Негероїчна війна Женьки: від одеського травня 2014-го до повномасштабної війни та посудомийної машини в резервній роті

Вони не закривали грудьми амбразури, не спалювали сотнями російські танки, не висаджувалися вночі на дніпровських островах або кримському березі. Багато хто і під артобстрілом жодного разу не був. Вони просто служать, працюють, виконують свої обов'язки. Не герої, словом. І все ж їхні історії цікаві — кожна по-своєму. У них немає «золотих хрестів», але вони теж наближають нашу спільну перемогу.

Спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов звертається до теми «негероїв»» — людей, які служать в Збройних силах України, виконують свій обов'язок, але в цілому нічого особливого не зробили, від чого не стали менш цінними для країни та народу.

Це сталося в перші дні повномасштабної війни. Тоді поспішно вивозили з військових частин, що опинилися на шляху окупантів, боєприпаси. Цинкові ящики з патронами і ящики з мінами. Автомати в маслі.  

Старий «Урал» ревів на вибоїнах і мчав, розкидаючи бруд. Женьку та іншого бійця в кузові нещадно підкидало, тільки встигали матюкатися і хапатися за ящики, що розповзалися.

Тоді пароль на дорогах змінювали о 24:00. Не встигли до півночі — пароль змінили. І все. Запросто могли свої ж вальнути. Нерви у всіх ні до чорта. Ось і поспішали.

Одна з важких скриньок зіскочила і кутом прямо в коліно Женьці.

Він тільки вилаявся. А вже потім відчув. Через пару днів. Ух, бля! Маззю намазав коліно пройшло. Потім знову заболіло.

Меніск ходив, коліно клинило. На МРТ. Лікар помацав тут і там. Подивився знімки:

— Оперувати треба.

Прооперували. Дали відпустку. Запитали: «У СЗЧ не підеш?» А він тільки зубами скрипнув. Доброволець же. 

І вже не можна різко бігати, не можна стрибати, не можна присідати, не можна тягати важкі речі. Закінчився штурмовик Євген Шинкаренко доброволець Збройних сил України. Починалося інше життя.

Солдат Шинкаренко вже два роки в резервній роті, у взводі матеріального забезпечення.  

- Це типу принеси-подай, йди на…й — не заважай, — розповідає він. — Туди всіх поранених скидають і ми еб…м за військову мінімалку, 20500 грн. Гірше тільки виведення по за штат, там залишають без премії з якимись копійками.

Про його «ратний подвиг» точно ніхто не напише. Але він пише сам у соціальних мережах. Уже третій рік тягне нудну, виснажливу службу. Злий і саркастичний. Він як натягнута струна. Його читають і лайкають армійське керівництво і штурмовики. Ті, хто стояли з ним у наряді по посудомийці, запам'ятали розумного та уїдливого одесита.»

Нам здалося, що його історія і його міркування, нехай спірні, але відверті і йдуть від душі, заслуговують на те, щоб про них дізналися. А погоджуватися чи ні з ним — це вже ваша справа.

«КАСТРЮЛЕГОЛОВИЙ КАТ ОДЕСЬКОЇ ХАТИНИ»

Він любив Одесу. Брав участь у всіх патріотичних рухах. Прибирав козацьке кладовище. Писав вірші про Одесу, про свободу, про кохання. При цьому зневажливо ставиться до одеситів, які хизуються своїм п'ятим поколінням. Говорить про таких: «Графиня з-під коров'ячого хвоста!»

Женька любив Булгакова і Висоцького, слухав Цоя, але вважає, що від московитської спадщини потрібно було позбавлятися вже давно: «Зараз це виглядає як лікування застарілого триппера».

— А тим, хто сумує за Пушкіним, — каже Женька, — Ось вам фото Бахмута. Це зробили ті, хто вчив вірші.

«Харківські партизани», ФСБшна організація, опублікувала «Список виконавців вбивств в Одесі 2 травня.». Там знайомі мені прізвища: Іра Медушевська, є й Форостяк, і тут же він Євген Шинкаренко.

У цьому «розстрільному списку» вказана його адреса на Таїрова.

