Кіт Фугас зустрічає бусоль

Від казана пахло чимось дуже смачним. І м'ясним.

В мисці Фугаса не залишилося ані крихітки корму, а той Одеса забув додати. Тож у животі трохи крутить, а тут ще ці запахи…

Кок поставив казан на стелю і мав намір черпаком перекинути його вміст в зелену залізну коробку з кришкою, що ті люди називали ТВН. Потім той ТВН везли кудись. Куди, Фугас не знав, але це місце називалося «на посадку». Де та посадка і що воно за таке, Фугас не знав. Але йому дуже кортіло знати. Бо мабуть в тому місті течуть річки з різних смачних страв і явно панують оті смачні аромати.

Але то згодом. А їсти хочеться зараз, ой як хочеться.

Скориставшись тим, що Кок відвернувся до плити, Фугас став на задні лапи і спробував зазирнути в казан. Спроба виявилася невдалою. І це ще м'яко сказано. Стінки казана неприємно опікли лапи, а до того ще й Кок, як на зло, повернувся і помітив котячі наміри. Обійшлося легким стусаном. Неприємно, але терпимо.

- Пішов звідси, задрипанець — гаркнув Кок.

«Сам ти задрипанець — подумав Фугас — он штани засмальцьовані, хоч язиком вилизуй».

Фугас вийшов на двір. Весняне сонце вже трохи припікало і якби не буркотіння у животі, можна було б розслаблено розлягтися на ганку і насолоджуватися гарною погодою.

Трохи вдалині, за роздовбаною дорогою, лежав ставок. Фугас чув, як хтось з солдатів говорив: «позичимо в діда вудку і половимо рибки».

«Рибка — це добре» — подумав Фугас. Але від згадки про рибу щось знову забуркотіло у череві. Треба почекати. Кок наразі злий, але відходливий. Невдовзі щось таки дасть.

На ганок вийшов і Одеса — худорлявий, довжелезний із довгими руками. Фугас не дуже любив Одесу і трохи побоювався його, бо йому не раз діставалося за дрібну шкоду. Але Фугас вважав покарання неприпустимим. Подумаєш, сходив пару разів в туалет на дощовик Одеси, що лежав на полу. Хай не розкидає де не треба. Але при всій не дуже сильній нелюбові була певна повага, бо, кінець кінцем, Одеса був одним з годувальників Фугаса, принаймні саме він час від часу насипів корм у миску, а коли повертався після тривалої відсутності, з порога рубав інших питанням «коту їсти давали?». Тож любові не було, а повага так, була.

Роздуми Фугаса про харч та Одесу були перервані криками у сусідній хаті. Відучора там теж розмістилися якісь солдати.

- Ану йди сюди, мала дупо — голосно гукав хтось — киць-киць-киць…

«Цікаво, про кого це — подумав Фугас». Слово «дупа» жіночого роду, але то нічого не говорило. Його самого іноді могли так назвати і «дупою» і іншими «жіночими» термінами.

«То мене не обходить — подумав Фугас — і я не я, і дупа не моя» і вже збирався почимчикувати до кухні, як раптом… Він побачив її… Це небесне створіння. Не те, щоб вона була неперевершена, але її очі… Вона була краща за всіх сусідських кицьок, яких він бачив досі. Фугас відчув що потопає в тих очах.

Легенькою ходою він підійшов до незнайомки.

«Доброго дня, красуню — пронявчав він — щось я досі вас тут не бачив. Ви здалека? І як звуть таку чарівницю?».

Але чарівниця явно не бажала підтримувати розмову і навіть не подарувала Фугаса поглядом.

«Отож-бо й маєш. Горда» — подумав Фугас — нічого, а я терплячий».

- Буся, Буся, де ти? Киць-киць-киць — промовив той же голос.

-О, то вас звати Буся. — пронявчав Фугас — Яке чарівне ім'я. Можна, я теж буду вас так кликати. До речі, мене звати Фугасом.

- Буся — то для друзів. Моє повне ім'я Бусоль. І що це за дивне ім'я — Фугас?

- Нормальне ім'я. Артилерійське. Хазяї — артилеристи.

- О. Мої теж.

- Бачте, у нас багато спільного — улесливо пронявкав Фугас, відчуваючи, що крига ось-ось скресне.

Але продовжити залицяння йому завадив худорлявий хлоп, що визирнув з-за паркану.

- Буся… Бусєчка, ось де ти… — промовив він.

- Грім, привіт!

- Одеса! Одесочка! Скільки років…

Два солдати потисли руки і обійнялися, поплескуючи одне одного по плечах.

Далі буде…