А тепер я вам розповім у чому проблема партії Свобода?

Правий, націоналістичний рух в Україні, який здавалося зійшов нанівець наприкінці 90-тих, у середині нульових був модернізований і буйно розквіт завдяки партії Свобода та її лідера Олега Тягнибока. А вже у період 2008 — 2012 років вийшов на рівень політичного руху із підтримкою серед широких мас населення, яка далеко виходила за межі суто націоналістичного електорату.

Це було унікальне і феноменальне явище в пострадянській політологічній конструкції, оскільки український націоналізм через прив'язку до Бандери і Галичини, в принципі не мав перспектив для поширення на інших просторах України. Але Свобода зробила збій в цій системі завдяки непрогнозованій фанатичній підтримці цього руху молодими поколіннями українців, зазвичай до речі російськомовними, з Півдня, Сходу і Центру України. Чисельні багато тисячі акцій і марші, послідовна позиція та кропітка робота активістів Свободи по всій Україні зрушили маси і запровадили нову політичну моду. Інші політичні сили намагалися спочатку висміювати нас, потім нами лякати, а потім самі стали гнатися за запровадженою нами модою.

Коли Свобода потрапила до Верховної Ради і утворила там вперше чисельну фракцію, Україна отримала шанс стати реально незалежною і розвинутою державою. В той період революційна ситуація, а саме прагнення змін у системі, поглинула суспільство. Такі ж атрибути, як українська мова, вишиванка, гасла «Слава Україні» – асоціювалися із людьми, які виборюють справедливість і несуть у собі глобальні зміни на краще. Все це зрештою вилилося у вир подій 2013-2014 років на Майдані, але Свобода і націоналізм зазнали непоправних втрат, а в самій державі все змінилося тільки на гірше. Існуючи проблеми з недостатньо патріотичною владою, економікою, монопольним становищем олігархії – тільки поглибилися. Крім того, ми втратили території і розпочалася війна.

Оскільки цей злам та катастрофа почалися після Майдану 2014, очевидно в цей період й пішло щось не так, тому в ньому потрібно розбиратися і шукати причини.

Враховуючи, що Свобода була головною силою, яка вивозила на своєму горбу всю ту революцію, пропоную розглянути претензії, які виставлялися партії та її лідеру під час, і після Майдану та одразу дати відповідь на них.

Отже, перша претензія: Тягнибок забагато брав участь у складі інших лідерів Майдану в переговорах з Януковичем. А сама партія була недостатньо радикальною на Майдані.
Дійсно можливо на Майдані ми були не дуже показово радикальними, але на всіх акціях, блокуваннях і протистоянні з «Беркутом» саме наші депутати і членство партії було попереду. Представників Свободи на Майдані було найбільше, і очевидно відповідальність за людей та майбутні наслідки змушувала нас поводитися відносно обачно та адекватно. Мало того, бували моменти коли Майдан фактично розсмоктувався, люди десь розходилися по своїх справах, життя з його побутом брало гору і виявлялося, що революція скоро сама собою завершиться. Тоді Олег Тягнибок віддавав накази головам обласних організацій: забезпечити наявність членства партії на Майдані. І ці накази сумлінно виконувалися. Керівники місцевих організацій, як ті середньовічні сюзерени збирали у своїх вотчинах військо, зі всіма обладунками, спорядженням і відправлялися до свого короля. Тільки на самому Майдані, цей король, був лише для них королем, бо сама партія у тих глобальних процесах і рішеннях, які відбувалися та приймалися там, нічого не вирішувала, а виконувала роль виключно «гарматного м’яса».
І тому, те що Олег Тягнибок брав участь у переговорах з Януковичем разом з іншими так званими лідерами Майдану, це було чи не єдине головне досягнення партії, бо якраз у Януковича чітко знали, що від Свободи залежить найбільше, а саме чи буде стояти Майдан, чи ні?
Були навіть такі випадки, коли Яценюк і Кличко намагалися у цьому переговорному процесі посунути Тягнибока, і приходили на зустрічі з Януковичем самі. Тоді Янукович, слід віддати йому належне, казав цим персонажам, що без участі Тягнибока переговори не буде проводити, і їм доводилося телефонувати йому та просити прийти.

Друга претензія: Після перемоги Майдану і втечі Януковича Свобода мала взяти всю владу у свої руки, адже саме віцеспікер Верховної Ради Руслан Кошулинський був єдиним легітимним представником її вертикалі в ті дні, а підступна суть інших лідерів Майдану була всім очевидна.
Насправді хто так каже, не усвідомлює, що як би так сталося, наші так звані міжнародні партнери із США та ЄС не роздумуючи оголосили б, що в Україні відбувся реальний державний, фашистський переворот, Хунта, і дали б можливість Путіну взяти повний карт-бланш, ще і усіма способами допомагаючи йому в цьому. Слід відзначити, що повне позбавлення президентської влади Януковича до запланованих дострокових виборів, не входило у плани Госдепа США та ЄС, це було скоріше вигідно неурядовим структурам транснаціонального капіталу в особі Сороса, Кремлю і звичайно реальним кукловодам Майдану – Яценюку, Турчинову, Порошенко і ко.

Третя претензія: Свободі не треба було входити у спільний коаліційний Уряд і розділяти відповідальність за майбутнє із протилежними собі ідеологічно політичними силами.
І тут слід зауважити, що якщо Свобода вв’язалася у цю історію з Майданом, то після його перемоги було цілком логічно входити у коаліційний Уряд та розділяти відповідальність за майбутнє.
Я зроблю тільки уточнення, було б логічно, як би Свобода дійсно була повноправним учасником рішень і процесів на Майдані, а не «спецназом опозиції» і її гарматним м’ясом. А так, як Свободу почали вже з перших днів коаліційної влади кидати на кожному кроці і витирати об самого, в першу чергу Тягнибока, ноги, то ще не пізно було, хоча б й тоді, за тиждень чи два, з неї вийти і почати говорити правду українцям про тих, хто дійсно дорвався до влади і у яке провалля веде державу.
Розглянувши це, ми маємо перейти до головних висновків, у чому ж причини падіння рейтингу партії ВО «Свобода» з 2014 року?

А річ у тім, що люди можуть не знати всієї інформації, відповідно не бачити повної картини тих подій, відповідно робити висновки не зовсім точні, але інтуїтивно – чітко розуміти, що партія пішла кудись не туди. Більше того, зрадила – не виправдала їх надії. І очевидно в цьому криється причина тієї катастрофи якої зазнала Свобода у 2014 році зі всіма подальшими проблемами.

Головна причина цієї катастрофи у тому, що Свобода, будучи єдиною системною та ідеологічною партією, допустила аби революційною ситуацією скористалися ворожі насправді до України політичні сили. Дозволила аби Майдан почався не тоді, не з тими гаслами, і не з тими союзниками. Бо єдиним союзником у партії в її боротьбі за системні зміни на краще, мав бути лише український народ, а не зграя дегенератів, які свідомо зробили фальстарт під назвою «Євромайдан».

Сьогодні можна дискутувати, де та відправна точка, той момент коли Свобода зробила цю рокову помилку?

Можливо – це 2011 рік, коли Свобода увійшла до так званого КОДу (Комітету опору диктатурі), який утворився в наслідок звинувачень у корупції з подальшим запроторенням за ґрати Юлії Тимошенко та Юрія Луценка.

Можливо – 2012 рік, коли Свобода увійшла до так званої «Об’єднаної опозиції» напередодні парламентських виборів.

Але я вважаю, що точкою неповернення було приєднання вже парламентської партії Свобода до так званої компанії «Вставай, Україно» на початку 2013 року. Адже всі попередні союзи носили досить умовний та формальний характер. А «Вставай, Україно» передбачав спільну участь у вуличних акціях – там де до цього тільки Свобода мала авторитет, домінувала і отримувала підтримку людей за ідею, а не гроші, як усі інші. Саме тоді, на маршах-акціях по містах України, наші стрійні ряди – ідеологічних, щирих партійців, прихильників та просто пасіонарних людей були розбавлені проплаченою масовкою із «Батьківщини» та «Удару». Саме тоді, ми легітимізували в очах українців, всю ту зграю пройдисвітів, які дорвалися до влади після Майдану. Те, що ми стали поряд з ними на чисельних вуличних акціях надалі і привело до Майдану не в той час та до псевдо революції. Бо ми дали чіткий сигнал суспільству, що всі ті яценюки, турчинови і порошенки є чимось кращим за Януковича та його оточення.

Мені це було зрозуміло ще тоді, і я завжди казав в середині партії, що ці особи ще гірші за Януковича. Тому, я маю повне моральне право зараз про це говорити та підіймати питання подальшої долі партії.

Після цієї рокової помилки, Україна почала стрімко рухатися до масштабної катастрофи, а партія Свобода робити помилки за помилками, і з кожним роком ситуація поглиблювалася та ускладнювалася. Хто сперечатиметься із цим, просто ніколи не розумів стратегії партії. Але враховуючи, що за цими помилками стояло найвище керівництво партії, виникає питання, чи була така стратегія взагалі?

Як людина, яка вступила у партію в середині 90-тих, коли її назва ще була іншою і її голова теж інший: можу сказати, що стратегія таки була. На якому етапі її перестали розвивати і розуміти – складно сказати, та і зараз вже не важливо.

Важливо чи партія ще здатна відродитися, модернізуватися, переформатувати та оновити склад свого керівництва, визначити найгостріші проблеми України на цьому історичному етапі та взятися їх вирішувати?

Потрібно нарешті визнати і змиритися з тим, що український націоналізм у його галицькому виконанні вже ніколи не буде мати успіху в Україні. Бо був дискредитований під час і після Майдану 2014 року. Адже для всього народу України є очевидним, що до влади тоді прийшли саме націоналісти. І не має сенсу пояснювати, що Порошенко і вся та зграя мародерів зовсім не націоналісти. Бо саме ми дозволили їм стати під наші знамена, саме ми сказали, що вони чимось краще за Януковича, саме ми добровільно прирекли себе на роль «гарматного м’яса» у їхніх іграх та маніпуляціях.

І як ви гадаєте, сьогодні є сенс себе якось виправдовувати перед народом? Ні, і ще раз ні, бо ми до цього допустили і ми найбільше відповідальні за це все. Націоналісти мали стати тою новою національною елітою, яка повинна була повести за собою український народ, а виявилося все навпаки, ми стали отарою, яка смиренно пішла на заклання.

І тому найперше, що потрібно зробити, визнати це та покаятися.

У легендарні середні віки, серед європейської аристократії і королів існувала чудова традиція – самобичування, яка підкреслювала слабкість людської природи, її недосконалість та здатність робити помилки. Але тільки шляхетні люди були здатні це визнати і перед всім народом продемонструвати бажання каятися і змінюватися на краще.

Так от, керівництву партії Свобода, потрібно почати із цього!

Про всі ці речі, я в той чи інший спосіб говорив публічно на закритих Політрадах партії і особисто голові партії вже впродовж 5 — 6 років. За рік до президентських виборів 2019, я цього вимагав вже дуже чітко і послідовно. А після провалу на парламентських виборах 2019 року, я радикально ставив питання про зміни, і в тому числі відставку голови партії. Якого до речі дуже поважаю, але наголошував: якщо Олег Ярославович сам не почне змінюватися, не позбудеться звичної для себе зони комфорту – то має піти з посади голови партії. Я вимагав провести повний ребрендинг аби на місцеві вибори вийти до народу позбувшись негативу з новими актуальними ідеями. Такими ідеями, які могли б об’єднати народ всієї України, включаючи і окуповані території.

А це ніщо інше, як захист традиційних, сімейних і духовних цінностей – нашої цивілізації, яка розвивалися тисячі років. На противагу ліво-ліберального матеріалізму, який йде до нас сьогодні з нового «совка» – «євросвовка» тобто Європейського Союзу. Який вже завершує перетворення України у свою сировинну колонію.
Протиставити сьогодні цьому ми можемо – відродження та новий розвиток високотехнологічної промисловості, яка здатна забезпечити стрімкий економічний зріст, наше українське економічне диво.

Таку політику зараз у Світі проводять консерватори, саме вони є на вістрі боротьби добра із злом, і їх успіхи є запорукою цього шляху. Це такі держави: як Польща де при владі права консервативна партія «Прово і Справедливість» та свій президент Дуда; Угорщина, партія «Фідес» і свій прем'єр-міністр Орбан; Австрія, «Австрійська народна партія» і свій канцлер Себастьян Курц; зрештою Дональд Трамп, ім’я якого сьогодні лягло в основу нової політичної течії під умовною назвою – «трампізм».

Україні сьогодні життєво необхідний новий широкий, загальнонародний – традиціоналістський, консервативний політичний рух, але водночас прогресивний і модерний у правильному розумінні цього слова.

Свобода мала шанс перетворитися у такий рух, після переосмислення подій 2013 – 14 років. Не пізно було це зробити навіть півтора два роки тому.

Сьогодні зрозуміло що досі такої політичної партії в Україні не існує, але сам рух є. Які сили зможуть цей, поки що народний рух об’єднати у потужну політичну партію, питання часу. Тому завдання людей честі стати учасниками цього процесу.