— Я там не жив. Там мій брат жив. Він, звичайно, був не в захваті, коли його адресу написали, — Женька сміється.

Коли 2 травня все закрутилося-завернулося, він у бабусі в селі був. Бігом на автобус. Приїхав, речі в камеру схову закинув. І до Будинку Профспілок.

А там все догорає. Він на адреналіні і сказав пару слів про «сепарів», вигадливо так:

— Хіба це трагедія, що 48 єб…в засмажили самі себе? Їх вивергнула пекло на нашу бідну землю, і ціною життя двох справжніх синів України зло вдалося загнати в цей саркофаг, де вони успішно самі себе утилізували. Трагедія ще й у тому, що утилізовані не всі.

Ну і сказав. І потрапив до «каструлеголових катів».

ДЕНЬ СУРКА

Встає о п'ятій ранку. Тому що о шостій вже сніданок.

Вжик-вжик. Йоржик їздить по посуді. Мийка окремий маленький будиночок: нехай там щілин купа, дме, провітрюється, але є буржуйка.

— І ось я встав, відмив сніданок і йду відпочивати. — описує Женька свою службу, що пропахла сухофруктами й тушонкою. —  У мене є пару годин, коли я все вимив і можу кинути кістки, трохи поспати, Покемарил, потім прийшов — мені вже кухарі накидали купу брудного посуду. Вони ж готують їжу на тисячу чоловік.

Вжик-вжик. На посудомийку дають одного бійця в наряд. Женька відправляє його на нарізку овочів.

Обід — це година пік.

Вжик-вжик-вжик…

В американській та ізраїльській арміях на великих базах є посудомийні машини. Якщо в полі або на бойових позиціях там сухпай або одноразові тарілки. У нас, зрозуміло, ніяких машин немає.

Начальство сподобилося: в навчальному закладі теж з'явився одноразовий посуд замість алюмінієвих тарілок, з яких було дуже важко змивати жир. Тепер морока з тацями.  

— Годують добре? питаю я.

— Беруть перше і друге беруть. А ось ти таке лайно, як узвар, пив? Його ніхто не допиває. Його однаково мити. Виливати. Багато відходів. Іноді викидаємо багато хороших сосисок.

Відмив обід знову є перерва, можна полежати.

Вечеря.

Вжик-вжик…

— Після вечері все помив і вже йду, як я кажу, сексом з дружиною займатися через телефон. Я отримую 20 тисяч гривень на місяць. І так два роки. Не знаю, коли перестану мити таці та кружки, рубати дрова, тягати тяжкості. П'ять років? Десять років? Це якийсь е…чий день бабака.

ІНОЗЕМЦІ

Один солдат з наряду, якого дали на кухню в допомогу, стояв на самоті, в той час як його товариші пішли на обід. Він привернув увагу тим, що озирався навколо широко розкритими очима. Женька описує це так: «Немов незайманий пуританин, який випадково потрапив на оргію».

— Друже, ти вже поїв? — запитав він солдата.

Солдат щось промурмотів. Женя подивився на його форму, туди, де прізвище (або позивний), а там латинськими літерами Frimark.

— What is your name? — запитав він солдата.

— Януш, Януш Фрімарк.

— Звідки ти, Януш? — продовжив допит англійською мовою.

— Зі Швейцарії.

— Чому, коли твої товариші їдять, ти не їси? Ти не хочеш їсти, Януш? Женька застосував весь свій запас англійської, почерпнутий зі школи.

— Дуже хочу їсти.

Через хвилину напарник Жені з позивним Дід вів Януша з тацею на мийку.

Вони посадили Януша на сосновий пень, з таці і ящика для чашок зробили щось на зразок столу.

— Сідай, їж, — сказали швейцарцю.

Він трохи зніяковів від того, що йому приділили стільки уваги, і ніяково пробурмотів:

— Ви посадили мене їсти як короля.

Трохи осмілившись, смакуючи український борщ, Януш поцікавився, скільки років його колегам. Мені 48, — розповідав англійською Дід, — а Жеці, моєму напарнику, 45.

Шинкаренко подивився на дитяче обличчя Януша і запитав:

— Ну а тобі скільки років?

— 21. 

Тоді Женька, скориставшись гугл-перекладачем, написав у телефоні:

«Якщо ти хочеш тут вижити, ти повинен навчитися знаходити їжу, принаймні тоді, коли твої товариші з легкістю це роблять. Якби я був твоїм батьком, я ніколи не пустив би тебе сюди, на цей м'ясокомбінат».

— А батько, він живий? — запитав уголос.

— Живий, — відповів Януш, — Але він зі мною не спілкується.

— Я вдячний тобі, що ти тут, Януш, але ти занадто молодий для всього цього.

Женьці стало зовсім не весело, і він вийшов з кухні.

Через кілька хвилин він почув реготання Діда вже не голодний Януш розважав старшого напарника знанням українсько-російських матюків.

- А мені було не дуже смішно, тому що я побачив справжню дитину, сироту, яка якимось чином опинилася там, де їй не місце, — зізнається Женя. — Сьогодні був ще афроукраїнець або афроамериканець, незрозуміло. Є й австралійці. Нещодавно спілкувався зі Свеном, 33 роки, з Амстердама.

Він сказав Свену, що радий бачити його, але якого біса він тут?

- Свен розповів, що працював з українками, жінками — я так зрозумів, біженками, — які отримували трагічні новини. І він був так цим вражений, що не зміг залишитися осторонь.

Один поляк, який вже давно воює, сказав, що до війни працював з українцями, і вони йому як рідні.

- А мені здається, що це просто люди війни. У будь-якому випадку, я радий, що такі є. Сьогодні американські добровольці, які проходять базову військову підготовку в нашому таборі, сказали мені спасибі, коли я накладав їм їжу. Я відповів : «Дякую, що ви тут».

ЦУЦЕНЯТА І ЗАРПЛАТА

Цуценят принесла бродяча сучка. І кинула їх на Женьку, а сама втекла на блядки, відмовилася годувати.

Жека возиться з великоголовими, скигливими грудочками: їм теж холодно. Солдатська кухня не дасть їм померти з голоду, але мороз? Якщо мороз їх не вб'є вони виживуть. Якщо… А я, знаючи прогноз, не впевнений, що вони виживуть.

Але це армія. Це таке місце, де мало місця для сентиментів. Природний відбір в дії.

Постелив цуценятам ганчірки, Женька пише в соціальні мережі:

«Премія нашим героям на самому передовій — 100 тисяч гривень, але тільки за дні, коли ти реально рубаєшся. Рахують дуже ретельно: два дні на бойових, в самому пеклі, потім відпочиваєш в тилу, дадуть в підсумку 6 тисяч до зарплати. Зарплата наших медиків, які оперують поранених під обстрілами, трохи більше 20 тисяч. Зарплата наших енергетиків, які під ракетними ударами лагодять лінії електропостачання, близько 25 тисяч гривень. А це суддя Верховного суду України Сергій Бурлаков.

І він щомісяця отримує понад 300 ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ».

Круто. Чи не так?

Він вже давно перестав шукати в усіх цих історіях ту саму міфічну Справедливість.

Тому що її немає. Від слова зовсім.

Мріє про те, що колись настане той день, коли прірва між ними і нами стане трохи меншою.

Адже мріяти не заборонено.

СЗЧШНИКИ І ГЕРОЇ

Учебка стоїть впритул до соснового лісу. Ліс примиряє з реальністю. Правда, не так давно начальство наказало будувати паркан і обтягувати себе колючкою. Щоб не було спокус втекти. Дуже багато СЗЧшників.

Раніше Женька ходив до лісу збирати гриби. Там все гуркотіло. Майбутні десантники тренувалися у стрільбі. Кулі шурхотіли між соснами. Іноді, каже Жека, можна було «зловити обосратушки». Тепер у ліс зась. Дріт. І паркан.

— Відчуваю себе зеком. Скажете, який же я зек? До дружини ж пускають раз на сезон! Так і до зеків дружин теж пускають!

Новобранці йдуть і йдуть чергою. Якщо влітку годували 500-600 осіб на місяць, зараз 1200. Саме тому на мийці щодня допомагають приблизно четверо солдатів.

— Всіх, всіх без винятку спіймало ТЦК, — каже Женька. — Їх зловили солдати у формі Збройних сил, і вони — ті, хто допомагає мені, теж у формі — ненавидять тих, хто їх зловив, і розповідають про це. Але вони ще й бігають в СЗЧ постійно, майже кожен день, і це призвело до того, що тепер ми оточені військовою поліцією. І дротом. Якщо раніше я міг у вихідний отримати звільнення, поїсти пельменів в місцевій нудотній їдальні, то тепер — х…й. мене. — «З першого дня війни я в цьому кооперативі, — відповідаю. — А вас, хлопці, можна відразу в розвідники». — »Чому ви так думаєте?» — «У мене б дах знесло, якби стільки ховалося від ТЦК. Ви в жіночий одяг не переодягалися?»

Проте, зізнається він, від них не віє страхом. Вони просто невмотивовані.

Я питаю Женьку, щоб він з вершини свого досвіду сказав. Ось у нас на Дерибасівській стояв Дід Мороз. Ми про його пригоди писали тут і тут.

Так ось, виносив сміття і його забрали. В дорозі ще боки пом'яли. А йому 55 років. Що з такими людьми відбувається? Який найстарший за віком?

Женька відповідає:

— Ми служили з чоловіком — 56 років. Якщо він наплачеться комусь, якщо він дуже хворий, то можуть в ТЦК взяти.

Женька щиро не розуміє свого знайомого, який пишається тим, що він ТЦКшник.

— Чим ми, бл…ь, відрізняємося від цих п…рів? Ось чим? Калічних дуже багато «бусярят». Я одного як побачив, кажу йому: тебе ж, якщо ховати, то тільки в трикутній труні! Такий він горбатий! І його в десантники!

— Пішов би ти служити в ТЦК? Адже тобі з ногою поблажки якісь повинні дати.

Це, знаєш, називається ви…ати себе в душу.

ГЕРОЇ З МУЗИ

Недарма в 1941-му був мільйон червоноармійців, які кинули зброю. Вусатого Кобу (Сталіна) далеко не всі любили. За СРСР помирати не всі рвалися. Але нацисти почали звірствувати. Спалювати. Розстрілювати. Вивозити в табори. Як звірствували росіяни в захопленому Херсоні. Про те, як неможливо спокійно жити при окупантах, ми писали тут.

І навіть ті, хто був нейтральний, повстали. У них з'явилося бажання помститися. Лють і лють спалювали їх. Як у батька, який вийшов у булочну, а в цей час ракета влучила у квартиру і вбила всю сім'ю. Він взяв і пішов до військкомату.

Женька каже з сумом:

— Для мене герої — це ті, хто зупинили чуму з півночі у 22–23 році. Бо якими б не були наші влади, ті ще гірші. Ну і ті, хто продовжують, але їх уже мало залишилося. А з «забусяреного» може вийти герой?

— І таке навіть траплялося. Знову ж таки, що вкладати в цей термін. Хороший солдат, але не мотивований. У ту війну теж мобілізація була примусова, і я впевнений, що більшість не кричала: «За Батьківщину! За Сталіна!» Але і Солженіцин воював. І добре воював. Поки його не закрили.

Майже всі герої загинули. Навряд чи хтось підскочить з автоматом, голий по пояс, як Рембо, і буде поливати ворогів чергою з кулемета. А були й такі у нас і статті про них писали. Настав час тих, хто був обережний. Не ліз на рожен. Та що там. Скажемо правду. Тих, хто в труні бачив війну. Але саме вони і зможуть перемогти. Настав час «бусифікованим» ставати героями.

Вони вчаться стріляти. І кулі клацають по соснах. І туман стелиться. І машини з майбутніми героями від'їжджають. І серед них голодний іноземний хлопчик, і наші СЗЧшники, і бусифіковані, які мріють про Європу, і горбатий десантник. Всі зникають у тумані.

А Женька залишається. Вжик-вжик…. Пахне хвоєю і грибами. І ще смердить від ями, в яку бухнули каструлю компоту з сухофруктів і кілограм десять прострочених сосисок.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов, фото зі сторінки Євгена Шинкаренка в Facebook