Ярослава Вітко-Присяжнюк / 14 мая 2024, 17:23

«Деколонізація» по-одеськи



Потужна дискусія навколо постаті Михайла Булгакова та музею, названого на його честь у Києві, мала навчити одному: немає жодного сенсу апелювати до постаті того чи іншого діяча культури/науки, аналізувати його твори, численні листування, висловлювання, підкидати гіпотези щодо його ставлення до України, української державності чи української мови. Аналіз тих чи інших постатей взагалі штука дуже невдячна і дуже неоднозначна: як потрактуєш, так і буде. До прикладу, після «радянізації» постаті та творчості Тараса Шевченка ми ще досі не можемо відкинути навіяні образи старого, знедоленого діда, який боровся проти царату во ім'я об’єднання всіх слов’янських народів.


Під час подібних обговорень варто звертати увагу лиш на одне: ми говоримо про історичну постать чи про ідеологему? Зазвичай у дискусіях про очищення нашого простору від усього, пов’язаного з державою-агресором, ми розглядаємо, перш за все, маркери й наративи: те, чим в культурному, історичному, інформаційному та навіть візуальному просторі російська імперія та її послідовники ментально об’єднували мешканців поневолених територій, котрі становили і становлять інтерес для неї. Розглядаємо маркери, а дискутуємо, чомусь, про постаті.


У 2019 році до Одеси приїждав черговий «хороший росіянин» Дмітрій Биков, який у відповідь на запитання одеситів «Якою ви бачите роль Одеси в українському культурному потоці, після того, як вона відірвалася від російського контексту?», сказав таке: «Якщо Одеса буде існувати поза російським контекстом, роль її буде досить плачевною». Як на мене, сказане доволі показове, адже довкола Одеси настільки довго будували ауру причетності її до «руского міра» та спільні з російською культурою контексти, що і пересічні одесити, і самі росіяни стали сприймати наше місто як один із елементів великої імперії. І звісно ж із притаманним для колоніальної ментальності провінційним пієтетом у бік кожного представника метрополії, котрий колись гостював або згадував у своїй творчості про Одесу.


Одесити часто згадують російського радянського письменника Юрія Олешу, котрий жив в Одесі й писав про Одесу, але майже не знають про українського письменника Юрія Яновського, котрий так само жив тут та писав про наше місто. Одесити пам’ятають про російського радянського письменника Валентина Катаєва і його дитинство в Одесі, але одиниці знають про дитинство в Одесі українського письменника Віктора Домонтовича. Одесити без проблем покажуть дорогу до пам’ятника Олександра Пушкіну, але мало хто зможе вказати на будинок, де гостювала Леся Українка під час своїх численних подорожей до Одеси. Одесити мають музей, названий іменем російського радянського письменника Костянтина Паустовського, але не мають навіть меморіальної таблички на честь українського письменника Івана Нечуя-Левицького, котрий часто був в Одесі й писав про неї.


Усе це яскраво демонструє, що йдеться зовсім не про історичні постаті в одеському контексті, а більше про маркери: те, про що гучно говорилося й чим захоплювалися в часи імперії. І справа не в тім, що одесити такі погані й не шанують українських культурних діячів. Справа в довгих роках імперської політики, назва котрій «культурний колоніалізм». Так склалося історично, що в імперіях мова та культура країни-монополії сприймалася як вища над мовами й культурами колоній. Але найбільша проблема в тому, що аж після трьох десятиліть незалежності питання належного вшанування українських діячів й очищення простору від російських маркерів викликають такі жваві дискусії.


Я нічого не маю проти історичної постаті Олександра Пушкіна в одеському контексті «полювань на сарану», але щиро не розумію, чому уваги й шани йому віддано більше, аніж історичній постаті Адама Міцкевича у тому ж таки одеському контексті. Я не розумію, звідки в Одесі є площа й вулиця імені Льва Толстого, який в місті був лише проїздом, але Одеська міська рада не підтримала назвати топонім іменем єврейського письменника, громадського діяча, основоположника сучасної літератури на ідиші Менделе Мойхер-Сфоріма, котрий доволі довго жив і працював в Одесі. Я не розумію, чому центральні вулиці міста названі іменами Буніна, Жуковського та Пушкіна, а вулиця Лесі Українки знаходиться на задвірках географії.


Достатньо лиш поверхнево проаналізувати увесь цей «одеський» культурний контекст, бодай з точки зору топонімів та найменувань, як стає зрозумілим лиш одне: наше місто досі перебуває під культурною експансією москви. Музей Пушкіна, котрий досі існує в Одесі й знаходиться на утриманні обласної ради, муніципальний конкурс Паустовського з номінацією «Популяризація творчості російського письменника» — лиш верхівка айсбергу. Якщо копнути глибше — ми досі знаходимося в ментальній окупації, досі завдяки усім цим маркерам відчуваємо свою приналежність до великого й могучого «руского міра». І «деколонізація» сьогодні це перш за все про зміни світоглядні, самоусвідомлення й самосприйняття, а вже потім про зміни табличок.<



Пост размещён сторонним пользователем нашего сайта. Мнение редакции может не совпадать с мнением пользователя



george push
Як думаєте, років так 15 тому, вступ до НАТО (до ЕС теж, але не обов'язково) змусив би нас зараз відмовлятися від російської культури на користь української та єврейської?
   Відповісти    
george push
НАТО для нас стало б своєрідним парканом. Завдяки якому були б збережені тисячі життів, як українців, так і росіян.
Як кажуть англійці; "Міцні паркани — хороші сусіди" -'Good fences make good neighbors'.
   Відповісти    
MikhailGolubev
   Відповісти    
MikhailGolubev
Да, замечательно, что в Одессе есть памятник Пушкину XIX века, это история и гордость нашего города — великий поэт, который здесь жил. Один из вообще самых знаменитых людей, когда-либо живших в Одессе. Авторка просто разгоняет антикультурный ресентимент. Ну уж извините, хунвейбины и хунвейбинки, что история Одессы не такая, какая вам бы понравилась. Или не извиняйте. Украина воюет с путинским режимом, а не с Пушкиным или Булгаковым. Надоел уже весь этот идиотизм.
   Відповісти    
MikhailGolubev
Без конца мусолится цитата Дмитрия Быкова про роль Одессы, которая-де будет жалкой, если она оторвётся от своей роли в русском контексте.

Ладно, это мнение российского писателя Быкова. Из которого украинцам, очевидно, предлагается сделать вывод, что нужно всеми силами отрывать Одессу от этой самой её роли в русском контексте. Дедка за Репку, и так далее. И — оторвали от контекста. Хотя, опять какой-то спорный контекст выскакивает…

Но, серьёзно. Лично я не очень понимаю, что такое русский контекст, тем более — в нынешний исторический период. Уж точно не понимаю это так, как Быков. «Русский» — это термин, прежде всего этнический, по моему глубочайшему убеждению. Так что, применительно к культуре на данный период, это: балалайки, кокошники, водка, примерно такие вещи. Хотя Быков, вероятно, имеет право использовать это слово так, как считает нужным, назвать всех, кто пишет литературу на русском языке — «русскими писателями», и так далее. Уж точно не мне ему запрещать. Но это именно его мнение, ни больше, ни меньше.

И почему украинцы не в состоянии разобраться в культуре своей страны и своих городов самостоятельно, не оглядываясь на мнение Быкова, которого я, не будучи с чем-то согласным, бесспорно уважаю, или на мнения тех, кто уважения не заслуживает?!

Для меня очевидно, что русскоязычное не равно русскому, русское не равно российскому, как и российское не равно русскоязычному. Это три РАЗНЫХ категории: языковая, этническая и политическая. Множества, которые могут частично пересекаться — и частично пересекаются, но уже никогда не сойдутся вместе в одно.

Исторически основной, наиболее значительный по объёму, пласт одесской культуры — не русский, конечно, но русскоязычный, и попытки оторвать город от основного пласта его культуры, до сих пор актуального (процентов 80 речи в городе сейчас — это русский язык, нравится кому или нет) — конечно, совершеннейший идиотизм, как это ни называй.

Даже только и обсуждать это, при живых носителях русского языка повсюду в Одессе — уже некоторое безумие.
   Відповісти    
оцет
оцет 14 мая 2024, 22:17     -1      
Бачив якось переклад українською пісні «Я дома», переклад був непоганий, але я все ж вирішив трохи його покритикувати. Зацікавив мене переклад рядка «НЕМАЛО ЕСТЬ МЕСТ, ГДЕ КАШТАНЫ ЦВЕТУТ», слово «мест» переклали як «місць», а я хотів запропонувати слово «міст», пісня ж про місто, і тут мене штрикнула думка: «А в якому українському місті не цвітуть каштани?»
   Відповісти    
Валерий2955
Дядю Лермонтов спрашивал.
   Відповісти    
Boris Korshun
обосрался конечно…
   Відповісти    
Добродій
Що б не робив українець для того, аби Україна була справді українською, москвороті (а це ті самі росіяни тільки з українськими паспортами) все одне скажуть, «чого ти не на фронті! ???», а потім «чому не на 0!!! ??», а потім, «а чому ти не здох!! ??».
Тому що їх справжнє бажання, аби усі ті хто справді за справжню Україну здохли. І не заважали їм будувати в Україну росію № 2, що відбувається прямо зараз і буде ще з більшою силою після війни іменем «русскоязичних защітніков». І буде все по колу. сс 
   Відповісти    
Коментар отримав забагато негативних оцінок
george push
Как вы можете понимать его бред? Мне кажется тут надо быть психиатром.
   Відповісти    
   Правила

Записи в блогах:
7 февраля 4 комментария  
6 февраля 0 комментариев  
5 февраля 0 комментариев  
4 февраля 8 комментариев  
31 января 13 комментариев  
caption Павло Кириленко
Хто керує Світом?
29 января 7 комментариев  
28 января 4 комментария  
25 января 8 комментариев  





Думська в Viber


Ми використовуємо cookies    Ok    ×