Малювання оголеної натури обов'язкова основа для художника. Без навичок передачі форми живого людського тіла неможливо стати справжнім майстром, яким би не був обраний стиль. В Одесі робота з натурою — частина навчального процесу в усіх профільних закладах: у Греківці, в Одеській державній академії будівництва та архітектури, і на худграфі «Педіна». На свій сором, «Думська» жодного разу не бувала на подібних заняттях. У рік свого повноліття, на 18-му році існування ми вирішили виправити це прикре упущення і заглянули до Музею сучасного мистецтва Одеси, де також проходять подібні заняття. Слово — нашому кореспонденту Денису Меркурьєву.

Заняття проходить в укритті — на мінус першому поверсі. Зі стін дивиться експозиція, присвячена Соні Делоне — одеситці, художниці та дизайнерці, чиє ім'я вписане в історію авангарду. Спуск у сховище перегороджений червоно-білою сигнальною стрічкою — захід камерний, тільки для зареєстрованих.

Поки ведучий заняття, одеський художник і дизайнер Володимир Уманенко розставляє стільці та розстеляє килим у центрі зали, в приміщення влітає невисока струнка дівчина в яскравому дутому костюмі — ніби з гірськолижного схилу. Це Катерина Івашиннікова, натурниця. Встигаю поставити кілька питань — і вона ховається в сусідній кімнаті, щоб підготуватися до роботи.

Сесія триватиме дві години з перервами. За цей час модель змінює три-чотири пози. Потрібно сидіти, стояти або лежати, майже не рухаючись. Починаю здалеку, цікавлюся, наскільки складно не змінювати позу стільки часу.

«Це не так складно, як ви думаєте, — розповідає Катерина. — Ніхто не змушує сидіти в незручній позі. Якщо втомилася — можна походити, розім'ятися».

Наступне питання вже більш інтимне: чи важко роздягатися перед незнайомими людьми?

«Я працюю натурницею вже третій рік, а взагалі в моделінгу з підліткового віку,  — зізнається дівчина. — Складно тільки першого разу. Потім зникає сором: тут немає нічого поганого, це нормальна художня практика. В академіях так вчать десятиліттями».

У зал потроху спускаються учасники — люди різного рівня і досвіду. Володимир Уманенко пояснює формат: «Це не академічний клас і не студія для студентів. Сюди приходять художники, дизайнери, лікарі, юристи — люди різних професій. Хтось не малював зі школи, а хтось приходить майже на кожну сесію. Моя роль не вчити, а бути тьютором: підказати, якщо людина сама цього хоче».

Через п'ять хвилин з окремої кімнати виходить модель. Образ Катерини підходить до яскравих принтів Соні Делоне — рожеве волосся водоспадом спадає до осиної талії, прикриваючи акуратні груди, на щоках — розсип блискучих веснянок, на лобі — прикраса з гранованих каменів, на голові — капелюшок.

Один з художників вголос відзначає красу фігури моделі — і тут же отримує м'яке, але чітке зауваження від ведучого: подібні коментарі тут недоречні. Це робочий простір, а не обговорення зовнішності. Уманенко запитує учасників — чи варто залишати капелюх. Гості заходу погоджуються, що головний убір надає оголеній фігурі цікавого акценту.

Клас починає працювати. У кожного свій підхід: олівець або пастель, робота з кольором з перших штрихів, папір або цифровий планшет. Малювати потрібно швидко схоплювати форму, а не «вилизувати» деталі. На одну позу від 20 до 40 хвилин.

Уманенко сідає на один зі стільців і сам починає малювати, паралельно тихо підказуючи учасникам:

«Ми тут не для того, щоб максимально точно і реалістично передати портрет, — наставляє тьютор. — Це вправа, перш за все, для того, щоб налагодити комунікацію між тим, що бачить ваше око, і тим, що робить рука. Між поглядом і лінією. Між тим, що ви відчуваєте, і тим, що передаєте на аркуш».

Якщо не встигаєш закінчити позу можна зробити фото і домалювати пізніше. Іноді самі художники допомагають моделі знайти більш виразне положення підказують, як зігнути руку або розгорнути корпус. У приміщенні досить тепло, і Катерині комфортно.

«Мені часто ставлять питання, чи не холодно, посміхається вона. Тут добре. А ще важлива довіра. Я знаю, що тут дивляться не як на об'єкт, а як на частину процесу. Я в принципі за весь час роботи натурницею жодного разу не стикалася з чимось неетичним. Страхи були, особливо на початку, але насправді все проходить спокійно — люди працюють, малюють».

Кожен працює по-своєму: хтось витягує руку з олівцем, звіряючи пропорції, хтось розтушовує пастель пальцями, хтось встигає за одну позу зробити кілька ескізів з різних ракурсів, хтось по кілька разів стирає гумкою і знову виводить неслухняний вигин зап'ястя.

«Для мене це про швидкість, — зізнається SMM-фахівець і дизайнер Олександра Трофімова. — Важливо вхопити момент. Тут дуже зручний формат: і аматор, і людина з натренованою рукою встигає зробити своє».

Ще одна учасниця, Марія Травченко, говорить про інший вимір процесу: «Для мене в таких сесіях важлива енергетика моделі, — зізнається дівчина. — Не тільки форма й анатомія. Це експеримент над собою, розмова з собою. Я колись малювала в дитинстві, потім під тиском батьків кинула, а зараз повертаюся не заради результату, а заради шляху».

За словами Володимира Уманенка, головне в подібних заняттях — сам процес.

«Ми можемо потім зробити камерну виставку цих малюнків, можливо, закриту, для самих учасників, але суть не в цьому, — розповідає Володимир. — Контакт з натурою — рідкісна і важлива річ. Багато художників просто не можуть дозволити собі запросити модель. А тут ми збираємося разом, створюємо атмосферу і малюємо».

У залі тільки шурхіт олівців. Ніхто не ставить оцінок, тут просто вчаться бачити. Залишаємо художників наодинці з їхньою музою.