«Трибуна великих ідей». Одеський український театр провів читку п`єси про Леся Курбаса  

130-річчя від дня народження актора, режисера та драматурга Василя Василька відзначає Одеський академічний український музично-драматичний театр. З цієї нагоди публіку запросили долучитися у форматі «Глядач на сцені» до цікавої події. Деякі моменти з життя реформатора української професійної сцени Леся Курбаса розкриває документальна драма Василька «Чашка чорної кави», відкритою репетицією якої стало експериментальне читання.

Від автора виступив актор Павло Чирва, звучав у записі й голос самого Василька. «Чашка чорної кави» — це насамперед про материнську любов. Коли щоранку пані Ванда (зірка українського театру Римма Зюбіна напрочуд зворушлива в цьому образі) робить для свого Леся (у драмі — Олексія) каву, хоч його й нема поруч, тим самим вона заявляє світові про надію знову зустрітися із сином: «Щоранку я готую тобі чашечку кави, і здається мені, що ти поруч, або от-от повернешся здалека».

Ми тепер знаємо, що кавова магія не допомогла, система знищила велику людину, яка могла б повести вітчизняний театр зовсім іншим шляхом, вивести на європейський рівень ще у ХХ столітті. Мабуть, варто подумати про повноцінну постановку «Чашки», де гратиме Зюбіна.

А от щодо самого Олексія-Леся такої впевненості немає. Юрій Онопрійко не настільки володіє своїм тілом, пластикою, щоб глядач повірив, ніби його героя «дражнили Арлекіном». Такого просто не могло статися. Поки що не знайшлося в трупі кандидата на роль такої полум'яної особистості, якою був Курбас, до речі, його ідеал актора формулювався так: «Розумний Арлекін». Коли буде відповідний виконавець — треба ставити, і вийде новий хіт васильківців. Але й без текстових скорочень не обійтися, це вже зрозуміло.

«Вічним студентом не буду, — каже Олексій. — На це не маю часу. Вічність мені потрібна для іншої мети. Але знай: тільки з освітою людина має право йти до театру. Тоді дійсно це буде трибуна великих ідей!».

Режисер Валерія Федотова взяла в роботу фрагменти п'єси, яку актори грали з текстом у руках і водночас із реквізитом, з елементами костюмів. На очах глядачів відбувалася репетиція — режисерка просила повторити деякі сцени «на півтона вище», а в певних моментах сміялася найголосніше. Особливо, коли тривало читання найяскравішої сцени диспуту, причому всіх учасників грали лише два актори, зате які! Володимир Романко в якусь мить навіть перетворився на робітницю в червоній хусточці, а заслужений артист України Ігор Геращенко — на поетесу з пером у вишуканому чубчику. Репліки й справді смішні, але коли керівника театру, тобто Олексія (з Лесем Курбасом, нагадаємо, покінчили, спершу усунувши від керівництва ним же створеним театром «Березіль»), оголошують класовим ворогом, усім уже не до сміху. Зрозуміло, що розправа з талановитим служителем мистецтва — тільки питання часу.

У повній версії драми буде і дослідження складних взаємин героя з батьком і жінками, початок становлення театру, мандри трупи у воєнне лихоліття і сумний фінал у Соловецькому таборі. На цьому матеріалі можна зробити вельми цікаву і корисну виставу, яка багато чого може розповісти про наше суспільство, театральне товариство тощо. Але варто було б додати більше епізодів — реконструкцій моментів вистав «Березіля», це наблизить історію до сучасності й дасть змогу відчути масштаб особистості Курбаса.

Автор — Ірен Адлер, фото Володимира Андрєєва