Прем’єра пластичної драми за культовим романом Патріка Зюскінда «Парфумер. Історія одного вбивці» відбулася у театральній лабораторії «Воля» (Садова, 13).  

За весь час існування лабораторії тут створено сім вистав, дві з яких («Відбій повітряної тривоги» та «Записки добровольця») безпосередньо розповідають про нинішню війну. Була навіть ідея організувати в місті фестиваль воєнних вистав, проте театральна каса неупереджено свідчить: потрясінь вистачає й у житті.

Засновниця «Волі», режисерка Стася Волошина тривалий час надавала перевагу імерсійному театру, однак її інтерес до нього згас. Можете не хвилюватися, притягувати вас до дії артисти не стануть. Просто сидіть та дивіться…

Історія про те, як химерний француз-парфумер у вісімнадцятому сторіччі створював парфуми з витяжкою з тіл дівчат, які приємно пахнуть, аби напахтитися ними й нарешті сподобатися оточуючим, постає в оригінальній трактовці. Один і той самий молодий чоловік, який веде невпинний діалог із самим собою та вдаваними подружками (в реальності доводиться ховати дівочі трупи після жахливих експериментів), виглядає то ницим калікою, то струнким та спритним підкорювачем сердець. Зрозуміло, в який момент починаються фантазії героя про власну перевагу.

«Обрала цей твір, тому що втеча від проблем у світ ілюзій властива будь-якій людині та у будь-який час, але особливо, коли навкруги коїться повний хаос, — відверто зізнається режисерка. — Наша вистава про те, що така втеча — не вихід».

Ставити просто те, що написано, Стася не вважає гідним завданням для режисера. Зберегти зміст, але додати й щось від себе, показати своє бачення матеріалу — значно цікавіше. Думати, як збоченець, жодний порядний артист, звісно, нездатен, і Стася в процесі роботи пропонувала зіграти етюд про те, як поводився б герой в інших обставинах.

«Багато працювали над розумінням різного штибу психічних розладів, — розповідає Стася про те, як вибудовувався образ жахливого маніяка та збоченця у виконанні артиста Ігоря Волосовського, котрий у житі сама інтелігентність та делікатність. — Разом вивчали і документальні й художні матеріали на цю тему, і потім грали етюди за сценами з усього роману, аби послідовно прожити все життя Гренуя».

Оскільки матеріал обраний популярний, відомий, розкривати його логічно в несподіваній стилістиці. Вісімнадцятим століттям тут і не пахне! Найароматнішу (для Гренуя, у всякому разі) дівчину на світі грають по черзі Лора Ріші та Анастасія Нестор. А четверо інших, Катерина Загороднюк, Віра Корольченко, Оксана Фахретдінова та Альона Михеєва, одягнені та зачісані за модою ранніх 60-х, танцюють, коментують дію, допомагають Греную, але всі вони лише плід його хворобливої уяви.

Якщо повернутися до ідеї роману, дивує впевненість Гренуя, що йому, дорослому чоловікові, варто пахнути так само, як юна дівчина, і світ йому підкориться, визнає володарем всіх мислимих та немислимих чеснот. Правда життя з правдою мистецтва завжди тримає певну дистанцію, наш герой наділений від природи загостреним нюхом, і пахощі стають його фетишем (приміром як театр для будь-якого режисера).

Чи можна примусити себе полюбити за допомогою «правильних» парфумів? Навряд чи це так працює. До речі, про парфуми. Йдучи на виставу, не користуйтеся нічим міцним, сильним, інтенсивним, порушите гармонію розповіді. Само собою, у крихітній залі нічого такого не роздмухують, ілюзія ароматів чудово виникає завдяки красномовству нашого героя, захопленого своєю надцінною ідеєю. Наші гламурні красуні у фіналі розірвуть у пориві безумства парфумера аж до бутафорського кишківника, і так йому й треба, звісно. Література та мистецтво приречені шукати поезію навіть у діяльності маніяків, де має місце клініка та й годі, вбачають певну зворушливу історію, примушують відчути подобу жалю до душегубу. І так, публіка ніколи не стомляться від страшних казок.

Більше жодного слова: слідкуйте за афішами «Волі». Спізнюватися на вистави навіть не думайте, двері будуть наглухо зачинені в належний час. Тут все серйозно та професійно.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського.