Заборона чи запрошення на танець? Рада ставить УПЦ Московського патріархату перед нелегким вибором

Минулий тиждень ознаменувався початком нового етапу взаємин між українською державою та Українською православною церквою Московського патріархату.

Верховна Рада після довгих вагань все ж проголосувала в першому читанні за урядовий законопроєкт, що стосується діяльності релігійних організацій.

ЗМІ поспішили рознести по всьому світу, що парламент «дав старт забороні УПЦ МП», представники останньої заявили про наступ на християнство, в росії взагалі з цього приводу влаштували танці з бубнами, пообіцявши швидке пришестя Антихриста.

Тим часом думається, якщо після затвердження згаданого нормативного акта і відбудуться якісь тектонічні зміни, то зовсім не такі, про які говорять зацікавлені сторони. Спробуємо розібратися.

Насамперед — про який законопроєкт ідеться? За основу взято урядовий документ під номером 8371, зареєстрований ще на початку року. Він передбачає внесення змін до законів «Про свободу совісті та релігійні організації», а також «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань». Зокрема, у них з'являться статті, згідно з якими «не допускається діяльність релігійних організацій, які афілійовані з центрами впливу релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої розташований за межами України в державі, що здійснює збройну агресію проти України».

Автори законопроєкту пропонують такий механізм очищення релігійного поля України від бур'янів, посіяних країною-агресором. Спочатку уповноважений центральний орган державної влади (Державна служба з етнополітики та свободи совісті) має здійснити перевірку релігійного об'єднання і встановити, що його керівний центр перебуває в росії. Далі церкві пропонується порвати з цим центром. Якщо вона відмовляється, то служба надсилає позов до суду з вимогою заборонити організацію та ліквідувати її як юридичну особу.

Як бачимо, ні про яку автоматичну заборону не йдеться. УПЦ Московського патріархату в тексті навіть не згадується, хоча, звісно, проєкт стосується насамперед її (і старообрядців, чиї осередки розташовані у рф). Для порівняння: альтернативним законопроєктом № 8221 пропонується не просто одразу заборонити в Україні діяльність Російської православної церкви та її структурних підрозділів (тобто УПЦ МП), за допомогою накладення санкцій конфіскувати власність таких та розірвати всі укладені з ними договори оренди комунального й державного майна, а й установити, що православною відтепер може вважатися лише ПЦУ, й тільки вона одна серед православних може бути орендарем державного або комунального майна.

По суті, йдеться про створення державної церкви, що найкричущішим чином суперечить Конституції України. Ініціаторам вказало на це Головне науково-експертне управління Верховної Ради, але вони вперто тримаються за своє творіння, наполягаючи, що саме такий варіант розв'язання проблеми московської церкви відповідає інтересам держави та нації.

Ухвалений за основу проєкт набагато м'якший і, як мені здається, розумніший. І річ не тільки в тому, що як остання інстанція в ньому фігурує суд (сьогодні, на жаль, українська влада дедалі частіше використовує позасудові інструменти — узяти ті самі санкції від РНБОУ і президента). Важливо, що УПЦ МП залишають простір для маневру. У разі ухвалення закону в нинішньому вигляді у церкви буде два варіанти подальших дій.

Перший — примітивно впертися рогом і догратися до справжньої заборони, конфіскацій та іншого подібного. Піти в підпілля, служити, так би мовити, в катакомбах, як перші християни. Це, з одного боку, підвищить популярність церкви серед вірян, які за останні роки ґрунтовно до неї охололи (але скривджених завжди шкодують), з іншого — позбавить ієрархів власності, доходів і політичного впливу. А вони всім цим дуже дорожать.

Україні такий сценарій теж невигідний, оскільки його реалізація неминуче супроводжуватиметься гострими конфліктами. Заборона церкви — це не разова подія, судитися доведеться з кожною парафією, кожним монастирем, оскільки всі вони самостійні юридичні особи. У що це виллється, страшно навіть подумати. Чи потрібне воно нам в умовах повномасштабної війни? Питання, як то кажуть, риторичне.

Другий шлях для УПЦ МП - усе-таки піти на те, що вона мала зробити ще минулого року. Повністю й остаточно розірвати з москвою. Час половинчастих рішень і обережних заяв минув.

Російська православна церква продемонструвала, що була, є і залишається вірною служницею Кремля, вона діяльно підтримує всі його починання. Патріарху Кирилу глибоко байдуже на його українську паству. Він за війну до переможного кінця, він веде відверту мілітаристську пропаганду і змушує своїх підлеглих робити те ж саме. РПЦ освячує танки і ракети, формує «православні ПВК», її представники в Україні займаються підривною і розвідувальною діяльністю в інтересах держави-агресора. У таких умовах обережність УПЦ, яка на словах засуджує навалу путінської орди, але із застереженнями, виглядає не просто непристойною — вона на межі злочину.

Що мається на увазі під повним і остаточним розривом?

Насамперед організації митрополита Онуфрія необхідно ще раз перезатвердити свої статутні документи — вони, якщо закон ухвалять, стануть першим, що вивчатимуть уповноважені держструктури.

У травні 2022 року собор УПЦ вніс зміни до статуту про управління церквою, виключивши з нього згадки про Московський патріархат і взаємини з РПЦ. Замість цього в розділі першому з'явився новий пункт перший, у якому йдеться: «Українська православна церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до грамоти патріарха Московського і всієї Русі Алексія II від 27 жовтня 1990 року».

