Останньою прем’єрою 2025 року в одеській Музкомедії став «Канкан» Коула Портера на лібрето Ейба Берроуза. Бродвейська постановка 1953 року увійшла в історію, а для нашої знадобився переклад Сергія Аркуші (всі співи в оригіналі, а розмовні діалоги українською) та виплати щодо авторських прав.

Оскільки зйомка цієї вистави суворо заборонена британським Законом про авторське право 1988 року, читачам «Думської» доведеться обійтися без відеофрагментів і скласти своє уявлення про «Канкан» з наших слів, світлин, а ще краще до театру піти, це тягне на подію сезону.

Події відбуваєються у Парижі наприкінці ХІХ століття. Епоха модернізму, зародження радіо, кіно і кабаре, але жінки все ще перуть руками, заробляють цим на життя. А опісля трудової днини несамовито танцюють в кабаре, задираючи прегарні ніжки та купують вино своїм коханим, невизнаним геніям Монмартру. Богема створює чудернацькі картини та неоковирні скульптури (таке нещодавно показали й у нашому місті на виставці «Скульптурний салон», Париж відпочиває). Як це продати?

Скульптор-невдаха Борис (лауреат міжнародних конкурсів вокалістів Олександр Кабаков) вирішає скористатися цікавістю провідного газетного критика до своєї подружки, гарненької пралі. Заслужена артистка України Наталя Ткачук грає свою Клодін справжньою француженкою, яка любить перш за все себе та розкіш, і для неї важливіше, що впливовий Гілер Жуссак (Михайло Ігнатов) одягне її саму, немов лялечку!

У нашому суспільстві вже не так прислухаються до думки критиків, а шкода, Жуссак майстерно троллить Бориса, опублікувавши статтю про «недостатнє володіння матеріалом» і власне «повне розчарування», а після кумедної дуелі обіцяє все виправити рецензією протилежного змісту, аби продалися всі істукани… Слідкуйте за реакцією поціновувача мистецтва месьє Поля Бар’єра (заслужений артист України Сергій Мільков), і в вас не залишиться сумнівів у тому, що богемний планктон, хоч і веде цікавий і необтяжливий спосіб життя, навряд чи досягне успіху.

За сюжетом, канкан ще вважається вкрай непристойним видовищем, а маленькі пралі, які шукають себе в цьому жанрі, опиняються в залі суду, де їх шпетять за розпусну поведінку.

Надто шаленіє молодий і амбітний суддя Арістід Форестьє (заслужений артист України Володимир Кондратьєв), він ладен розорити мадемуазель Симону Пісташ (заслужена артистка України Ірина Ковальська), хазяйку кабаре. Вона заносить його ім’я до довжелезного списку потрібних людей, питаючи, чим може зацікавити, може, грішми? Але законник несподівано для самого себе закохується в неї… Тут треба згадати, що сам Коул Портер, автор музики та віршів, замолоду вивчав на вимогу старших юриспруденцію в Єльському університеті. Лише в тридцятирічному віці став систематично займатися композиторською діяльністю. В Арістіді є трошечки від нього, цей розумник сипле юридичними термінами, проте не може обґрунтувати, з якого це дива закон має регламентувати, як високо дівчина може задирати ноги в танці.

Від канкану всі щасливі, і ті, хто танцює, і ті, хто дивляться! «А щастя не може бути незаконним», — доводить Пісташ. Та справа не в самому канкані, він лише частина богемної атмосфери Парижу, і Пісташ неймовірно чуттєво співає гімн цьому дивовижному місту, I Love Paris, саме він стає кульмінацією вистави.

А що ж скандальний канкан? За нього відповідають чарівні артистки балету, балетмейстер-постановник Віталій Кузнецов, з яким трохи посперечався був наш фотокор: от якби, мовляв, танцівниці ще й пострибали у шпагаті, тримаючи рукою підбора… Цих фетишистів жіночих ніжок не зупинити! Важливіше, що сама Пісташ, тобто співачка Ковальська, хвацько витанцьовує та сідає на шпагат.

Сценічний простір звільняє для танців («бал мистецтв» особливо приголомшить, недарма після нього Пісташ вчергове ледь не загриміла до в’язниці) заслужений художник України Станіслав Зайцев, зробивши домінантою мальовані куліси з величезними танцівницями, ніжки яких випростуються з-під ярусів пишних спідниць, майорять підв’язками та бантиками на панталончиках.

Режисер-постановник мюзиклу Володимир Подгородинський поставив виставу про свободу, на одному з «судових засідань» Пісташ зважує на долонях, наче на шальках терезів, голови служителів закону, всі «за» та «проти» права жінки бути провокативною, жаданою. Напередодні прем’єри довелося почути в театральних колах: сякі-такі, у складні воєнні часи поставили «Канкан», а це каса… Дісталося й майбутнім глядачам: сякі-такі, підуть за квитками, дивитимуться на ніжки.

Проте як герої мюзиклу знають, що таке сміятися крізь біль, так і колектив музкомедії ладен під ракетами співати й танцювати під чарівну музику (респект маестро Вадиму Перевознікову за бездоганне відчуття темпу). Задля чого? Задля того, аби кожен, у залі, на сцені та за лаштунками отримав свій шматочок щастя. Затягувати у депресію людей сьогодні є кому й без театрів.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського