Сьогодні вдень у внутрішньому дворику центру УНІОН змогли зустрітися і поспілкуватися реципієнти — люди, які отримали шанс на друге життя завдяки донорським органам. Організатором зустрічі виступила Одеська обласна військова адміністрація. На заході був присутній і наш кореспондент. Слово йому.

Хлопчики Тихон і Діма вперше побачили один одного тут - в Одесі, на символічній зустрічі тих, кого 13-річний Ярослав зробив сильнішими. Незважаючи на те, що познайомилися вони тільки сьогодні, граються як старі друзі. У якомусь сенсі по плитці внутрішнього двору бігають не двоє, а троє хлопчаків — Тихону пересадили серце, а Дімі — ліву нирку Ярослава в День Святого Миколая, 6 грудня минулого року.

«Складний діагноз — дилатаційна кардіоміопатія — синові поставили на другому місяці, — розповідає Зінаїда Зборовська, мама Тихона. — До семи років медикаментозна підтримка допомагала жити практично повноцінним життям, проте минулого літа серце остаточно здало. Пересадка стала шансом, на який ми дуже сподівалися, але не очікували, що він настане так скоро».

Сьогодні Тихону — вісім, він знову активний і веселий.

«Перші місяці після пересадки він буквально не зупинявся ні на хвилину, — з посмішкою згадує Зінаїда. — Мабуть, він так радів своїм новим можливостям. Зараз уже трохи заспокоївся. А перші кілька місяців не зупинявся. Зламав диван, так стрибав».

Другий хлопчик Діма, родом з Подольська Одеської області, останні два роки свого життя залежав від гемодіалізу. Операцію він переніс у Києві, і з тих пір вперше відчув, що може жити повноцінним життям.

Його мама Алла Боцул каже просто: «У нього тепер інше життя. Раніше він не їв м'яса – не хотів. А тепер з'явився апетит, є сили, – розповідає жінка, не в силах стримати сльози щастя. — Спортом він не міг займатися, у нього досить часто була нудота, блювота. Він часто дуже хворів. А тепер вже, коли показники набагато кращі, майже ідеальні, ми нарешті пішли на плавання. Він у нас така маленька качка. Ходив би цілими днями в басейн або на море».

Ще одне врятоване Ярославом життя — дівчина Олена Маломен, зізнається, що після операції несподівано стала багато читати, хоча раніше до книг ставилася холодно.

«Після пересадки підсіла на книги, — розповідає дівчина. — Раніше я не думала, що будь-яку книгу взагалі буду читати. Та й у школі взагалі не любила читати. Не знаю, з чим це пов'язано — просто з'явився інтерес, цікавість».

Альона навчається в Комп'ютерному коледжі в Києві, любить малювати, надихається життям і з обережним оптимізмом будує плани на майбутнє.

«До пересадки я намагалася жити своїм життям, цінувати кожен момент, робити все, що хочу, тому що не знаєш, що буде з тобою завтра або післязавтра, — ділиться Олена. — Зараз почуваюся чудово. Так, я потребую ліків — це довічно, це імуносупресія».

Ще одна учасниця сьогоднішньої зустрічі 37-річна Алла Рябошапко з Гайсина Вінницької області, якій у червні минулого року пересадили нирку від іншого донора.

Її історія — це 11 років гемодіалізу, втоми і надії на диво. День, коли в телефонній трубці пролунали заповітні слова, жінка пам'ятає в найдрібніших подробицях: «Алла Анатоліївна, о 8:00 ми чекаємо на вас на пересадку нирки».

Сьогодні жінка повністю одужала після операції, знайшла роботу оператором технічного контролю (раніше роботодавці не палали бажанням брати на роботу людину, яка тричі на тиждень змушена їздити на гемодіаліз — Ред.) і повернулася до повноцінного життя.

За словами голови обласної військової адміністрації Олега Кіпера, мета сьогоднішньої зустрічі — не тільки познайомити реципієнтів між собою, а й привернути увагу суспільства до важливості донорства. Губернатор зізнався, що сам подумує підписати згоду на посмертне донорство.

«Коли спілкуєшся з людьми, яким подарували другий шанс на життя, починаєш думати інакше, — розповів Олег Кіпер. — Донорство — це не складне рішення. Це реальні речі, які можуть змінити світ навколо. В Україні близько 4000 осіб перебувають у черзі на трансплантацію. Допомогу отримують лише 15% з них. Головна причина – не дефіцит технологій, а брак згоди на посмертне донорство та недостатній рівень розвитку трансплантологічних центрів у регіонах».

Втім, Одещина готується стати винятком. Як зазначив генеральний директор Одеської обласної клінічної лікарні Сергій Калінчук, вже восени на базі закладу планується запуск трансплантації кісткового мозку.

«Це надзвичайно складна технологія, яка вимагає злагодженої роботи команди з десятків фахівців, — каже Калінчук. — Ми готувалися до цього десять років. Все - від підготовки кадрів до обладнання — майже готове. Якщо все складеться, вже в жовтні ми запустимо перший центр в регіоні».

Крім того, центр трансплантології при лікарні готується до масштабного перезавантаження: тут хочуть проводити не тільки вилучення органів, а й самі операції з пересадки. Команди лікарів вже формуються, обласна адміністрація обіцяє підтримку, і, можливо, зовсім скоро історії, подібні до тих, що прозвучали на сьогоднішній зустрічі, будуть народжуватися вже в самій Одесі.

Наприкінці заходу його учасники залишили на картині із зображенням дерева відбитки своїх різнокольорових долонь. Це дерево, що плодоносить серцями, стало символом життя, яке триває. Ярославу було всього 13. Його серце тепер б'ється в грудях Тихона. Його печінка – дає силу Олені. Його нирка – очищає кров Діми. І разом з ними Ярослав знову живе.