглядатиме реалістичним, а будь-які спроби Росії не погодитися з ним або відмахнутися від нього сприйматимуться як намір Росії не просто продовжувати агресію проти України, а й загрожувати всьому Заходу.

Чим реалістичніший наш план, тим слабші позиції Путіна. Нам потрібен новий Мінський договір, аналогічний тому, який свого часу був укладений за Петра Порошенка, але учасниками якого вже виступатимуть усі сторони конфлікту.

Яка альтернатива подібному конструктивному підходу? Лист, який президент Зеленський надіслав Путіну, попередньо зробивши його публічним. Хай як ми ставимося до Путіна, сам характер листа дав йому можливість легко відмовитися від зупинки воєнних дій, тому що лідер держави, яким би він не був, не може йти назустріч тону й аргументам, наведеним у листі.

Хоча б тому, що президент Зеленський апелює до віку Путіна та загрози перевороту в Росії, що в дипломатії вважається неприпустимим. Ставка президента Зеленського зрозуміла.

Розуміючи, що Путін не хоче миру, він намагається додатково вивести його із себе, змусивши зробити чергові помилки, які підштовхнуть Захід до посилення допомоги Україні й повернуть суспільні настрої в західних країнах в український бік.

На жаль, на п’ятий рік війни цей підхід не виглядає реалістичним, тому що люди на Заході вже не настільки сприйнятливі до обстрілів України доти, доки в дію не вступила тактична ядерна зброя. Однак ми навряд чи хотіли б отримати подібний досвід навіть заради того, щоб знову викликати співчуття західної громадської думки.

З усього вищесказаного випливає, що підхід Петра Порошенка й Олексія Гончаренка виглядає найбільш реалістичним і практично єдино можливим на цей момент.

Необхідно показати, що Росія відкидає конструктивний план. Отже, будь-які її аргументи є лише звичайною демагогією.

Зараз настає час уряду народної довіри, до якого мають увійти представники опозиції. Не тому, що вони розумніші, а тому, що монополія на виконавчу владу протягом семи років призвела до деградації інститутів державного управління.

Уряд потребує не кадрової ротації, а інституційного перезавантаження і повернення дискусії як основи вироблення рішень. Необхідно перейти від технократичної моделі управління державою до політичної. Це запорука української перемоги, і такий шлях органічний для України.