Своя особлива інфраструктура на випадок загострення воєнної обстановки є не тільки у людей у формі, а й у звичайної влади, яка, як відомо, відповідає, крім іншого, за цивільну оборону.

«Думська» побувала у святая-святих — найбільш засекреченому невійськовому об'єкті Одеси. Це запасний пункт управління мерії, місце, де в разі посилення загрози до червоного рівня має перебувати міський голова і ключові чиновники муніципалітету. Звідси вони зможуть керувати всією життєдіяльністю міста, організовувати аварійно-рятувальні та евакуаційні операції, тримати зв'язок із керівництвом країни та Збройних сил.

Востаннє журналістів на пункт пускали в далекому 2008 році. Вже 2012-го інформацію про нього та інші подібні об'єкти загрифували, а допуск сторонніх, зокрема працівників ЗМІ, суворо заборонили.

Яке ж було здивування редакції, коли у відповідь на чергове прохання «покажіть, будь ласка, адже дуже цікаво» ми отримали згоду. Так би мовити, як виняток.

Отже, підписавши всі необхідні папери й під страхом кримінального переслідування пообіцявши не розкривати місце розташування «бункера Труханова» (у 2008-му його, відповідно, іменували «бункером Гурвіца») і ще купу всього, з ним пов'язаного, ми спускаємося звичайнісінькими бетонними сходами на мінус якийсь там поверх під непримітним будинком, розташованим в одному з віддалених від центру районів міста.

Перед нами, крутячи штурвал запірного пристрою, відчиняють товстезні металеві двері, здатні, напевно, витримати пряме попадання 152-мм снаряда. Ось воно — таємниче підземелля, мерія-2, якщо хочете. ЗПК.

Гучні коридори, освітлені приглушеним жовтим світлом. Службові приміщення, вони ж житлові, агрегатний відсік… Велика штабна кімната з картами Одеси, України та планети. У центрі її - великий стіл для брифінгів зі стільцями, поруч столи поменше.

Спальні місця являють собою нові двоповерхові ліжка з постільною білизною, упакованою в пластикові пакети. Наскільки ми можемо судити, цілком зручні, кращі за армійські шконки.

Предметів розкоші немає, як і взагалі вишукувань, але ремонт добротний. Стіни явно недавно фарбували — цілком бюджетною фарбою. Підлоги вкриті мастикою, в туалеті та душових — свіжий кахель і сучасна сантехніка. Туалет, до речі, загальний: меру, якщо закортить, доведеться стояти в загальній черзі.

Кабінет міського голови, як і деякі інші приміщення, не показали: на їхніх дверях прикріплені таблички «Вхід заборонено». В минулий наш візит (понад десять років тому) співробітники були налаштовані куди ліберальніше, як і законодавство, й на робоче місце мера пустили. Найімовірніше, зараз там усе інакше, але тоді це була невелика кімнатка з письмовим столом, зручним кріслом і диванчиком, де можна покемарити в рідкісні хвилини затишшя. На стіні — здоровенна карта Одеси та околиць із нанесеними на ній об'єктами критичної інфраструктури. Пам'ятається, червоним був обведений Припортовий завод, від якого тягнулися стрілочки можливого поширення аміачної хмари. Ще стояв багатоканальний телефон з інтригуючими кнопками «Прз», «НГШ», «Мінобор» і «СБУ». Ну, ви розумієте…

В пункті залишилося чимало артефактів пізнього совка: настінний годинник у масивному сталевому корпусі, чималенький дизель, на вигляд танковий, для чогось пофарбований у червоний колір, повітряні фільтри, польові телефонні апарати ТАП. Десь напевно заховані й телеграфи.

Втім, за словами заступника директора департаменту мунбезпеки Володимира Харищака, у плані зв'язку пункт обладнаний за останнім словом техніки. Комунікаційні системи захищені та багаторазово дублюються.

«Провідний зв'язок завжди залишається найнадійнішим, тому від нього відмовлятися не стали, все працює, як годинник», — пояснив чиновник.

У машинному відділенні — величезні трубопроводи, оснащені потужними компресорами та фільтрами. Якщо увімкнути систему, то вона, моторошно гудячи, нагнітає в підземелля повітря, створюючи тут підвищений тиск. Це необхідно, якщо зовні бахне щось ядерне чи хімічне: всередину гидота гарантовано не проникне.

На випадок зовсім неприємних ситуацій передбачено аварійний лаз, що тягнеться на десятки метрів кудись на північ (чи на схід?) і веде до затишного містечка неподалік від об'єкта. Якщо будівлю зверху буде повністю зруйновано, то люди зможуть вийти на поверхню. Колись у цьому підземному ході валялася почата пляшка коньяку затертих часів. Зараз її немає: мабуть, забрали в музей.

До 2022 року цей об'єкт керівництво міста розглядало більше як статусний атрибут, ніж реальний притулок на випадок чогось такого. Але «щось незвичайне» настало, і підземелля вперше з моменту будівництва стало в пригоді за призначенням.

Співробітники департаменту мунбезпеки кажуть, що після початку повномасштабної війни ЗПУ кілька разів виконував свої функції — в ньому працював і мер, і його штаб. Такі ж пункти, тільки менші, є і в кожної районної адміністрації.

Загалом же в Одесі налічується 353 захисні споруди, які можуть прийняти до 50 тисяч осіб. З них 85 - у комунальній власності, решта перебувають на балансі області та різних підприємств.

Тут, напевно, варто пояснити. Підходи до організації цивільної оборони за радянських часів кілька разів змінювалися. Генерально — двічі. До Другої світової і деякий час після неї, до смерті Сталіна, головною загрозою вважали конвенціональні бомбардування — звичайними бомбами, без «спеціальної» БЧ. Тому житлові будинки будували одразу з бомбосховищами, всі сталінки і хрущовки ранніх серій оснащені такими. За Хрущова, року в 1960-му, ця практика припинилася. Тоді головною загрозою для комуністичної імперії стала глобальна ядерна війна. Розуміння, що робити в разі атомного удару по величезному місту, не було.

Новий етап настав лише в 1980-х, коли розрядка вичерпала себе й Союз знову почав готуватися до третьої світової. В цей час по всій країні будували протирадіаційні сховища для робочих змін великих підприємств, запасні командні пункти для військових, запасні пункти управління для партійних і державних органів влади, а також особливі укриття для спецпідрозділів.

Цивільне населення збиралися в «загрозливий період» евакуювати і розмістити в провінційних санаторіях і дитячих таборах.

«Для Одеси це були райони області — Біляївський, Овідіопольський, Білгород-Дністровський та інші, — розповідає співробітник цивільної оборони з 40-річним стажем Павло В. - Уже тоді було зрозуміло, що все це фантазії на тему. Передбачалося, що в нас буде кілька діб для того, щоб оповістити людей, зібрати біля жеків, знайти потрібну кількість автобусів і розвезти їх. Думаю, ви розумієте, що це все ненаукова фантастика».

Тоді-то власними ЗПУ обзавелося і керівництво Одеси. Директор профільної комунальної установи В'ячеслав Лукіян розповідає, що об'єкт з'явився на світ у 1981 році, але дообладнали й здали в експлуатацію його лише в 1987-му.

«У 1990-х виділялося вкрай мало грошей. Звичайно, багато чого прийшло в запустіння, обладнання швидко технічно застаріло. Честь і хвала колишньому директору і співробітникам, які своїми силами намагалися зберегти майно. Фарбували, ремонтували власним коштом приміщення. Після початку великої війни багато чого змінилося, звісно», — каже він.

Сьогодні утримання головного ЗПУ міста обходиться щомісяця в 30 тисяч гривень.

Жити й працювати тут неймовірно складно. Ми пробули в пункті якусь годину, але вже почали відчувати напади клаустрофобії. Відсутність вікон, можливості будь-якої миті вийти на свіже повітря… Брр… Зрозуміло, що якщо вже сюди спустилося керівництво міста, то на поверхні зовсім зле, але все ж таки… В цьому відносно невеликому приміщенні, якби щось трапилося, мало б перебувати кілька десятків людей. Як зберегти в таких умовах нормальну психологічну атмосферу? А якщо зверху нова Хіросіма, не дай, звичайно, Бог?

Залишається тільки сподіватися, що більше ЗПУ не знадобиться. Ніколи.

Автор — Георгій Ак-Мурза, фото — Сергій Смолєнцев