Українською про українську. Вона варта того, щоб її захищали, і потребує захисту! (колонка головного редактора)

Друзі! Вперше вирішив написати колонку українською. І не тому, що ухвалений у четвер закон зобов’язує «Думську» створити українську версію сайту. Ви знаєте, що ми це планували досить давно, але все не доходили руки. Тепер зробимо точно, незалежно від перехідного періоду (нам дали понад два роки) та подальшої долі самого нормативного акту. До речі, стосовно останнього є певні побоювання. Але на цьому ми ще зупинимося.

Ні, я пишу ці рядки для того, щоб показати: жодної проблеми в тому, щоб писати та говорити українською для громадянина України, який закінчив українську школу, немає. Було б бажання. Ви знаєте, що я російськомовний, ви знаєте, що російськомовним є наше видання, і ми залишимося таким, але українська версія буде, і це, повторюся, не проблема. Виконати вимоги закону ми можемо. І виконаємо.

А зараз декілька тез щодо самого нормативного акту.

Перша, і головна. Україні такий закон потрібен!

Наша нація вже четверте століття веде виснажливу боротьбу за самовизначення і окрему від сусідніх народів державу. І однією з найважливіших ознак української ідентичності є саме мова. Поки є українська мова – є окрема українська нація. В складі якої, звісно, завжди залишається місце і для представників інших етносів, що поділяють загальноукраїнські прагнення та цінності. Цих цінностей багато. Це і демократія, і повага до інших, і ненависть до імперій та будь-якого пригнічення людиною людини. А ще це українська мова, повага до якої і знання якої – той самий маркер, що відокремлює нас (незалежно від етнічного походження, я наполягаю на цьому) від сусідів, які – знов-таки сторіччями! – намагалися розмити українську ідентичність, поглинути її, зробити українців частиною інших національних проектів. Поляки полонізували, угорці мадяризували, росіяни русифікували. Далі за інших просунулись останні, і це одна з найбільших загроз українській нації, що існує зараз.

Два мільйони українців, які постійно мешкають в Російській Федерації і здебільшого є громадянами цієї держави, практично повністю асимільовані, вважають себе росіянами і підтримують агресивну війну, яку путінський режим веде проти нас, проти їхньої історичної Батьківщини. А почалося все з мови. До речі, на Росії немає жодної української школи. Жодної на два мільйони українців!

Дійсно, є приклади, коли нації створювались та відвойовували право на власну державу, майже втративши мову. Лише 20% ірландців вільно володіють гельською, але це не допомогло Великій Британії їх асимілювати, і після кількох повстань та воєн Ірландія все ж таки стала вільною державою. Республікою. Але в ірландців ідентичність вибудувана на іншому підґрунті. Вони католики і саме тому змогли вибороти незалежність, не розчинилися у великому британському морі. І саме тому кордони їхньої держави пролягли не вздовж берегової лінії острова і не охопили всі етнічні території. Кордон встановили за релігійною ознакою: де більшість протестантів-англіканців – там Об'єднане королівство, де вони в меншості – там Республіка, Poblacht na hÉireann.

У нас такого релігійного вододілу немає, а є лише усвідомлення своєї унікальності, що ґрунтується зокрема на мові. Навіть якщо ви український етнічний росіянин, який в побуті використовує російську (з фрикативним «г», «шо» та іншими особливостями) від закордонного «брата» вас передусім відрізняє знання її – української мови.

Отже, це все не просто так. Вона варта того, щоб її захищати. І вона потребує захисту!

Я наводив приклад ірландців, які не володіють власною мовою, що це не завадило їм створити повноцінну політичну націю. Є й інший приклад – білоруси. Цей братський нам східнослов'янський народ за останні десятиліття майже втратив мову і зараз стоїть на краю державної, національної і навіть етнічної катастрофи. Суб’єктність білорусів уособлена лише в їхньому диктаторі. Не стане Лукашенка – не буде й білоруської нації. Буде Мінська, Могильовська та інші області великої імперії. Російської.

Ще один приклад, і закінчимо з ними. Франція. Демократична країна, республіка з 230-річним досвідом. Досвідом, у тому числі, націєтворення. Який же це досвід, якщо говорити про мовну політику? Ватникам прохання пристебнутися до крісел. Це знищення регіональних мов і діалектів, приведення всіх до спільного лінгвістичного знаменника, а в останні десятиріччя – ще й боротьба з англіцизмами та американізмами. У 1975-му та 1994 роках П’ята республіка ухвалила два закони про захист французької мови, та такі, що якби вони були прийняті у нас, то виття стояло б на весь цивілізований світ. Останній із законів, 94-665, Loi Toubon, забороняє використовувати в офіційних документах та листуванні навіть слова «e-mail» та «Facebook». І ніхто, окрім кількох маргінальних, здебільшого лівих, груп, не хвилювався.

І ось тут ми переходимо до закону, котрий був затверджений сьогодні. На жаль, остаточна редакція його ще не опублікована, в публічному доступі є лише текст до другого читання. До нього було подано понад 2000 поправок. Втім загальна картина вже зрозуміла, але лише тим, хто цікавиться питанням.  

Відсутність правдивої інформації породжує міфи та фобії. Деякі українці чомусь вирішили, що держава буде змушувати їх спілкуватись українською в побуті та стежити, щоб не робили помилок. А до того, хто буде порушувати та помилятися, прийдуть затягнуті в чорну шкіру, з подвійними блискавками в петлицях мовні інспектори та суворо покарають. І командувати всім цим буде їбанута пані Фаріон, озброєна шкіряним же батогом. Пардон, це вже сексуальні фантазії :)

Розчарую. Всього цього не буде. Навіть Фаріон з батогом. Новий закон не стосується і не може стосуватися особистого спілкування, релігійних обрядів, не забороняє друкування книг російською і російськомовні ЗМІ. В ньому багато положень, які страшно звучать, але в дійсності є набагато м’якішими, ніж могли бути. Взяти хоча б той же книгодрук. Закон встановлює, що «видавець зобов’язаний видавати державною мовою не менше 50% усіх виданих ним упродовж календарного року назв книжкових видань». Назв, Карле! Не накладів, не кількості сторінок, а назв. Тобто можна видати десять, наприклад, книг, з яких великим накладом п’ять грубезних романів російською, а інші п’ять – брошурки по п’ять-шість екземплярів. І це наступ на права російськомовних? Яка хунта, такий і наступ!

Якщо б перед авторами закону стояло завдання зламати книгодрук, щоб залишились лише «расово чисті» видавництва, то вони б встановили не імперативну норму про 50 відсотків НАЗВ, а додатковий і значний податок на друк книг іншими мовами, причому це було б прийнято маленькою поправкою до якогось іншого закону, без скандалу та галасу. І ось тут у видавництв почалися би проблеми. Насамперед фінансові. А так – жодної. Тому що ухвалювали закон демократи, а не хунта.

Аналогічно і з іншими страшними положеннями. Хоча, дійсно, є в законі і серйозні перегини, навіть антиконституційні. Я вважаю, що держава не може диктувати мову в приватній сфері обслуговування, як не може встановлювати мову навчання в приватних навчальних закладах. Це навіть у Франції не практикують. Не може вона, держава, я впевнений, і диктувати мову реклами, хоча, згоден, це треба обговорювати.

Викликають певні сумніви спроби створити якісь додаткові виконавчі органи, що будуть здійснювати нагляд за реалізацією мовного законодавства. Вони, може, і потрібні, але у нас досі не запрацювали нормально муніципальні інспектори з паркування, скурвилася патрульна поліція, і навіть НАБУ вже не виглядає загоном паладинів у блискучих одежах. В цих умовах формувати ще один контролюючий орган – безумство. Чи звичайний безвідповідальний популізм.

Але таких моментів в законі небагато, що б там не казали окремі політики. Зате є маса вдалих і правильних положень. Про обов’язкове володіння українською публічними персонами та чиновниками, про іспити для тих, хто претендує на наше громадянство, про заборону місцевим органам влади встановлювати власні мовні правила (про цю проблему «Думська» неодноразово писала). Про правову відповідальність за порушення мовного законодавства, що теж важливо.

Вперше в законі детально прописані права національних меншин та корінних народів. Зараз не буде такого, як у 2012-му, коли Болградська райрада, спираючись на закон Ківалова-Колесніченко,.. відмовилася надавати болгарській статус регіональної мови. Болгарській! Створені правові підстави і для формування національних класів, і для друку національної преси, і ніяка політична кон’юнктура цьому вже не завадить.

Ну і на останок не можу не навести вдалий вислів однієї моєї україномовної знайомої: «Чому якщо кажуть, що мова не має значення, завжди це стосується моєї мови?!».

Впевнений, що цей закон очікує перегляд та зміни. Новий президент, нова Рада, без сумніву, будуть коригувати цей суперечливий акт, лібералізувати його, увідповіднювати Конституції і міжнародним договорам. Але я вірю, що українські політики, — а пан Зеленський є українським політиком, що б там не казали у Москві, — не допустять скасування першого насправді проукраїнського мовного закону. Сподіваюся, що головне в ньому залишиться. Тому що, повертаючись до початку, українська мова варта того, щоб її захищати. І її треба захищати. З іншою не буде нас. Не буде України.

Автор – Олег Константинов, головний редактор «Думської»