Український артилерист: «З нашого боку — це війна молодих і креативних»  

Що відбувається зараз на фронті, чим відрізняється українська військова школа від принципів управління, які використовує армія агресора — про це та багато іншого «Думській» розповів командир зведеного підрозділу Збройних сил, професійний артилерист, полковник Олександр Остапенко.

Він закінчив Одеське вище артилерійське командне училище, служив у радянській армії командиром дивізіону, після відновлення незалежності працював заступником начальника Одеського інституту сухопутних військ із наукової роботи, викладав в Одеському регіональному інституті державного управління при президентові України, захистив кандидатську дисертацію. Потім працював регіональним представником омбудсмена в південних областях України, був депутатом Одеської облради сьомого скликання.

Після початку війни, незважаючи на граничний вік - 60 років, офіцер пішов на фронт добровольцем.

«Думська». Із цього й почнемо. Як вам вдалося потрапити в діючу армію? Адже багатьом добровольцям поважного віку відмовляють у військкоматах, туманно обіцяючи їм «коли-небудь» зателефонувати.

Олександр Остапенко. Чесно кажучи, я просто замучив військкомат, із четвертого разу прорвався. Але все-таки домігся свого, переконавши, що мій досвід може стати в пригоді Збройним силам. У підсумку я був призначений командиром зведеного підрозділу і взяв участь у захисті моєї батьківщини. Я ж артилерист професійний, з юності в армії. Також працював у науковому центрі Одеського інституту сухопутних військ. Але потрібно розуміти, що сучасні бойові дії - дуже мобільні, постійно потрібно рухатися. Тому більшість солдатів віком 50+ просто стають тягарем для підрозділу.

«Д». Не секрет, що на початку війни навіть українська влада, не кажучи про західних союзників, не дуже вірила у здатність нашої армії відбивати напад ворога. Усе, однак, вийшло інакше. Українські захисники проявили себе з найкращого боку, за непорівнянних ресурсів і кількості особового складу. Чи є якийсь секрет у цьому?

О.О. Я звільнився 2007 року, але уважно спостерігав за тим, що відбувається у Збройних силах. Варто зазначити, що за минулі роки в них відбулися докорінні зміни, які зараз дали можливість протистояти росіянам. Армія почала змінюватися, хоча й дуже повільно, з 2007 року, коли американці почали будувати тут навчальні центри при Міністерстві оборони, ми почали вивчати нові способи управління.

Однак основний поштовх розвитку ЗСУ дав 2014 рік - з початку військової агресії РФ в Україні Збройні сили повністю змінили сам принцип управління і ставлення до своїх солдатів і командирів, по суті вийшли зі старої радянської військової школи. Сучасні російські збройні сили успадкували від радянської армії, а радянська — від російської імперської прусську військову традицію. У російській імперії це почалося за імператора Павла I - сліпе копіювання пруссаків. Це проявляється в найжорстокішій централізації військового управління, сліпому підпорядкуванні молодших командирів старшим, найжорстокішій дисципліні та підкоренні командам, якими б вони не були, хоч абсурдними. А також ставлення до солдатів як до гарматного м'яса, «вічного» ресурсу, що заповнюється.

Однак сама Пруссія відмовилася від багатьох цих принципів уже в XIX столітті, зазнавши поразки від Наполеона. росія ж продовжувала їм слідувати. І радянська армія: пам'ятаєте цю людожерську приказку, що «баби ще народять»? Радянська військова школа була зациклена на пруcському принципі (хоча на словах критикувала його) і зберігає його досі. Рішення вищого командира треба виконувати будь-якими силами і засобами, незважаючи на втрати, умови, незважаючи на наявні інші можливості — ось саме так: «крок вправо-вліво — розстріл».

Збройні сили України зараз сповідують іншу ідеологію, яка полягає в максимальній децентралізації з урахуванням планів командування. Якщо командир на певному рівні, на нижчому рівні, спроможний вирішити тактичну задачу, то його жодним чином не обмежують і не вказують, як її вирішувати. Далі це працює так - якщо ти можеш вирішити проблему на своєму рівні — дієш. Якщо не можеш вирішити — делегуєш цю проблему на вищий рівень. І там її вирішують. Якщо і там не можуть вирішити — то переносять на рівень вище і підключають нові мізки і можливості. Цей принцип дозволяє ідеально розподілити ресурси. Це сучасна, західна військова школа, в якій основні тактичні рішення ухвалюються вчасно на місцях, відповідно до умов і реалій, які на полі бою ніколи не бувають однаковими.

Цікаво, що наші командири не догматичні у своїх рішеннях, водночас зберігається жорстка вертикаль у стратегії. Звісно, ще років десять тому все було трохи інакше, але з 2014 року українська військова школа стрімко прогресує. Це дуже важкі процеси: тим офіцерам, які служили в радянській армії, важко було відійти від старих, радянських принципів і норм. Але все почало змінюватися, і це зараз дає плоди.

Хай там як, але «старих» командирів на ключових постах у нас залишилося мало: армією керує молодь, досить подивитися на список українських генералів. Наприклад, коли я був уже підполковником і викладачем в інституті сухопутних військ, Залужний був курсантом. Ця війна молодих, креативних. Вони думають зовсім інакше.

В Україні йде війна четвертого покоління, може, навіть чотири плюс. Не можна недооцінювати росіян — у них величезні ресурси, гігантські запаси озброєнь, ще радянських. При цьому хоч би як кричали російські пропагандисти про те, що Україні вдалося відбити перші атаки росіян нібито через «тотальне» насичення нашої армії західною зброєю, але ж це неправда. Так, дещо перед початком великої війни нам перепало, але досі війна ведеться старою, радянською зброєю. І у них величезна перевага в ній - це не військова таємниця. Наприклад, на моєму напрямку на один наш артилерійський ствол давали десять снарядів на чотири дні. У росіян на один ствол — сто снарядів на добу. Але питання, як цим користуватися — у нас із ними різні підходи.

Ви знаєте, є така теорія складних систем. Так ось, один з її принципів говорить: добре організована система, володіючи меншим ресурсом, практично завжди готова і може відібрати ресурс у погано організованої системи. Це саме те, що відбувається у нас зараз. Ми відбираємо у них ресурси. Більш сучасним управлінням військ, іншим підходом до атак і оборон — у Збройних силах діє принцип, згідно з яким життя солдата безцінне. Крім цього, наша розвідка працює в рази краще, ніж у них.

Але крім переважаючої військової школи і принципів управління військами, головне — мотивація. Ми боремося за свою землю, за свою батьківщину. Проти агресорів, які прийшли на чужу землю.

«Д». Як і коли ми звільнимо від окупантів усю Україну?

О.О. Початок уже покладено — це північ країни, Харківська область, Херсон. Зараз Збройні сили діють, «розріджуючи» оборону противника, знищуючи логістичні ланцюжки, не даючи підвозити техніку і боєприпаси. Головне завдання — звільнити території, але при цьому зберегти якомога більше людей, не тільки військових, а й цивільних. І ми це робимо цілком успішно. Генштабом обрано правильну стратегію — не лихими атаками, а щоденним тиском зі знищенням живої сили.

Я точно знаю, що в морально-психологічному плані ми набагато сильніші. І впевнений, що вся ця їхня «СВО» завалиться в якийсь момент. Коли вони зрозуміють, що це абсолютно марна війна, яка ні до чого не веде, крім масового знищення російських солдатів в Україні.

«Д». Чи потрібна Україні зброя, яка може стріляти на 1000 кілометрів? І чому нам відмовляють у такій зброї західні союзники?

О.О. Союзники бояться, що ми вдаримо по якомусь умовному Брянську або Курську, тобто вглиб росії. Скажімо, по атомній електростанції, що може бути розцінено як дуже серйозна загроза всій росії. Але ця зброя необхідна Україні. Думаю, рано чи пізно ми отримаємо таку зброю. Але інший аспект — ми такі засоби давно могли б виробляти самі. Ми ж можемо виробляти ракети і літаки. Я радий, що ми почали виробництво боєприпасів, і це лише початок. Моє особисте переконання: військові цілі в Курській області, у Воронежі, у Криму — законні. Нас атакували на нашій території, чому ж ми не можемо відповідати?

Вибачте, але йде війна, війна на виживання. Яку нам не оголошували. Але це повноцінна війна. Чому з Бєлгородської, Курської області та інших областей росії по нас наносять удари, а ми не можемо? Це абсурд. Я категорично проти маршу на москву, тому що не бачу в цьому жодного сенсу. Але дзеркальні удари за адресами, звідки наносяться удари, — мають бути.

Розмовляв Георгій Ак-Мурза