Костянтинівка — крайнє місто поясу фортець і рубіж: чому тут для РФ «пахне» Сталінградом, а для України — шансом зменшити ціну війни

Це не «чудо-зброя», але добре відпрацьований оператор осецентричної війни — коли вирішує не кількість людей (яких, утім, противник для «м’ясних» штурмів досі не жаліє), а хто швидше бачить, з’єднує і вражає.

Результат відчувається на землі: підвіз з максимальним ризиком дронового ураження, на авто — майже нереально, лише пішки або на «броне-мангалах», і дедалі більше — логістика дронами та НРК (наземними роботизованими комплексами). Картини, які людська уява малювала в «Термінаторі» та «Зоряних війнах», крок по кроку стають реальністю. І часто не менш страхітливою, ніж у творах фантастів. Зрештою реалізується головний посил техногенної фантастики: роботи страшні не самі собою, а винахідливістю людини, яка ними керує.

Війна стає осецентричною і роботизованою — незалежно від бажань сторін

Війна у 2026 році вже майже не схожа на ту, що ми бачили навіть у 2023–2024. Якщо раніше позиції штурмували «в лоб» або техніка намагалася проскакувати під прикриттям артилерії, сьогодні вирішує не швидкість атаки, а можливість взагалі зробити крок і не потрапити під удар. Дрони — розвідувальні, ударні, ретрансляційні — розтягнули фронт у глибину. Лінія зіткнення більше не виглядає як чітка смуга на карті; вона перетворилася на широку «кілзону», де будь-яке переміщення — це подія, яку бачать, супроводжують і, швидше за все, вражають. Відкритих атак стає менше не через гуманність, а через безглуздість: колона, яка ще у 2022 могла прорватися, сьогодні просто не доїде.

З цього й проростає осецентричність війни. Перемагає не той, у кого більше людей чи техніки, а той, хто швидше замикає цикл: побачив — передав — вдарив — відновився. FPV-дрони у 2025-му стали символом нового «меча», хоч у фронтовому варіанті для української сторони це скоріше вже був умовний «щит» від атак бронетехніки та піхоти. У 2026-му ж з’являється новий «щит» і нова інфраструктура: наземні роботи, безпілотна логістика, автоматизовані ретранслятори, дистанційні сенсори. Роботизація наземних процесів — це природне продовження тренду FPV. Якщо не можна безпечно провести людину чи машину, везуть дрон або НРК. Якщо не можна довго тримати відкриту позицію — працюєш короткими циклами, зникаєш, повертаєшся.

І саме тому Костянтинівка стає вузловим місцем не лише географічно, а й технологічно. Тут, як колись у Гостомелі, Бахмуті чи пізніше в Покровську, концентруються нові тактики, нові засоби, нові моделі управління. Це полігон війни Майбутнього просто посеред реального українського міста.

Але є важлива деталь: усі ці дрони, роботи й алгоритми стикаються з тим, що не так просто «оцифрувати» — щільною міською забудовою, промзонами, бетонними цехами, підвалами, складними рельєфами вулиць. У місті технологічна перевага вже не така однозначна. Там усе повільніше, ближче, жорсткіше. І поступово ця високотехнологічна війна починає нагадувати стару — з важкими квартальними боями, де кожен будинок стає вузлом, а кожен вузол — мініатюрним фронтом. Саме тут, у переході від дронової кілзони до бетонних цехів і підвалів, і з’являється плавний, але тривожний перехід до логіки «Сталінграду»: коли швидкість технології стикається з інерцією міста, а перемогу визначає не прорив, а витривалість.

Чому для РФ Костянтинівка може обернутися «Сталінградом»

Паралель не про пафос і символізм, а про фортифікацію і рельєф. Костянтинівка — витягнуте індустріальне середовище з промзонами, приватним сектором і щільними кварталами, де кожен будинок може перетворюватися на окрему опорну точку. У такій забудові проблема для наступаючого не лише в тому, щоб зайняти черговий вузол, а в тому, щоб його зламати — і не заплатити за це непропорційною ціною. Навіть за російськими умовно жуковськими підходами до пропорційності і доцільності втрат.

Зруйнована опорка не відкриває оперативний простір: за нею одразу вибудовується наступна. До того ж подібно до Сталінграду у 1942-1943 рр. через ціле місто вздовж річки тягнеться вісь заводів: Костянтинівський металургійний та скляний заводи, «Укрцинк», КЦЗ створюють жилу прикритих шляхів і серцевину оборони міста. А верхній шар ешелонованої оборони та урбаністичного прикриття шляхів — це загалом майже безперервна урбаністична дуга, що тягнеться далі через Олексієво-Дружківку, Дружківку, Краматорськ і до Слов’янська.Костянтинівка — це вхід у цілий пояс забудови, де місто переходить у місто, а промзона — в черговий завод. Така структура дає обороні глибину: логістика не замикається на одній трасі, відхід не означає краху, а вузли забезпечення можна розосереджувати між міськими масивами.

Російське ж плече підходить до цієї агломерації через значно відкритіший простір — поля, дороги, обмежені посадки. У дронову епоху це означає довші ділянки під спостереженням і більшу вразливість до вогню. Наступаючий рухається через середовище, яке читається з повітря, і впирається в розгалужене й багатошарове середовище.

Для атакуючого це означає накопичення втрат і повільне просування без гарантії оперативного прориву. Для оборонця — можливість розосереджуватися, відходити на підготовлені рубежі й знову замикати оборону на новому вузлі. Саме так великі міста в сучасній війні не падають «по підручнику» — вони виснажують.

А де тут шанс на мир — або принаймні паузу без втрати людей і міст?

Він ані в «чудо-проривах» московитів, ані у майстерних контратаках Сил Оборони України, а в проекції виснаження. Коли війна доходить до межі, де наступ не окупається, з’являється простір для пауз — не з гуманізму, не з чарівної миротворчої вдачі Дональда Трампа, а з розрахунку загального пату, з якого історично і починалися майже всі компромісні завершення війн після 1914 року. Для України це означає тримати керованість і зменшувати ціну оборони, збільшувати для ворога ціну просування, не граючи в нав’язані темпи.

Парадокс сучасної війни в тому, що втрати можна відтворювати швидше, ніж управління. У місті ж управління — головне. Кожен день без вирішального зламу — це накопичення зносу: техніки, людей, офіцерів, операторів. І цей знос погано масштабується: його важко «залити» новими хвилями.

Саме тому урбанізований Донбас стає для РФ пасткою витрат: модель, яка працює в степу, не відтворюється у кварталах без непропорційно високої ціни.

Післямова

Констаха — це вузол, де сходяться дрони, логістика і міська геометрія. Якщо вузол тримається, війна змінює темп. А коли темп змінюється — з’являються рішення, в яких люди і міста перестають бути розхідником. Це і є найважливіше.

До того ж Костянтинівка — індустріальна, трохи сувора, без зайвої романтики. Названа на честь Костянтина — як сотні інших міст імперії. Але якщо вдуматися, ім’я те саме, що й у Константинополі — місті, яке в російській імперській уяві завжди було та не досягнутою мрією і міфом. Історично Росія лише раз доходила до Константинополя — у 1878 році її війська стояли в Сан-Стефано. До столиці Османської імперії залишалися лічені кілометри, але увійти так і не наважилися. Історія іноді зупиняє амбіції буквально перед брамою.

І буде певна історична іронія, якщо саме Костянтинівка — не імперська столиця, а звичайне донбаське місто — стане тією межею, де ця мрія остаточно розіб’ється об реальність.