У лютому цього року експертна група, сформована Держслужбою з етнополітики та свободи совісті, проаналізувала згаданий документ і дійшла висновку, що його ухвалення не призвело до розриву УПЦ з Московським патріархатом. Річ у тім, що патріарша грамота, крім іншого, встановлює таке: «Українська православна церква, сполучена через нашу Російську православну церкву з єдиною святою, соборною і апостольською церквою, без соборного рішення всієї православної кафолічної повноти нехай не змінює в себе нічого, що стосується догматів віри і святих канонів».

Експерти особливо наголосили на цьому положенні та констатували: «Наслідком цього є не лише доктринальна єдність УПЦ зі вселенським православ'ям через посередництво РПЦ, а й залежність у проведенні міжцерковної та міжрелігійної політики від свого релігійного центру та пряма вказівка на те, що УПЦ має «канонічний» статус лише через і завдяки Московському патріархату».

У православному світі існує певна ієрархія церков і різні моделі взаємовідносин між ними. Уся повнота християнства — це так звана Вселенська (кафолічна) церква. Далі йдуть автокефальні структури, які теоретично мають визнавати одна одну і вважаються рівними (а Константинополь — першим серед рівних). Наразі, однак, щодо статусу консенсусу немає. Наприклад, у диптиху (список імен, що згадуються під час літургії, — Ред.) Константинопольської церкви автокефалій 15, серед них українська — ПЦУ. Російська православна церква визнає незалежними 12 організацій. У 2019-му вона виключила з диптиха Константинополь, Елладську, Олександрійську та Кіпрську церкви — у відповідь на визнання української.

Далі йдуть автономні церкви. Для Константинополя це Синайська, Фінляндська, Естонська і Критська, для москви — Синайська, Японська і Китайська. УПЦ, згідно зі статутом РПЦ, користується особливим статусом, але, тим не менш, «юрисдикція Російської Православної Церкви поширюється на осіб православного сповідання, які проживають на канонічній території Російської Православної Церкви: у Росії, Україні, Білорусі, Молдавії, Азербайджані, Казахстані, Киргизії, Латвії, Литві, Таджикистані, Туркменії, Узбекистані, Естонії, а також на православних, які проживають в інших країнах і які добровільно входять до неї».

Таким чином, москва, декларуючи якусь самостійність УПЦ, проте не вважає її навіть автономною. І, пославшись у першому пункті на грамоту Алексія, українські ієрархи фактично підтвердили свою згоду з позицією російського начальства.

Питання викликала і сама процедура скликання собору УПЦ, а також його статус. На 27 травня 2022 року синод церкви скликав не собор, а непередбачену статутом «церковну нараду», делегати якої протягом одного дня стали делегатами собору. Це ставить під сумнів законність затвердження статуту і дає підстави РПЦ, як і раніше, вважати українську церкву своєю частиною. Аналогічним чином розглядає її й держава Україна.

Собор скликається інакше: його делегатами мають бути всі єпископи, а також представники священства і мирян, яких обирають за заздалегідь визначеною процедурою і квотами на єпархіальних зборах. На них же мають попередньо проголосувати за рішення про розрив з РПЦ. Це дозволить мати уявлення про справжню позицію священників кожної єпархії: чи підтримують вони автокефалізацію церкви.

«УПЦ продовжує перебувати з РПЦ у відносинах підпорядкування. Вона не діє як самостійна (автокефальна) церква і не проголошує власну самостійність (автокефалію). Жодних документів або дій, які б свідчили про трансформацію УПЦ в самостійну щодо РПЦ релігійну організацію, членами експертної групи не виявлено», — констатується у висновках експертів.

І з ними складно не погодитися.

Тому, якщо УПЦ хоче, щоб її перестали асоціювати з МП, вона насамперед має скликати справжній собор і затвердити по-справжньому «незалежний» статут. Так, це ускладнить взаємини з автокефальними церквами — деякі напевно заявлять про втрату «канонічності». А РПЦ - уже точно. Не виключено, що реформа породить внутрішній розкол, і частина парафій заявить про те, що залишається вірною колишньому порядку. Їх і будуть забороняти. Однак до катастрофи, впевнений, це не призведе — ні для церкви, ні для народу, ні для держави. До слова, після революції 1917 року і до відтворення Сталіним патріархії в СРСР співіснувало кілька легальних православних структур, з яких режим зробив ставку на найбільш сервільну в особі Сергія (Страгородського).

Другим кроком на шляху до самоочищення має стати вигнання з церкви людей, які діяльно підтримують російську агресію. І не тільки рядових священиків, які одурманюють парафіян словами про «русский мир», а й перших осіб, єпископів. Серія обшуків і затримань, проведених СБУ в єпархіях УПЦ МП, дивним чином не зачепила одеської, хоча загальновідомо, що її керівник Агафангел завжди був лідером проросійського крила в церкві. Здогадуюся, з чим пов'язана «сліпота» правоохоронців, але тим не менш: ухвалення закону дає Онуфрію, який, до речі, ніколи не був помічений в особливій любові до москви, привід, щоб нарешті відправити цього старця на заслужений відпочинок. Ну а компетентні структури, сподіваюся, все ж розберуться з рештою.

І це ж шикарний шанс для того ж Онуфрія та його оточення! Розумієте?

Констатую: українська держава вряди-годи продемонструвала мудрість і не наламала палиць. Якщо закон ухвалять у нинішньому вигляді, в УПЦ МП з'явиться можливість зберегти саму себе і змінитися на краще. Стати справжньою українською церквою, ну а далі своє слово скажуть парафіяни — їм вирішувати, ходити в храми УПЦ чи ПЦУ, а може, і перевести свою сільську парафію під іншу юрисдикцію.

Головне, що за будь-якого розвитку подій у РФ зникне ще один важіль впливу на ситуацію в Україні. У цьому плані московська церква тут приречена.

Україна обов'язково переможе!

Автор — Микола Ларін