Всіх геїв посадити в ракету й відправити на Марс!: як одеський фантаст передбачив окупацію України й сам пережив пекло в Бучі

І щоразу в коментарях починалося бурління лайна, ніби прайд збиралися проводити прямо у них на кухні. 10 років тому я брав інтерв'ю у геїв і лесбійок у похмурому підвалі, схожому на двірницьку, і ми тривожно поглядали на вікна. А що як туди влетить димова шашка.

На щастя, на Odesa Pride 2026 ніяких підвалів і димових шашок. З купи заходів мене зацікавило одне. Я їду на зустріч із письменниками та видавцями «Своя історія: майбутнє квір-літератури в Україні», щоб дізнатися, чи важко зараз пробити книгу про кохання двох чоловіків або жінок.

На зустрічі було всього четверо чоловіків. Усі інші — дівчата. Говорили про гомоеротику, про відсутність цензури у видавництвах. Про людей, які досі бояться розповідати свої історії широкій аудиторії. І ще про багато іншого.

Але я приїхав фактично заради письменника, який був на зустрічі «запрошеною зіркою». Я хочу почути «свою історію» саме від нього.

Це Раян Ріенер (це письменницький псевдонім. А в житті — Костянтин Іватович. У нього андрогінна зовнішність: суміш емо, анімешника та інді-музиканта.

У спілкуванні — трохи сором'язлива, м'яка, інтелігентна людина. Живе то в Києві, то в Одесі. Він написав перший український ЛГБТ-роман ще у 2012 році! За Януковича! Роман називався «На Марс».

Розповідь починається російською. А потім плавно переходить на українську. Сюжет такий. У майбутньому значна частина України окупована Росією. І нагадаю: роман був написаний ще у 2012 році. Головного героя — гея з окупованої території — за вироком суду в шатлі без запасу їжі та води відправляють на Марс. За те, що він гей. А там розвинена цивілізація землян, що володіє чудо-технологіями та не менш розвиненою толерантністю, зустрічає бідолаху та бунтаря з розпростертими обіймами.

Райан написав роман у 17 років. І розповідає, яким було видання роману за часів «легітимного».

В УКРАЇНІ ТАКІ КНИГИ ТОДІ ВВАЖАЛИСЯ «НЕФОРМАТОМ»

«Ця історія публікувалася по розділах в інтернеті, на багатьох сайтах. І багато людей говорили, що її потрібно видавати. Звичайно, були спроби надсилати рукописи та файли в українські видавництва. Але на той час реакція на такі книги була дуже негативною. Тоді подібну літературу в Україні ще не випускали. Казали: «неформат». Видаватися українською мовою тоді взагалі було складно. І частіше у відповідь лунало «Таке ми публікувати не будемо». А іноді відповіді від видавництв надходили навіть із ненормативною лексикою. Я дійшов висновку, що треба робити все самостійно. Бо в інтернеті реакція була дуже доброю. Люди просили книгу, хотіли бачити її надрукованою».

У підсумку гроші на перший тираж збирали через «Спільнокошт» — українську краудфандингову платформу. Для молодого автора початку 2010-х сума була серйозною — близько трьох тисяч доларів. На ці гроші надрукували перший тираж приблизно в п'ятсот примірників. І книга несподівано швидко розійшлася.

Після цього почалися презентації, інтерв'ю та поїздки Україною. Райана запрошували ЛГБТ-організації, всім було цікаво побачити автора першої української квір-книги у жанрі фантастики. Одеса, Київ, Дніпро, Харків, Житомир — роман поступово почав жити власним життям. За словами автора, частину зустрічей він навіть не встиг провести: тираж закінчився надто швидко.

Зараз основна аудиторія Райана — англомовна, роман успішно продається на Amazon. Я щасливчик, мені дістався примірник «To Mars» з авторським автографом!

Я дивлюся на нього і думаю про те, що цей молодий письменник дивом вцілів у 22-му. Тоді він жив у Бучі.

КОЛИ ФАНТАСТ ВИЯВИВСЯ ПРАВИМ

24 лютого Райан прокинувся близько шостої ранку від дзвінків — телефон буквально розривався. Вікна квартири тремтіли від вибухів: російські ракети били по Гостомелю, аеропорту та території авіазаводу Антонова.

«Війна почалася!» — кричали йому в трубку друзі.

«Я ж казав», — спокійно відповів він і пішов вигулювати собаку.

До вторгнення він готувався заздалегідь. Рюкзак з речами, ліки, запас води та консервів, вікна заклеїв скотчем. За два дні до війни на зборах мешканців він виявився єдиною людиною, яка говорила про укриття, воду та підготовку до можливого вторгнення. Голова ОСББ тоді публічно його висміяла.

«Ха-ха, цей фантаст знову щось вигадав».

Але вранці 24 лютого всім стало вже не до сміху. У перший же день російський вертоліт збили прямо у нього на очах — машина впала на житловий будинок і вибухнула.

«Ось тоді для мене й почалася війна».

Потім ховалися в підвалі. Разом із переляканими котами та собакою. Безперервні вибухи навколо Бучі та Гостомеля. За словами Раяна, вранці біля дверей підвалу люди збирали гільзи після нічного бою.

«Це було схоже на страшний сон. Ніби використовували всю зброю, крім ядерної».

Світло, вода і газ зникли менш ніж за добу. Машини, щоб виїхати, у нього не було. Сусіди спочатку обіцяли нікого не кидати, а потім ночами мовчки вивозили власні сім'ї.

Райан каже, що його окремо попереджали: у разі окупації ЛГБТ-людям загрожує особлива небезпека.

Росіяни увійшли в житловий комплекс пізніше. Заїхали на БТР, зламали ворота, витягли людей з підвалу і пішли по квартирах.

«Вони стріляли по шафах і дверях, перевертали все догори дном, ламали все підряд».

Снайпери стріляли по людях, які вночі повзли за водою до вуличного крана.

Врятуватися допомогла сусідка, яка жила через стіну. Вона спробувала виїхати до Києва, але побачила на трасі розстріляні машини з цивільними та повернулася. Може, їй просто стало страшно їхати самій. А може, згадала про людей, які залишилися в житловому комплексі й готували їжу на багаттях біля підвалу.

«Хто хоче — швидко в машину, ми їдемо».

«Я, недовго думаючи, схопив котів, собаку і сів у машину», — згадує Раян.

Виїжджати довелося прямо через зону бойових дій. Уздовж доріг стояли розстріляні автомобілі мирних жителів. Попереду — підірвані мости. Особливо йому запам'ятався перший блокпост в одному з сіл: вся вулиця разом із дітьми стояла як жива тероборона і дивилася, щоб окупанти не пройшли далі.

«Мені страшно думати, що потім сталося з цими людьми. А далі була траса на захід — забита нескінченним потоком машин і людей. Таке неможливо забути», — каже Райан.

У цьому є дивна і неприємна паралель. Багато людей з тих, хто пише під новинами про прайди «розстріляти», «лікувати», «заборонити», дивно схожі на окупантів. Вони хочуть бачити світ, де немає місця «не таким» людям. Де людина має бути «як усі», стригтися «як усі», думати «як усі». Інакше вона — ворог. І її треба запустити на Марс.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов