Жалко пацана! Одеський театр поставив трилер про канадську божевільню  

Прем’єрні покази психологічного трилера «Ентоні» за п’єсою канадського драматурга Ніколя Бійона «Пісня слона» відбулися на малій сцені Одеського обласного академічного драматичного театру. Цей сюжет було екранізовано в 2014 році, а театрали нашого міста можуть ознайомитися з ним в постановці народного артиста України Олега Школьника.

Певний час автор цих рядків почала уникати вистав, дія яких відбувається в психіатричній клініці, але зараз це не має сенсу. Життя настільки стерло грані між здоровим глуздом та божевіллям, що психушка видається тихою оазою. Ось і в канадській божевільні своя атмосфера, різдвяна. Вінок на стіні, ялинка на столі, всюдисущі Jingle bells по радіо.

Тільки професору Грінбергу (Валентин Сальніков) не до свята й не до телефонних дзвінків дружини, котра резонно запитує, коли вже він, нарешті, з’явиться до святкового столу. Не зовсім вірно розуміє його надто довгу присутність в клініці міс Петерсон (Світлана Горчинська), пропонуючи каву й жалюгідно пропонуючись, розстібаючи верхні ґудзики форменої блузки. Доктор різким жестом спинить її, мовляв, не сьогодні, а взагалі-то їх багато чого пов’язує. Про це говорить мова тіла, так близько звичайні співробітники не садяться, не стають, не дивляться в одному напрямку та ще багато інших «ні» (було б дивно, якби блискучий артист Школьник не знав тонкощів у акторській режисурі та не вибудовував переконливо такі речі).

Дарма, дуже дарма психіатр не дослухався до жіночих підказок (чоловіки такі чоловіки), тобто вислуховував та чинив навиворіт. Найголовніше, не зазирнув до теки з історією хвороби юного Майкла (ось як вдається цілком собі дорослому Олексію Бельдею виглядати підлітком на відстані простягнутої руки від глядача? Чудеса перевтілення!), хоча й пробурмотів медсестрі у відповідь на її зауваження: «Я знаю, що таке фіолетовий колір». А річ у тім, що фіолетова обкладинка маркує найнебезпечніших, найбільш буйних, чиє буйство може ховатися під зовнішньою нешкідливістю.

Що маємо по факту: професійне вигоряння у мозкоправа. З’ясовуючи, куди подівся професор Лоуренс, він витончено допитує Майкла, пацієнта останнього. І тут відкривається багато чого, надто багато. Майкл з його плюшевим слоником Ентоні в руках та задерикуватим блиском в очах починає розповідати жахливі речі, одна одної жахливіші. Переповідати не будемо, але доречно здивуватися, як у цьому світі ще виростають психологічно збалансовані люди. Адже у порівнянні з пережитим у зовні добропорядній родині Майкл потрапив, знов-таки, до оази, де знайшов другу мати в особі медсестри й дещо більше – в особі невчасно зниклого психіатра Лоуренса.

Майклу подобається насміхатися над міс Петерсон в очі та поза очі, навмисне смішить її, знаючи, що вона регоче, кумедно порохкуючи (Світлана Горчинськая виконує феєричний акторський етюд, її щирий сміх, намагання не рохкати, супроводжуються падінням на підлогу).

Який же трилер без опери? Є оперний лейтмотив і у цього сюжету, рафіновані естети будуть задоволені. Дивина: фінал що ні є найтрагічніший, а публіка з радісними обличчями аплодує стоячи. Напевно, сумувати про вигаданого героя вже за межею здорового глузду. «От жалко пацана!», як сказав би один з героїв Леся Подерв’янського. Хоча шкода усіх, навіть Лоуренса.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського