Ціна перемоги: визволення Херсона оплачено тисячами життів українських воїнів

Люди з українськими прапорами, які вигукують: «ЗСУ! ЗСУ! ЗСУ!». Браві військовослужбовці в такій знайомій усім нам формі, що карбують крок вулицями звільнених сіл і селищ.

Херсон! Херсон звільнений!

Правобережну частину українського півдня очищено від російської скверни. Українські Сили оборони йшли до цього дуже довго. І нарешті дійшли!

Слава Україні, слава їм, визволителям! Честь!

Те, що відбувається останніми днями, вже увійшло у світову історію, але що буде далі, покрито туманом війни. Перехід до позиційної фази? Однак в українських захисників є ще варіанти розхитати російську оборону і на лівому березі. Переговори і перемир'я? На це з нашого боку точно ніхто зараз не піде, незважаючи на натяки і тиск зі сходу і заходу. Жодних переговорів до відходу окупантів на кордони 1991 року!

Хай там що, я впевнений, що перемога в битві за Херсон — не остання для України, а увінчає цю криваву історію щось зовсім епічне і ганебне для росіян.

Але ми маємо пам'ятати про ціну, заплачену за цю перемогу. Про людей, які віддали свої життя за український південь…

…Синє небо над головою, моральний закон усередині та жовте від соняшників поле до горизонту. Хоча ні, вже не до горизонту… Ось, праворуч, уже чорне, вигоріле. Щось димить. Потворні рештки техніки, з яких доноситься характерний запах паленої мертвечини… Яка мораль? Яка філософія? Який, нахер, Кант? Тут Бог помер!

«Я зрозумів, що ця війна зовсім інша, ніж та, до якої я звик, лише у квітні. Знаєте, є така метафора: «Батальйони йдуть у небо». Її часто люблять недоречно вставляти писаки. Так от, у степах Херсонської області ця метафора стала не метафорою… Двісті чоловік пішло на схід, повернулося 17, з яких половина з пораненнями. Заночували в казармі на території військової частини. І вночі в неї прилетіло. І нас залишилося троє. Сюр справжній, прямо історія про «Десять негренят», тільки негренят цих набагато більше…»

У майстра-сержанта, який вимовляє ці слова (високий, ставний, злегка накульгує на ліву ногу), абсолютно безпристрасне обличчя. З таким належить цитувати підручник з аналітичної хімії, а не розповідати про страшну трагедію, про одномоментну загибель майже двох сотень молодих чоловіків, найкращих громадян своєї країни. І… абсолютно мертві очі. Ні, він нормальний, адекватний, зараз продовжує виконувати обов'язок у тих самих випалених степах Херсонщини, і виконує його відмінно, але, схоже, душа військовослужбовця втратила тієї ночі чогось дуже важливого. Він змінився, і змінився назавжди.

Батальйон пішов у небо…

Першою на війні вмирає емпатія. У якийсь момент перестаєш сприймати тих, хто там, за лінією фронту, людьми. Сам свідомо розлюднюєш ворога. Спочатку це допомагає їх просто вбивати, а потім уже байдуже відштовхуєш ногою тіло мертвого солдатика. Емоція виникає тільки в тому разі, якщо в це саме тіло, вже ґрунтовно прогниле, провалишся черевиком. Ні, не жалість — гидливість. Але ж це людина.

Була…

Війна на півдні відрізняється від війни на півночі. Україна величезна — ми часом навіть не усвідомлюємо, наскільки: сучасна техніка скорочує відстані. Але, повірте, це цілий світ. У нас немає хіба що джунглів. Північ — це ліси, болота, озера, річки. Південь — поля, поля, поля, поля, тоненькі посадочки, здебільшого з акацій, і знову поля. Балки, порослі лохом сріблястим і ще якоюсь колючкою. Влітку — пекельна спека. Сонце, що спопеляє все. На броні можна яєчню смажити. А як під бронею?

