Гетьман Павло Скоропадський — зраджений шанс України

В ці дні ми відзначаємо 103 річницю встановлення в Україні порядку та влади гетьмана Павла Скоропадського. З 29 квітня до середини грудня 1918 року тривав найбільш світлий період у ту темну добу, що ознаменувався розвитком, прогресом і благоденством.

Цьому передував трагічний, але поки що нетривалий період першого більшовицького терору початку 1918 року. Його змінив також нетривалий та бездарний, напівбільшовицький, соціал-демократичний режим Центральної Ради, який зміг закріпитися на кілька місяців при владі, лише завдяки підтримці германських та австро-угорських союзницьких військ.

Практично всі ці понад 100 років точаться запеклі дискусії щодо фігури самого гетьмана Скоропадського, в основному навколо його відданості чи навпаки зраді ідеї незалежності України. Оскільки його заслуги в галузі розвитку державних інституцій, освіти та економіки особливо не викликають заперечень, сьогодні варто розставити акценти щодо державотворчої складової діяльності гетьмана.

Враховуючи, що Скоропадський залишив власні, дуже відверті та щирі спогади, охочим звинуватити його у зраді українству, не складно знайти цитати, що можуть, ці їх тези підтвердити.

Достатньо згадати, що написані вони були російською мовою. А вже думок, щодо його скептичного ставлення до «борців за незалежність», можна знайти безліч, як і таких де він позитивно висловлювався про російську культуру, народ і навіть самодержавство.

Щоправда, ті хто цими тезами маніпулюють, намагаються замовчувати, що адресувалися вони лівим, марксистсько налаштованим елементам. При цьому Скоропадський завжди відмічав, що ліві ідеї, складали найменший вплив, якраз на справжніх глибинних українців та дійсно щирих борців за українську незалежність, таких як, наприклад, Міхновський або Липинський. Російський народ за його спостереженням був набагато відкритішим до більшовицької пропаганди. В Україні ж вся ця ліва дегенерація, ширилася в основному завдяки псевдоінтелігенції.

Найбільшою крамолою і звинуваченням Скоропадському є його перемовини з представниками білогвардійського руху наприкінці 2018 року, коли очевидною вже була втрата підтримки України військами Германії та Австрії після їх поразки у першій світовій війні. Чутки про грамоту щодо намірів об’єднання зусиль в боротьбі з більшовизмом та в майбутньому утворення так званої російської конфедерації стало поштовхом до антигетьманського повстання інспірованого лівими.

При цьому знову увага не акцентується, що перемовини відбулися то між українським автономістом Скоропадським та автономістом Дон-Кубанським Петром Красновим. Красновим, який до самодержавства російського ставився дуже скептично, як і Скоропадський, хіба що обидва вони, це самодержавство просто не демонізували, так як це робили українські ліві та російські більшовики. Між іншим, якщо вже вдаватися у деталі, прапор Дон-Кубанського війська був синьо-жовто-червоним, що підкреслювало його близькість до України, а не Росії.

Проблема сучасного дискурсу щодо фігури Скоропадського криється у тому, що критики його відверто звинувачують у симпатіях до російського самодержавства, а прихильники намагаються оминати ці питання, бо інтуїтивно розуміють його правоту, але пояснити або відстояти її не можуть.

Мені здається, ці питання не потрібно обходити, а треба дати чітку і відверту на них відповідь.

Отже, почнемо з того, що період національного самовизначення, в етнічному його розумінні, а не політичному, почався наприкінці XIX, початку XX століття. До того, різні народи, клани та етноси, жили інтересами імперій до складу яких входили, релігії й конфесії. Біда української історіографії, що нас привчили бездумно накладати стереотипи нинішні на часи й події, коли люди світ сприймали зовсім по іншому. Враховуючи це, світогляд Скоропадського на той час був абсолютно адекватним і не має жодного аргументу його за це засуджувати.

Але найважливіше усвідомлювати, що як би ліві екстремісти себе не малювали великими самостійниками, в їх очах тоді російські більшовики були союзниками, а всі хто виступав на сторожі й захисті традицій та аристократизму – запеклими ворогами.

Наміри Павла Скоропадського наприкінці 1918 року, враховуючи внутрішні та зовнішні геополітичні розклади у зв’язку з перемогою країн «Антанти», були єдиновірні на той час, сьогодні це можна сказати зі 100 % впевненістю. Бо ми з вами чудово знаємо чим закінчилися для України і українців ліві експерименти та перемога більшовиків.

Можливо сьогодні ми б жили трішки в іншій державі, можна лише будувати гіпотези якою вона б була, але українській нації в ній би нічого не загрожувало.

За Гетьмана!