Виставка «Кубістські обличчя знаменитостей в дусі Пікассо» до 17 квітня працює в галереї Одеського літературного музею (Ланжеронівська, 2). Живописець Михайло Романюк перетворює портрет на поле абстрактної гри з колективною пам’яттю.

«Знаменитості, яких ми «знаємо», тут перестають бути впізнаваними. Їхні обличчя — це не поверхня, а енергетичний розлам: геометричні площини, різкі лінії, пульсівні колірні акценти. 22 мальовничі полотна розбирають образ на фрагменти й збирають його заново — вже без ілюзії реалізму. Це не портрети в класичному сенсі, а абстрактні конструкції слави, влади, трагедії та краси», — пишеться в анотації до виставки.

Надивившися трукрайму, можна запідозрити зовні добродушного та привітного Михайла у злочинних нахилах. Ці портрети чудово пасували б як реквізит та рушійна сила сюжету напруженого трилера. Часом автор немовби знімає з частини обличчя моделі шар м’яких тканин, і тут виявляється, наприклад, що стан зубів Брижіт Макрон залишає бажати кращого, як, утім, і в Дональда Трампа, котрий до того ж виглядає незадоволеним життям, сумним клоуном у червоному ковпаку.

«Серія «Кубістські обличчя знаменитостей в дусі Пікассо» — художнє дослідження сучасного пантеону, — знову читаємо анотацію. — Живі й померлі, але досі актуальні постаті стають носіями колективної свідомості. Автор трансформує реальність у площини кольору, іронії та психологічної напруги, ведучи діалог із Пікассо не як копіювальник, а як співрозмовник. Фрагментарність форми тут — не стилістичний прийом, а спосіб сказати більше: про те, як образ «ламається», щоб виявити свою справжню напругу».

Валерія Залужного художник робить якимось кіборгом на гусеничному ходу, а Сандру Буллок наділяє довгими та гострими кігтиками. З волосся Джулії Робертс автор безжально змиває рудий колір та залишає сивину. А ось Ангела Меркель йому вочевидь симпатичніша за багатьох, інакше б він не доповнив її аутфіт грайливими сережками у формі сердечок.

Михайло Романюк народився в Одеській області й працює на перетині неокубізму, експресіонізму та авторського портретного гротеску. Його серії портретів — це завжди дослідження, як формується образ у колективному сприйнятті. Роботи художника представлені в понад 100 міжнародних онлайн-галереях і неодноразово експонувалися в Одесі. Але все це були групові проєкти, а зараз проходить його перша «персоналка».

«Обличчя ніколи не було лише поверхнею. Воно було абстракцією, яку ми самі створюємо й розпізнаємо. Мистецтво стає дзеркалом колективної пам’яті. Серію «Кубістські портрети знаменитостей» завершено. Назавжди. Я не повертаюся до цієї серії. Не повторюю. Не продовжую. Не дублюю. Кожен портрет — це не про схожість. Це про напругу особистості, розкладену на площини, ритми, тишу і конфлікт. Далі — інший етап. Інша глибина. Інша розмова. Ці роботи залишаються як зафіксований період мого шляху», — каже митець.

Дуже шкода, нам вже сподобалося! Кінозірки, письменники, художники, політики постають у неочікуваному світлі. Алла Пугачова, наприклад, нагадує Бабу-Ягу, і поруч маленька ступа зі двома меншими каргами, є над чим подумати. Згадується рядок із популярної колись пісеньки: «Портретик твой работы Пабло Пикассо». Втім, у Пікассо, як і Романюка, були різні періоди у творчості, не будемо узагальнювати.

Барак Обама, Нельсон Мандела та Грета Тунберг навіть дуже реалістичні. Клоун Олег Попов дивиться з-за зміїної голівки, взагалі-то у цирку змії не дуже часто виступають, особливо такі невеликі. Проте це не найзагадковіша робота Михайла. Що ж тут таке незрозуміле синьо-зелене?

«Це не буквальний портрет художника Івана Марчука, а метафоричне, психологічне та філософське переосмислення його образу, — пояснює Романюк. — Центральна частина композиції — обличчя, зібране з кольорових та формальних елементів, ніби зі шматочків часу, пам’яті та землі. Тут можна прочитати не тільки індивідуальність Марчука, але й універсальний образ художника як пророка, носія унутрішнього світла. Картина немовби розгортається у природному середовищі — зелені, сині та брунатні поля відсилають до українського ландшафту, що його сам Марчук часто втілював у своїх роботах. З глибини полотна виникає постать — умовна, символічна, можливо, алюзія на душу чи творче натхнення. Символічна арка у горішній частині композиції сприймається як вхід до пам’яті, печери свідомості, або навіть сакральний простір, де живуть образи. Ця робота — не тільки про Марчука, але й про саму природу мистецького генія, про мистецтво як голос, що йде зсередини».

Сподіваємося, ми переконали вас у тому, що цю виставку неодмінно треба відвідати. А Михайлу Романюку бажаємо, аби світові знаменитості замовляли йому власні портрети з відповідною до їхнього статусу винагородою.

Авторка – Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва