Напад агресора на Київ та провокації проти Гончаренка

З точки зору безстороннього спостерігача це можна розцінити як обмін ударами між сторонами у війні на виснаження (war of attrition). З позиції громадянина України — це триваючий російський терор, виправдання якого виглядає просто непристойним і обурливим.

Адже саме Росія напала на Україну, а не навпаки. Тому, коли окремі західні експерти б’ють на сполох, розповідаючи про те, що Україна за підтримки Заходу завдає ударів по території Росії і навіть провела Курську операцію, їм варто було б пам’ятати, що в цій війні є лише один агресор — Росія.

Щиро дивує, коли ті самі люди говорять про «немислимість» того, що відбувається, з точки зору логіки часів холодної війни, стверджуючи, що Україна нібито «вийшла за прапорці».

Виходить, Росії можна бити по Україні, а Україні — не можна відповідати Росії? Тоді виходить, що Україна має здатися на милість агресору. Вибачте, але так це не працює. Україна — не колективна груша для російського биття.

Якщо Росію не цікавить міжнародне право, то чому Україну мають цікавити високі матерії геополітики? А спроба міркувати про те, що Росія перебуває на межі застосування ядерної зброї, вже не працює.

Російська система не здатна превентивно вдарити ні по Україні, ні по країнах Заходу. Росіяни не зрозуміють такого, а російська правляча бюрократія не хоче сісти на колективну лаву підсудних у новому Нюрнберзі.

Але за всієї справедливості українського спротиву і за всього бажання примусити Росію зупинити агресію не варто забувати, що нашою кінцевою метою є мир. Ми не можемо жити у нескінченній війні.

П’ять років, викинутих із життя людини, — це вже багато, а тим більше, якщо таких років буде десять і більше. У цьому сенсі позиція народного депутата Олексія Гончаренка мені абсолютно зрозуміла.

Він наполягає на продовженні дипломатії. Ті, хто політично накидаються на Гончаренка, намагаючись осідлати емоційний фон українського суспільства, — класичні циніки, для яких війна — мати рідна. Такі є і в Росії.

Це люди, які не думають про розвиток; їм подобається стан війни, багато хто в цьому стані себе знайшов. Вони вірять у те, що говорять. Це класичні продавці страхів, товар яких втратить цінність без війни.

Так діяли тютюнові компанії у США на початку двадцятого століття, коли спочатку прищепили культуру куріння, а вже потім почали масово продавати сигарети. Без культури й естетики війни багато хто просто перестане отримувати гранти, донати та інші переваги воєнного часу.

Систему, як відомо, характеризує не помилка, а реакція на помилку. Не страшний сам наїзд на Гончаренка — страшна практична відсутність солідарності з його позицією. Цікаво, що Гончаренка критикують як ті, хто відносить себе до «партії миру», живучи за межами України в еміграції, так і ті, хто відносить себе до «партії патріотів».

Одні виступають за віддачу територій агресору — а там хоч трава не рости. Їх не цікавить реалістичність такого кроку; вони просто продають чарівну пігулку від усіх бід. Іншу таку пігулку продають «патріоти», які виступають за продовження війни до обвалення Росії, обіцяючи, що ось-ось це станеться.

На відміну від цих двох умовних партій, народний депутат України Олексій Гончаренко ні до чого не закликає, крім одного: не можна відмовлятися від дипломатії, хоч би як важко було. Потрібно шукати точки дотику позицій із ворогом, щоб якнайшвидше завершити війну.

Імовірність завершення війни мала: Путін не готовий її зупиняти, але дорогу здолає той, хто йде. Цікаво, що тема війни і миру винесла на одне політичне поле двох непримиренних антагоністів — народного депутата Гончаренка й Остапа Дроздова.

Якщо Гончаренко виступає проти сегрегації українців за етнічною та мовною ознакою, то Дроздов зі Львова розповідає про «москаляку на гіляку», причому «москалями» у нього є всі, хто говорить російською мовою, тобто половина країни. Тепер і самого Дроздова записали в недостатньо патріоти, бо він проти війни «до останнього патрона».

Підбиваючи підсумок, я хочу ще раз нагадати, що перемога і поразка у війні — це те, що сторони подають як перемогу, і та трактовка, з якою погоджується суспільство. Об’єктивна реальність може бути іншою. Так, Україна вистояла в цій війні, але назавжди втратила частину населення і частину свого ВВП унаслідок переїзду бізнесу, руйнування об’єктів інфраструктури та окупації територій.

Те саме стосується й американо-іранського конфлікту. Відкидаючи причини й перебіг протистояння, можна сказати, що Іран вистояв після атаки США, але йому було завдано непоправної матеріальної шкоди. До того ж наші західні партнери з НАТО не поспішають погоджуватися навіть на ті 0, 25% ВВП, які раніше обіцяли щорічно спрямовувати на підтримку воєнного бюджету України.