Він їх будував і втрачав: війна на морі очима українського матроса

Розповідаємо сьогодні про звичайного матроса Військово-морських сил України, який волею долі опинився на кораблі в розпал повномасштабної війни. Оповідання ведеться від імені нашого героя, чиє ім'я, посада, деякі моменти історії змінені зі зрозумілих причин.  

Я українець. Нічого особливого — народився в забутому богом селі Кіровоградської області, безглузда школа, потім технікум, потім срочка. Служив у Військово-морських силах, у Севастополі та Донузлаві. На «Ольшанському». Це величезний і дуже красивий корабель, з купою відсіків і коридорів. Я був у БЧ-5, електромеханічній, у машинному відділенні. Приміщення, що постійно гуде, пахне мастилом і дизелем, стармех, який вічно кричить — він, по-моєму, просто розучився говорити тихо. При цьому норм мужик, справедливий.

На дембель я пішов ще до кримських подій 2014 року, не застав того п…ца. Знаю, що хлопці в критичний момент залили бетоном єдину працюючу машину «Костика» (так ми називали БДК) — які ж вони круті, я ними пишаюся!

Далі були заводи — став корабелом, займався ремонтом зовсім різних суден. У тому числі дорогих яхт. А ще будував кораблі. І військові теж. Катери. Знаєте, як ми хвилювалися і раділи, коли вони після спуску на воду отримували імена і піднімали військово-морські прапори? Ні, думаю, навіть не уявляєте. Ось майже вчора ще це була купа заготовок, шматки нарізаного металу, а сьогодні такий красень, про якого пишуть усі газети, знімають сюжети телевізійники. Краса і гордість країни! Так, нас переповнювала гордість за свою роботу.

У бою наші вироби проявили себе по-різному.

Деякі часто ламалися, занадто часто для нових кораблів. Деякі, навпаки, виявилися стійкими робочими конячками і сповна окупили себе, якщо так можна висловитися. Катери, випущені нашим підприємством, брали участь у визволенні Зміїного, заманювали російські фрегати під вогонь берегових батарей, мінували північну частину Чорного моря, висаджували десант на Тендру і Кінбурн, витягали звідти воїнів…

Але я буду про себе. У лютому 2022 року мене направили на корабель як представника заводу — простежити за тим, як працюють певні системи. Там мене й застала велика війна. Після перших розривів промайнула думка втекти подалі, бажано за кордон. Разом із сім'єю.Але роботу-то без мене ніхто не зробить. А хлопцям конкретно ця штуковина життєво важлива — без неї вони як без рук, точніше без очей. Хана їм, коротше. Так і залишився.  

На календарі перші числа березня. Ми живі й у відносній безпеці. Вожуся з електронікою, і тут у відсік заходить командир.

- Льоша (ім'я змінено, — Ред.), — відразу переходить він до справи.- А ти не думав про блискучу кар'єру в доблесних Військово-морських силах України? За тобою ж старшинські смужки плачуть, якщо не офіцерські.

- Ви на що натякаєте, Миколо Вікторовичу (ім'я змінено)? — прикидаюся я дурнем.

- На те й натякаю, що час воєнний, фахівці нам потрібні, дуже потрібні, а такого рівня на пальцях однієї руки.

Коротше, давай контракт підписуй, поки не мобілізували і не відправили кудись у пехтуру.

Я тобі не по-командирськи, а по-дружньому кажу, Льошо. Ну реально, ми тут без тебе ніяк…

Я і погодився. А що було робити? Так я став матросом Військово-морських сил України.

Особливих змін не відчув. Ну видали форму, змусили підписати купу папірців, присягу я складав на напів`юті, швидко і без особливої урочистості.

- …Присягаю ніколи не зрадити Українському народові!

- Молодець, ось тут підпиши. І біжи на камбуз, оглоїди вже вечерю, напевно, всю зжерли, — усміхнувся офіцер, який приймав клятву.

Таки зжерли. Утім, кок, щедра душа, наробив мені бутербродів із сиром і ковбасою і налив аж три кухлі чаю. Я так і не запам'ятав, як його звуть.

Словом, почалася служба.

Кораблі… В України їх не так багато, але всі вони дуже різні. Різні долі, вік, технічний стан, умови на борту, командири і команди. Десь тече в машинному, таргани на камбузі та в кают-компанії, шкіпер алкаш і матроси виють від туги й безнадії.

Десь чисто і все працює, як годинник, металеві предмети й деталі надраєні так, що дивитися боляче, але теж сумно. «Затяги», уставщина. Крок вліво-вправо — і тебе мають по повній програмі. Командир людей ганяє, але більше не у справі, а щоб порядок був. Видимий. Команда зашугана, всі бояться начальства.У підсумку — красиво, але бойове завдання такий корабель виконує з рук геть погано. Навіть швидкість, яку може, не розвиває. А десь — спокійні стосунки, робоча обстановка, кожен робить свою справу. Ніхто не тягнеться перед старшим, усі один одного поважають і розуміють, що один борт — це значить, що і гинути разом. А значить, треба зробити так, щоб не загинути.

Різні кораблі…Мені пощастило служити на хороших у всіх сенсах. І не пощастило в тому плані, що саме хороші й привертали увагу русні.

Полудень, великий сучасний катер. Нас троє. Виконуємо регламентні роботи — обслуговуємо всякі системи. Ми не зовсім на базі — біля неї, ховаємося.І тут…

БАХ!

Судно здригається від носа до корми і крениться на лівий борт.

Які думки промайнули в нас у головах, думаю, ви розумієте. Переважно нецензурні. Я гарячково згадую, що наказує в таких випадках наша флотська біблія — Положення про корабельну службу у ВМС.

- Увага! Вибух! Влучання по кораблю! Приступаю до локалізації наслідків!

Голосом, як годиться, сповістив. А локалізувати-то що? Кораблик тим часом продовжує кренитися. Запахло паленим.

- Увага! Пожежа! Приготуватися до ліквідації!

- Увага!

Пожежа!Приготуватися до ліквідації!

Так, пиз…ти — не мішки перевертати. Звідки тягне гаром? Машина! Часу натягнути пожежний костюм немає, хапаю вогнегасник і біжу до броняхи (міжвідсічних дверей, — Ред.). І тут новий вибух, мене кидає на перегородку…

Прийшов до тями тільки через дві години. Катер не загинув, залишився на плаву, але машина геть вигоріла.

Ні, я все-таки фартовий. Адже ми чого прийшли на базу? На дрібний ремонт. І на такий самий ремонт прийшов однотипний катер. Майже відразу надійшло завдання йти з десантом деінде в море. Ми були більш підготовлені, у кращому стані. Але командування відправило їх. Той катер потопили, а нас грохнули в порту. При цьому в них загинула вся команда, а ми живі.

У госпіталі я провів лічені години. Замазали зеленкою подряпину на голові, дали таблетку анальгіну на випадок головного болю і відразу ж відправили назад на базу. А корабля-то в мене немає.

- Дуй на борт N, - вирішило начальство. — Будеш поки що мотористом, а там подивимося.

N так N, мотористом так мотористом, хоча я ніколи не був сильним у двигунах. Перейшов на корабель, розмістився в кубрику, освоївся з обов'язками. Почав якось обживатися. І тут…БУМ!

Ну ви зрозуміли.

Цього разу я все ж таки добіг до вогнища і разом з аварійною командою щось зробив. Щоправда, було пізно. Корабель швидко набрав води і потонув. Ми встигли вибратися. Загинув хлопець, який стояв на посту ППО.

І знову я на березі, матрос без корабля, хоч і фартовий.

Що далі? Судячи з усього, морська піхота. Звичайний кар'єрний шлях українського моряка. Почав із високих технологій, завершу лопатою і відбиттям піхотної атаки в стилі Першої світової.

Але я не скаржуся. Адже я захищаю свою країну. Хто, якщо не я? Якось так. Вибачте, вийшло не дуже героїчно, але життя — воно таке.

Бережіть себе.

Записав і обробив Віктор Босняк