Жорстокий сищик, самовбивця із сокирою та клуб повішених: одеська письменниця поділилася секретами створення детективів

Зустріч з відомою одеситкою, автором популярних історичних ретродетективів Іриною Лобусовою відбулася в бібліотеці імені Едуарда Багрицького.

Ірина співпрацює з харківським видавництвом «Фоліо» і є одною з найуспішніших сучасних письменниць. Курсанти з Одеського державного університету внутрішніх справ склали більшість аудиторії. Мова йшла про жахливі злочини, як вигадані, так і справжні.

«Одразу почну з гарної новини: цього місяця з’явилася у продажу моя книга «Тихон Хмара та таємниця порохового льоху», але, на жаль, тільки в електронному вигляді, — повідомила Ірина. – Паперової книги поки немає, хоча я сподіваюся, що теж з’явиться найближчим часом. Електронна книга продається досить активно. Таких високих рейтингів продажу я навіть не очікувала. Наступна книга з цієї серії називатиметься «Тихон Хмара та полювання на вепра», в основу сюжету я взяла реальну кримінальну справу. Була в Одесі банда грабіжників, яка проникала в ювелірні крамниці дуже цікавим чином: під стінку будинку, біля вхідних дверей підкладали вибухівку. Після вибуху стіна падала, бандити спокійно заходили в ювелірний та виносили все. Природно, коли Тихон Хмара починає розслідувати цю історію, він розуміє, що справа далеко не тільки в пограбуваннях».

У сищика реального історичного прототипу немає, але письменниця уточнила, що названий він на честь її улюбленого сірого кота Тихона, такого самого допитливого, як і герой серії книг. Нічого не пропустить повз увагу!

«Для того, аби зробити персонажа живим, існує така письменницька хитрість: він обов’язково має бути наділеним недоліками, — зізнається Ірина. – Мій Тихон досить жорстокий, він не зупиняється ні перед чим. В одному з романів, який скоро вийде, він навмисне доводить молодого хлопця до самогубства. Але він завжди йде до кінця, яким би цей кінець не був, і стають на бік найбільш постраждалих. За основу книги «Тихон Хмара та клуб повішених» я також взяла кримінальну справу XIX сторіччя про загадкові самогубиства в потягах, які здійснювали студенти. Коли я познайомилася з матеріалами справи, мені одразу стало цікаво, як виглядав тоді потяг. З’ясувала, що були загальні сидіння та туалет, ось там можна було покінчити з собою так, щоб не втрутились навколишні».   

Від позаминулого сторіччя криміналістика збагатилася новими методами. Але логіку ніхто не скасовував. В сімнадцять років Ірина вперше стикнулася з реальною кримінальною справою, коли одну її знайому намагалися затримати за вбивство.

«Я поспілкувалася зі слідчим, та змогла йому довести, що загибла, вельми стара жінка, впала та вдарилася головою. Потім мої слова підтвердила експертиза, причиною смерті був нещасний випадок, а не удар по голові. І ось тоді слідчий задав мені цікаву задачку: «Якщо ви правильно вгадаєте відповідь, зможете писати детективи. Знайдено тіло чоловіка 43-х років. Чоловік лежить долілиць в коридорі своєї квартири, двері відкриті, поруч сокира, ручку сокири обмотано хусткою, на потилиці зліва рвана рана, нанесена тою самою сокирою. Відомо, що він жив зі своєю матір’ю, але та на момент синової смерті була на чергуванні, оскільки позмінно працювала вахтером. Ви можете поставити мені три запитання, отримати відповіді й сказати, що ж трапилось».

Першим запитанням Ірини було таке: «Чи був загиблий одруженим, чи має дітей?». Друге запитання було про проблеми з алкоголем або наркотиками. Обидва рази відповіді виявлялися негативними. Останнє запитання стосувалося знаходження на обліку за психіатричним захворюванням. «Звідки ви знаєте?» — здивувався слідчий. Майбутня королева детективу впевнено заявила, що тут відбулося самогубство, і це було правильною відповіддю!

Зробити логічну загадку злочину цікавою – важливе завдання для автора детективів. Ірині дуже приємно, що вбивцю в її книгах читач не може вгадати до самісінького фіналу, хоча з наведених деталей знає рівно стільки, скільки й сищик. Проте одного разу вона образилася, коли знайомий, прочитавши книгу лише до середини, вирахував вбивцю…   

Лобусову питали, чи не планувала вона колись стати правоохоронницею. Ніколи! Писати про злочини їй цікаво, але реальна робота в поліції – то зовсім інше. Менше з тим, курсантам зустріч сподобалася, і вони виявили цікавість до Ірининих книжок, більшість з яких в бібліотеці завжди, як то кажуть, на руках.

Авторка — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва