Перші покази вистави Postscriptum відбулися на сцені «Театру на Чайній».

П’єса «Далека країна» відомого сучасного французького драматурга Жана-Люка Лаґарса — це трагічна розповідь головного героя, хворого на СНІД, прощання з близькими йому людьми, зі світом. Жан-Люк Лагарс, драматург, актор і режисер, рано пішов з життя, у 38 років, славу здобув здебільшого після смерті.

Сюжет цієї сімейної драми вже втілився в кінематографі. Франко-канадський фільм «Це всього лише кінець світу» зняв у 2016 році режисер Ксав’є Долан за власним сценарієм, співавтором якого був драматург. В цій стрічці Луї грав Гаспар Ул’єль, його брата Антуана – Венсан Кассель. Фільм отримав Гран-прі у Каннах.

Режисер Олена Юзвак (вона ж виконавиця ролі матері) та режисер-постановник Євгеній Резніченко зробили виставу, де плачуть не лише глядачі у залі (до цього тут звикли), а й актори на сцені. Як і у фільмі Долана, виявляється неважливим, що брати не надто схожі між собою. Вони дійсно рідні, адже стороннім людям загалом нема діла одне до одного, між сторонніми неможливі такі гарячі суперечки, таке гостре сприйняття кожного погляду чи слова. Конфлікт корениться у дитинстві, а може, й в позаминулому житті.

Недарма закипає кров у молодшої сестри Сюзанни (Марія Кабакчей). Здавалося б, на момент від’їзду Луї дівчинці було заледве десять років, чого б їй так злитися на брата, який довго був відсутній? А вона злиться, підступно штовхає його у спину, аби він влетів у обійми до незнайомої йому братової дружини (Катрін грає Поліна Калмикова), потрапив у незручне становище.

Одна з причин злості полягає в тому, що Луї вдалося покинути маленьке містечко і зазнати успіху в столиці (так само Лагарс покинув свого часу провінційний Ерікур, сім’я не розуміла його мистецьких устремлінь і вподобань). Сюзанна й усі решта про таке можуть тільки мріяти. Вони ладні докоряти Луї навіть його талантом та визнанням, повітря аж бринить від загального незадоволення, що проскакує у кожному жесті та погляді.

Але все це замішано й на любові, у матері, як і годиться, безумовної, у брата, який бачить у Луї суперника по життю, зовсім іншої, Антуан (у цій ролі неперевершений Влад Костика проливає найбільше за всіх сліз) кидається то битися, то миритися. Діагноз «блудного сина» у виставі так і не буде названо вголос, Луї у виконанні Данила Савченка переважно мовчить, але уважний погляд рідної людини одразу завважить, що прибулець ніби знятий із хреста. Луї нема чого сперечатися та сваритися, він намагається надивитися на свою родину перед смертю, а що жити йому залишилося рік, ми дізнаємося з закадрового голосу.

Так, тут є трохи кіно, переживання простору особливе, члени родини можуть іти до іншої кімнати, та раптом на стіні спалахує проєкція, і ми бачимо, що там відбувається, коли на першому плані точиться розмова між тими, хто залишився.

Ми звикли жартувати про італійські сімейки, але французи також можуть дати одне одному перцю. Згадка про батьківську рушницю (зрозуміло, саме батько, нині покійний, не сприймав життєвого вибору Луї) викликає черговий дисонанс, згадка про ресторанне частування, де подавали «жаб у горщиках» теж є небезпечним поворотом розмови. За сюжетом Луї не був вдома 12 років. Він ладен був і далі не приїздити, якби не фатальна хвороба та міркування, що сімейний обід це ще не кінець світу. Вочевидь, це було помилка. Той, хто мав силу й сміливість змінити своє життя, дратує тих, хто спромігся лише чекати чогось або когось, але й захоплення навпіл із заздрістю ніхто не скасовував.

Щось подібне відбувається у родинах одеситів, де комусь випало на долю зазнати успіху у великих містах, тож пізнаємо себе й у роздратованій Сюзанні, і в Антуані, якому набридла дружина. Антуан розуміє, що буржуазний шлюб та народження дітей є його найбільшими досягненнями, але це не може задовольнити людину на тлі успішного брата, тож він невпинно провокує конфлікти, задерикувато викрикуючи кожного разу: «А що я такого сказав?!».

«Текст тяжіє до постдрами, де сюжет п’єси мінімалізований. Фактично, це одна подія – повернення чоловіка в родину, але тут важливий не лінійний розвиток, а ніби проникнення вглиб – кола думок, почуттів, сподівань, які розходяться врізнобіч, ніби від кинутого у застиглу воду каменю. Жан-Люк Лагарс використовує особливе мовлення на межі з верлібром – з довільним членуванням тексту на рядки, рваним ритмом, повторами й поетичними образами, але водночас це ігровий текст із розумінням акторської природи. Ця п’єса є знаковою у французькій драмі», — пише про «Далеку країну» відома українська драматургиня Неда Неждана. Всі ці якості збережено й в одеській версії, а режисер Резніченко додає свого фірмового драйву цьому сюжету,

«Це історія про дім, що водночас може дарувати затишок і ставати пасткою, про те, як завершення несподівано відкриває новий початок», — каже Олена про свою виставу.

Бездонні очі Луї, залите слізьми лице Антуана, фінальні обійми, що в них тоне й зникає, прямуючи до певної далекої країни, головний герой, закарбуються у пам’яті кожного глядача, який переживе разом із персонажами важку історію. Як і драматург, Луї завершив земний шлях, але примусив тих, хто залишився, інакше подивитися на життя і, нарешті, навчитися його по-справжньому цінувати. Ще одна вистава «чайників», якій нема чим критику дорікнути, але таким і буває театральне щастя.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського