9 травня — День великих перемог України і Європи

Серед гостей московських парадів різних років були президент США Білл Клінтон, канцлери Німеччини Ґергард Шредер і Ангела Меркель, президент Франції Жак Ширак, прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер, очільники КНР Ху Цзіньтао та Сі Цзинпін, генеральний секретар ООН Кофі Аннан, а кульмінацією цього міжнародного консенсусу стали урочистості 2010 року, коли на Червоній площі поруч із російськими військовими проходили підрозділи армій США, Великої Британії, Франції та Польщі — як символ того, що перемога над нацизмом у Європі довгий час сприймалася не як «власність» Кремля, а як спільна спадщина цілої цивілізації.

Але саме тоді у 2010, за кілька років до початку війни проти України, тодішній російський прем’єр Путін розпочав кампанію прихватизації Росією «ексклюзивного символічного права» на перемогу над нацизмом: на публічне зпитання від свого фаната-байкера про роль України в перемозі, відповівши, що «ми все одно би перемогли, адже саме РРСФР зазнала найбільших втрат під час війни». Протягом наступних років, особливо з початком гібридної війни проти України у 2014, російська влада і пропаганда відійшли від основного меседжу пам’яті ветеранів і дітей тієї війни, що вона ніколи не має повторитися, та перетворили міф Великої Перемоги на на культ нової війни, мілітаризму і фашизму ХХІ століття — рашизму.

Замість спільної пам’яті про трагедію народів Європи й колосальну ціну за перемогу над нацизмом, 9 травня у Росії поступово стало інструментом виправдання власної версії «нового порядку» в стилі Гітлера, а гасло «ніколи знову» змінилося агресивним «можем повторить». Натомість Україна, яка сьогодні знову воює в обороні власної землі, значно ближча до справжнього духу перемоги 1945 року, ніж держава, яка намагається монополізувати пам’ять про неї.

Саме в це вірили фронтовики. Саме це було головним моральним виправданням тих мільйонів смертей. Не для того люди проходили Сталінград, Курськ, Одесу, Севастополь, Берлін, щоб через кілька поколінь якась нова імперія знову бомбила чужі міста, прикриваючись пам’яттю про боротьбу з фашизмом.

Історична іронія полягає в тому, що саме Росія сьогодні дедалі більше нагадує те зло, проти якого воювали народи Європи у ХХ столітті. Культ війни, культ вождя, мілітаризація дітей, знищення сусідньої держави, депортації, удари по цивільних містах, заперечення права іншого народу на існування — усе це ми вже бачили в європейській історії. Просто тепер це приходить не під свастиками, а під триколорами і радянськими маршами.

І саме тому Україна має моральне право на цю пам’ять не менше, а незрівняно більше, ніж сучасна Росія.

Для Одеси це питання особливе. Тут 10 квітня, як і 9 травня, ніколи не були просто офіційними датами з календаря. Це частина міського характеру. Частина тієї самої одеської тканини, де у дворах сиділи ветерани, де майже в кожній сім’ї були фронтовики, моряки, евакуйовані, загиблі чи люди, які пережили окупацію. Для одеситів війна — це не абстрактний урок історії з підручника і не телевізійний ритуал із Москви. Це пам’ять про місто, яке реально пережило катастрофу.

І тут виникає парадокс, який «історичні еліти» сучасної України полюбляють не наголошувти. Саме Червона армія, як би до неї не ставилися сьогодні, фактично сформувала географічно і структурно ту Україну, яка стала незалежною у 1991 році. Історія не знає умовного способу. Саме після Другої світової Україна отримала ті кордони, в яких вона увійшла у XXI століття. Саме радянська перемога створила міжнародно визнану українську республіку, яка згодом стала незалежною державою. Це історичний парадокс, але він залишається фактом. А факти — це найвпертіша в Світі річ.

У цьому сенсі не випадково одним із перших сильних символічних рішень української влади після початку повномасштабної війни стало повернення поняття «місто-герой». Причому повернення майже інтуїтивне, без перевірок на «достатню українськість» від Алфьорова чи Вятровича. Не через складні ідеологічні конструкції, не через цитування діячів міжвоєнного націоналізму, а через той архетип, який був зрозумілий мільйонам українців. Чернігів. Харків. Маріуполь. Миколаїв. Херсон. Бахмут. Костянтинівка. Міста, які тримають удар.

Фактично сучасна війна сама повернула українців до багатьох образів Другої світової — тільки вже без СРСР і без Москви. Бо коли на твоє місто летять ракети, коли ворог намагається стерти його з лиця землі, дуже швидко зникає модна «дистанція» від радянських архетипів. Люди раптом починають прекрасно розуміти, що таке оборона міста, фронт, евакуація, тил, руїни і чому слово «визволення» взагалі з’явилося у словнику. Зеленський тоді звертався до зрозумілих і близьких більшості українців архетипів боротьби за свою державу, успадкованих значною мірою з доби СРСР у Другій Світовій. Саме тоді, на подив цілого Світу і всупереч прогнозам більшості військових аналітиків, Україна здлобула найвизначніші перемоги у цій війні. Хіба відверто божевільним могло тоді прийти в голову запроваджувати якісь мовно-культурні примуси та репресії чи навіть робити зауваження щодо вжитку «не тієї» мови, «не тих» дідів-прадідів, «недостатньої» українськості тощо.

Особливо це відчувається в Одесі. Місті, яке історично значно складніше і багатошарове, ніж намагаються показати і російська, і частина української пропаганди. Бо Одеса пам’ятає не лише радянську героїку, а й ціну війни. Пам’ятає окупацію. Пам’ятає румунську адміністрацію. Пам’ятає масові вбивства євреїв. Пам’ятає страх, голод, приниження. Саме тому тут пам’ять про перемогу ніколи не була про Сталіна, Жукова чи КПРС. Для багатьох одеситів це була пам’ять про те, що нацизм, окупація, намагання залякати, нав’язати

Доросла нація не боїться складної історії. Вона не намагається замінити її примітивними схемами, де одні «абсолютно святі», а інші «абсолютно чужі». Бо тоді ми самі починаємо програвати власну пам’ять — або Москві, або внутрішнім фанатикам, які хочуть переписати живу історію мільйонів людей під політичну кон’юнктуру.

При цьому важливо не впадати й в іншу крайність — у романтизацію радянської військової машини. Бо найбільші злочини сталінської системи і значна частина найстрашніших традицій Червоної армії були спрямовані насамперед проти власних людей. Саме радянське командування часто ставилося до солдата як до витратного матеріалу — безжально, цинічно, знеособлено. І в цьому проходить головний моральний водоріз між пам’яттю про власних предків, дідів і прадідів, які реально воювали проти нацизму, і героїзацією тієї номенклатури та тих воєначальників, які нерідко досягали перемог ціною колосального винищення власного населення. Недарма Радянський Союз заплатив за перемогу незрівнянно більшу людську ціну, ніж сам Вермахт: лише військові безповоротні втрати Червоної армії оцінюються у понад 8–11 мільйонів осіб проти втрат Вермахту на Східному фронті у близько 2 мільйонів, а загальні демографічні — у десятки мільйонів. Історія Другої світової — це не лише історія героїзму, а й історія страшної зневаги тоталітарної держави до життя своїх громадян.

Саме тому сучасна Україна, яка поступово відходить від найгірших радянських військових практик, має дивитися на цю спадщину значно тверезіше. Бо те, що було найтемнішим у радянській воєнній традиції — культ «м’ясних штурмів», безмежної терпимості до втрат, штурмів будь-якою ціною, — сьогодні найбільш повно успадкувала саме російська армія. І саме тому світ уже кілька років спостерігає майже сюрреалістичні картини, коли величезна держава кидає хвилі людей на українські позиції заради кількох посадок, сіл чи руїн міст. Війна 2014–2026 років показала, що без України Росія виявилася значно слабшою, ніж сама про себе думала, а її головною «спадщиною перемоги» часто залишилися саме найбільш архаїчні та криваві практики радянської доби. І, можливо, одна з причин, чому Україна вистояла, полягає саме в тому, що ми поступово вчимося воювати інакше — цінуючи життя своїх людей значно більше, ніж це традиційно робила імперія, яка прийшла нас «визволяти».

Сьогодні Україна воює не за повернення СРСР і не за радянську імперію. Але й не за те, щоб відмовитися від усього власного ХХ століття лише тому, що його «прихватизував» Путін. Бо якщо Росія перетворила 9 травня на карнавал агресії, це не означає, що Одеса має соромитися своїх фронтовиків, своїх загиблих і своєї пам’яті.

Навпаки. Можливо, саме зараз Україна вперше за десятиліття отримує шанс повернути цю дату собі. Без сталінізму. Без московського культу війни. Але з головним сенсом, заради якого тоді взагалі воювали люди: щоб новий фашизм більше ніколи не прийшов на нашу землю.

P.S. Історія любить іронію. Саме 9 травня, але ще 1920 року, Хрещатиком уже проходив інший парад — спільний парад Армії УНР і Війська Польського після визволення Києва від більшовиків. Столицею пройшли українські і польські війська, були також присутні французькі та японські офіцери. Петлюра, Пілсудський, Червона армія, День Європи, Перемога над нацизмом, Одеса, «ніколи знову» — занадто багато різних сенсів для однієї дати. Але, можливо, саме в умінні жити з цими складними хитросплетіннями історії, а не спрощувати їх до примітивних лозунгів, і полягає дорослість нації.