Три люті роки: річниця вторгнення не в календарі, а в серцях (колонка редактора)

Як написати небанальну колонку до річниці повномасштабного вторгнення? Що в ній може бути нового? За три роки ми звикли, здається, до всього. І навіть якщо завтра на горизонті замаячать інопланетяни, ми радше прикидатимемо ймовірність альянсу з ними проти орди, ніж злякаємося.

Війна для кожного почалася по-своєму і навіть у різний час. Хтось живе в цій реальності з 2014-го, хтось уже на початку 2022-го розумів, що вторгнення неминуче. Для когось життя розділилося на «до» і «після» рівно три роки тому.

Війна — це завжди страх. Спочатку боїшся невідомості, потім — страшно, адже ти вже знаєш. Знаєш, що таке життя в очікуванні. Очікуванні дзвінка того, хто воює, того, хто волонтерить, залишився на окупованій території. Знаєш, що таке похорон знайомих, не дай боже близьких, найближчих. Знаєш, що таке ракетний обстріл, і чим він відрізняється від атаки дронів. За звуком, за запахом власного страху. Знаєш, як це збирати уламки свого життя на місці прильоту.

Але боїшся не тільки ти. Наші американські союзники, вустами генерала Міллі, передрікали падіння Києва за три дні. Столиця не здалася. Ми заплатили за це страшну ціну. Ми платимо її щодня. Наші партнери, які спочатку захоплювалися українцями, стали потроху втомлюватися… Точніше скажемо так, «втома» прямо пропорційна відстані до росії та обернено пропорційна числу біженців. Про події останніх тижнів і говорити не хочеться…

Втомилися і самі українці. Багато хто, дуже багато хто, хоче забути про війну, удати, що її немає, і жити своїм життям. На жаль, не вийде. Інфантильність — це те, чого ми собі дозволити зараз не можемо (наша влада цілком дозволяє, а нам - ніяк не можна).

Росіяни «привітали» нас із річницею, нагадавши, що таке блекаути щоденні, щоночі обстріли. Що ж нічого нового. Та й не особливо страшно вже.

Зараз багато говорять про перемир'я. І тут треба ясно розуміти дві речі: ми вже укладали подібні угоди з москвою, бачимо, чим вони закінчилися. Ну і друге, перемир'я — це взаємні поступки. А якщо це саме перемир'я вигідне тільки рф - це ніяке не перемир'я, це капітуляція. Нещодавно, до речі, розганяли, що сьогодні рф переможе у війні. Смішно. Але є й ті, хто повірив у цю нісенітницю. Це вже сумно. Про те, як українці на четвертому вже році війни не навчилися інформаційної гігієни та постять заяви доктора «Пі», будь-яку неприємну інформацію одразу ж називають ІПСО, а ідеологічних супротивників таврують зрадниками, можна написати вже дисертацію, але зараз не про це.

Зараз про те, що ця війна — не за землю або ресурси. Це війна — за саме існування України та українців. Скажи мені хтось у 2022, що я писатиму колонку про треті роковини вторгнення — я б не повірила. Тоді здавалося, що ми слабкі, наші успіхи — лише удача. Тепер я розумію, українці — сталева нація. Ми самі не знали про це. Ми не хотіли бути ні «незламними», ні «потужними». Ми просто хотіли жити. Жити на своїй, Богом даній, землі.

Так що нам своє робить: воювати, волонтерити, донатити, боротися з несправедливістю, виховувати дітей, відбудовувати зруйноване.

Україна обов'язково переможе!

Авторка — редакторка «Думської» Алія Замчінська