«Наші танкісти — це база, кожного можна сміливо до Героя представляти, — захоплено каже один із моїх співрозмовників. — Ні, ти не розумієш: вони ж, бляха, божевільні якісь. Три танки на 15? За нехер робити! Виходять і, що, сука, характерно, змушують їх бігти. Танк підірвався на міні, знерухомлений, хлопці з контузією вистрибують, одного залишають машину сторожити, а решта біжать за піхотою, воювати їм хочеться. Хлопчаки, років по двадцять, але, сволота, якісь зовсім безстрашні. Нашу бригаду звуть Лицарською (ідеться про 28-му, — Ред.), тож лицарі в ній - саме вони, танкісти. Чорт, вони навіть якісь дуелі з руснею влаштовували в балці, виходили один на один, на коротку дистанцію. Ось такі».

А небо? Подивіться на небо. Влітку й восени над Херсонською областю воно якось особливо синє. Ніде у світі немає такого неба, повірте. А зараз там узагалі коїться щось неймовірне. Пронизують повітря крилаті ракети, роблять хитромудрі віражі винищувачі, крадуться, притискаючись до землі, гелікоптери, щоб у безпосередній близькості до позицій противника підняти носи й випустити некеровані ракети: заходити на територію ворога страшно.

Так, страх… У звичайному житті ми його відчуваємо не так часто. Ну там кинеться бійцівський собака, хулігани пристануть — щось таке. Зараз додалися повітряні тривоги, але в Одесі вони найчастіше просто діють на нерви.

І це зовсім не той страх, який відчувають люди на передовій.

«Справжній страх — це параліч, параліч думок, параліч волі, параліч руху. Такий приплив гормонів, коли людина ціпеніє, прилипає до землі. З ним можна впоратися, але це вимагає величезного напруження сил», — пояснює розвідник Лицарської бригади Д.

«У ті рідкісні моменти, вільні від роботи, мозок відмовлявся що-небудь аналізувати, він хотів трьох речей — нікотину, кофеїну і мелатоніну, — розповідає український вертолітник В. - Однак після ротації, вдома, я усвідомив, скільки разів ходив по самій кромочці, і мене проняло. Благо, наступна ротація відбулася через двадцять днів. До того моменту я встиг усвідомити, злякатися, знову усвідомити, заспокоїтися і полетіти. Уже морально набагато більш підготовленим».

В. здійснив стільки бойових вильотів, що впору до ордена представляти: можна порівняти з нагородним нормативом Другої світової. На жаль, начальство вважає інакше. Розвідник Д., до речі, теж досі ходить із порожніми грудьми.

До чого це я? До того, що не варто вважати, ніби визволення українського Херсона було легкою справою. Ні, за це заплатили велику ціну. Криваву. Спочатку в обороні, потім у кількох спробах наступу. Батальйони, що пішли в небо… Тисячі молодих і не дуже українських чоловіків і жінок. Найкращі з найкращих. Найбільш мотивовані, грамотні, красиві…. А скільки в результаті всього цього не народилося дітей? Страшно подумати…

Територія між Миколаєвом і Херсоном зараз є випаленою землею, всіяною трупами, остовами бронетехніки і мінами. Так, там місцями намагаються займатися сільським господарством, але загалом усе дуже погано. У всіх сенсах.

Ціна. Україна її заплатила і платитиме далі. На жаль.

Радіючи сьогодні за звільнений Херсон і ставлячи на аватарки кавуни, не забувайте про тих, хто не дожив до цього дня. Про полеглих морпіхів. Одеських Лицарів (і їхнього командира), воїнів мотопіхотних і гірсько-стрілецьких бригад, бійців ТрО, танкістів, льотчиків. Про закатованих у катівнях активістів, про загиблих через обстріли цивільних, про вимушених переселенців, які втратили свої домівки…

Пам'ятайте всіх.

Страшна війна триває.

Україна обов'язково переможе!

Автор — Олег Константинов, головний редактор «Думської»