Одесситы как потомки казаков

oɐıƆ 10 января, 22:12     +13      

Антон Ольговна Где 11 января, 11:34     +15      

А Витька Памперс это потомок шинкарей и козлопасов

Неравнодушный 14 января, 10:39     -15      

Все правильно сказано. Якщо тут жили козаки, то одесити дійсно є нащадками козаків. Просто для росіянців це звучить дивно, так як вони звикли до того що начебто без них нічого і ніде не відбувалося.

Неравнодушный 14 января, 10:48     -11      

Проситано на фейсбуці:

Євген Маланюк про малоросійство. Це:
◾️1. Хвороба поневоленої нації. Малоросійство не просто як риса характеру окремих людей, а як психологічно-національна хвороба, що виникла під столітнім московським ярмом, результат колоніального тиску, який ламав волю, прищеплював страх і виховував покору.
◾️2. Комплекс меншовартості.
Малорос — це людина, яка:
• боїться бути українцем,
 • соромиться свого українського,
 • шукає «старшого брата» або «хазяїна»,
 • у всьому шукає «дозволу» і «благословення згори».
Це людина, якій «незручно» з українською мовою, історією, культурою.
◾️3. Зневага до українського та захоплення чужим.
Малорос, одночасно:
• нехтує всім українським,
 • захоплюється імперським, сильним, чужим,
 • підсвідомо вважає українськість «провінційною».
Це внутрішній відступник.
◾️4. Бездержавність і відсутність волі.
Малоросійство — це нездатність мислити в категоріях держави. Малорос
не мислить Україною як політичною реальністю — для нього вона або «провінція Росії», або щось «культурне», але не державне.
Звідси його постійне:
• «не на часі»,
 • «аби тільки не сваритися»,
 • «аби лиш не було гірше».
◾️5. Боягузтво, заховане за «толерантністю»
Маланюк жорстко пише, що малорос завжди маскує свою слабкість:
• «культурністю»,
 • «інтелігентністю»,
 • «миролюбністю»,
 • «зваженістю».
Але насправді це страх відповідальності й страх бути собою.
◾️6. Головний ворог української державності.
Малоросійство — небезпечніше за окупанта. Бо окупант зовнішній, а малорос — всередині нас.Це людина, яка:
• підточує,
 • гальмує,
 • знецінює,
 • виправдовує імперське.
малорос «агент чужої волі на українській землі».
◾️7. Протилежність малоросійству — воля.
Протиотрута — державницька воля, гідність і чин.
Українець у Маланюка — це носій волі.
Малорос — людина безхребетної покірності.»

Правда! Чи не так?

Неравнодушный 14 января, 19:47     -14      

Неравнодушный 15 января, 13:31     -14      

…

Неравнодушный 15 января, 13:33     -14      

…

Неравнодушный 15 января, 13:34     -12      

Митрополит Епіфаній сказав: «І зброєю, і холодом та темрявою, і пропагандистською брехнею ворог вкотре за століття історії намагається знищити Україну, стерти з лиця землі український народ. Зло у всіх можливих страшних його проявах атакує наш спільний дім. При цьому це зло називає себе «спасителями», «визволителями», які нібито ведуть «священну війну», виконують «священну місію» і навіть нібито «за дорученням Самого Господа»… Такого цинічного богохульства, святотатства, відвертого приниження православної віри наша новітня історія, мабуть, ще не знала.
«По плодах їхніх пізнаєте їх! » (Мф. 7: 16) – говорить Господь, попереджаючи: «Остерігайтеся лжепророків, які приходять до вас в одежі овечій, а всередині – вовки хижі» (Мф. 7: 15). Але навіть хижі вовки не здатні заподіяти своїм співбратам стільки зла, скільки вже заподіяли і продовжують чинити російські окупанти, що діють як нелюди!
Їхні справи свідчать: для них не існує нічого святого, релігію і Церкву вони використовують для прикриття своїх згубних намірів, заради виправдання свідомо спланованого кровопролиття, жорстокої братовбивчої війни, насилля, агресії, терору щодо іншого мирного народу. Це перетворилося на відкрите анти-православ’я, на якийсь єретичний культ, який у ХХІ столітті, на очах у всього цивілізованого світу, пішов повномасштабною війною проти незалежної сусідньої держави, України, проголосивши таке лиходійство «священною війною», в якій солдати-вбивці мирних людей нібито «отримають прощення гріхів, а їхні душі потраплять до раю».
Це вже не Православ’я, це не християнська віра, яка закликає до любові і миру – це віровідступництво, це єретичне вчення, це новітня жорстока форма ідолопоклонства. А з суспільної точки зору – це форма нацизму, фашизму, яка виправдовує кровопролитну війну, терор, геноцид та інші злочини проти людяності.
«По плодах їхніх пізнаєте їх! » (Мф. 7: 16) – знову і знову нагадую – подивіться на плоди, на діла цих «спасителів»: смерті, руйнування, масові вбивства, насилля, викрадення, полон, знущання, небезпека і державний терор. Це диявольські плоди тієї війни, яку російські релігійні і політичні лідери назвали «священною». Ці плоди – очевидне суцільне зло. А сутність зла ніколи не стане доброю, благою, миротворчою, бо вона не має сили творити, а лише руйнувати, вбивати. Тому жодне зло не може бути освяченим, воно не має нічого спільного зі святістю, це нонсенс!  
Відтак важко уявити, які ще аргументи і докази потрібні тим, хто досі засліплений і вірить у пропаганду російського патріархату в Україні. Хто залишається прихильником ідей «єдіного вєлікого народа», «єдіной святой Русі», «єдіного могучєго язика». Хто тут, під час повітряних тривог, під обстрілами, досі співає славу для країни-агресорки та звеличує як великого пана російського патріарха, — того самого, хто благословляє на вбивство.
Скільки ще злочинів під гаслами «захисту» і «русского міра» потрібно згенерувати кремлівському тирану, щоби такі засліплені прозріли і нарешті звільнились від духовних пут, від цього згубного ярма, яке щодня вбиває не лише тіла, але й розум та душі тих, хто досі лишається під його впливом? Не бійтеся полишити темряву та новітнє ідолопоклонство, повернутися до людяності, бути на стороні добра і правди, на стороні тих, хто захищає своє від вовків, що навіть і не ховають себе під овечу шкіру!
Автокефальна Українська Православна Церква, як канонічно стверджена Помісна Церква нашого народу, служить Богу, свідчить правду, єднає православних вірних заради примноження добрих діл тут, на землі, та заради спасіння у вічності. Канонічний авторитет ПЦУ визнано, засвідчено і неодноразово підтверджено Церквою-Матір՚ю, іншими помісними Церквами-Сестрами, які відкидають неправду «русского міра», а також це найвиразніше свідчиться ділами самої Православної Церкви України. Наша Церква і в радості, і в стражданнях на боці нашого народу, підтримує і захищає його, як це було і під час революцій на Майдані, так і зараз, під час російської війни. Наша Церква протидіє розбрату, шукаючи згоди, миру, єдності, шукаючи того, що буде справді на добро Україні.
Тож, як і завжди, двері нашої Церкви відкриті для всіх, а наші серця відкриті до єднання – довкола правди, миру, добра, відданого служіння єдиній Христовій Церкві та своїм ближнім, українському народові. Нехай Боже благословення перебуває над усіма нами»!

Виктор Викторович 15 января, 15:48     +9      

Еврейское козачество востало и шикарно жило в Одессе, как поется в легендарной песне, но почему не признали старого коммуняку Петровича, который хочет к ним примазаться всеми фибрами души и пламянного сердца адвоката? Ведь этот статус ему присвоили на ул. Советской Армии и он этим гордится!

Неравнодушный 15 января, 18:59     -17      

«…найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія – перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, – російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.
Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це – чернь, це – безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду – саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!
Це – боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище – перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно… А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.»
Улас Олексійович Самчук, Нарід чи чернь? Часопис “Українське слово” (Київ). 1941. 9 листопада

Konstantin2021 19 января, 19:39     +9      

Памперс, ты снова путаешь истерику с аргументами. Когда слов нет — начинается зоология, это у тебя стабильно.
Теперь по слогам.
Одесская идентичность — это не миф и не «секта», а городская культурная модель:
– портовый космополитизм,
– ирония как способ мышления,
– дистанция к любой власти и любой идеологии,
– приоритет личной свободы над лозунгами,
– язык как инструмент юмора, а не культа.
Поэтому Одессу невозможно спутать ни с Винницей, ни с Белой Церковью, ни с Петербургом — как бы ты ни брызгал слюной.
То, что ты этого не понимаешь, — не опровержение, а предел твоего кругозора.
Ты требуешь «определений», но сам за всё время не выдал ни одного тезиса — только ругань и саморазоблачение. Вот это и есть слив.
Так что не проецируй, памперс: когда нечего сказать — орут. Когда есть чем думать — объясняют. Ты снова выбрал первое.

Konstantin2021 19 января, 20:50     +10      

Памперс, ты сейчас выглядишь как подросток, который начитался громких слов и решил, что это уже мышление.
Ты пишешь много, шумно и злобно — но по сути всё сводится к одному: «я не понимаю — значит этого не существует». Это уровень школьного двора, а не дискуссии.
Тебе уже несколько раз объяснили простую вещь: городская идентичность — это культурная и социальная среда, а не национальность и не идеология. Это не «воображаемый город», а обычный предмет социологии, который изучают взрослые люди, а не комментаторы с истерикой.
Ты же вместо ответа продолжаешь лепить ярлыки и играть в самодельного психиатра.
Это типичная защитная реакция: когда аргументов нет, начинается поток слов — чтобы скрыть пустоту.
Никто не покушается ни на страну, ни на гражданскую идентичность. Это ты сам воюешь с тем, что выдумал у себя в голове, потому что так проще, чем разобраться.
Подрасти интеллектуально — тогда поговорим. А пока ты не споришь, а шумно саморазоблачаешься.😁