Ставимо Яблонську, або Човен Харона прописався на одеській сцені  

Прем’єра вистави «Перевізник» за Анною Яблонською відбулася в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька. Оригінальна назва п’єси – «Лодочник», а переклад на українську зробила (і вельми соковитий) лауреат Шевченківської премії Маріанна Кіяновська.

Щодо Яблонської в театральної команди чітка позиція: хоч її трагічна загибель і сталася в російському аеропорту, жила і працювала Анна саме в Україні, була одеситкою, і її драматургічний доробок має залишатися важливою частиною української театральної практики. Той факт, що її частіше помічали, ставили та нагороджували за кордоном, не стане перешкодою. Нагадаємо, на цій сцені за рік після загибелі драматурга Сергій Проскурня поставив виставу «Терористи» за п’єсою «Язичники», далі були «Сімейні сцени» у постановці Ігоря Равицького.

Режисер-постановник Олександр Самусенко зробив «Перевізника» невдовзі після вистави «1900-й», і знову на сцені виникає човен Харона, що перевозить померлих через Стікс. Якщо в «1900-му» це був привнесений образ, то тут вся чорна комедія на цьому побудована. Головний герой, письменник-невдаха, пиятик та вічний сторож то парку розваг, то зоопарку, наймається на обслуговування річкових прогулянок, гадки не маючи, у яку халепу потрапив… Сторожа грає Максим Лапко (до речі, в «1900-му» він був автором вражаючої сценографії, ось такі різнобічні таланти в людини).

Жінка з косою (заслужена артистка України Нінель Наточа) не потерпить, щоб їй влаштували «тупий кидняк», інфернально гарна та владна істота з бридкими помічниками, які гарчать, кидаються на людей, винюхують… Антипод Смерті – Жінка з відром (заслужена артистка України Олена Кошова), це феєрверк народного гумору та безпосередності, тут суцільний антигламур, насмішка не тільки над випещеною красою, а й над самим персонажем. Що, як Смерть все-таки можна обдурити? Переглянути контракт? Зробити якусь підміну заради порятунку коханої людини?

«Мені здається, що розкидатись авторами – це не дуже гарно, — розповів Олександр перед виставою. – Сподіваюсь, в Яблонської, хоча її вже з нами немає, велике майбутнє в українських театрах. Всі розуміють, що почуття страху та гумор десь поруч, розмежування дуже невеличке. Це потойбічна чорна комедія, в якій і лячно, і смішно. Кожна людина, не дивлячись ні на що, може повернутись, навіть з потойбіччя, для цього варто зробити лише крок. Про це й наша вистава».

Проте повернутися не дозволять Йосипу-Лауреату (Роман Федосєєв), бо ж це Бродський, і він має спокутувати сумнозвісний вірш про українців. А в цілому міф про Харона зміниться на міф про Еврідіку, але зі щасливим кінцем.

Моторошна (в гарному сенсі) сценографія в напівтемряві, диму, світлодіодних акцентах на костюмах – заслуга Юрія Ларіонова та Христини Корабельникової. Жіночі роздуми про те, що більшість представників сильної статі заслуговують називатися лише Подобою хлопа (ПХ), лише контурами нагадують справжнього чоловіка, набувають зримого втілення: безлика істота, прикрашена низкою лампочок, намагається видати себе за вищий сорт… Але вчинки Сторожа доводять: він не якась там ПХ, він справжній, не інфантил і не брехливий коник-стрибунець по ліжках чужих бабів, він здатен порятувати свою змучену життям Жінку (її грає Тамара Лукаш) та налякану дорослішанням Доньку (Марія Буймович).

«Ми хотіли привернути до театру моїх однолітків, — зізнався автор не менш моторошного музичного оформлення Віктор Чернєв. – У мене там звучить оркестр, на жаль, тільки електронний».

Різкий посвист починає та закінчує виставу, музика міститься між цими сигналами якоїсь невідворотної лихої сили. Якщо бути відвертими, нам захотілося побачити на сцені й Віктора: хлопець має неабияку фактуру, а чоловіча краса плинна, хай би теж грав на сцені, наприклад, якого-небудь мовчазного янгола, було б дуже ефектно! Пластичне рішення Дениса Григорука піднесло високо над сценою левітуючого Йога (Сергій Корнейко), який зі своїми помічницями (Катерина Сударєва та Мирослава Ткач) займається просвітленням і, власне, може щось порадити у важкій ситуації.

Роль Електричного Стовпа дісталася Ірині Шеляг. На цей стовп наштовхується Сторож, коли він ще на самому початку дії, підбуханий, непросвітлений, не задумується про совість і легко може стати здобиччю нечисті. Стовп соромить п’яндигу, в тому числі за матюки (хоча з тексту прибрали майже усі некультурні слова), актриса не приховує, що в театральному інституті її вчили грати предмети, бо ж Офелію зіграє й дурепа, а Електричного Стовпа – тільки професіонал. «А тебе мати не вчила, що матюкатися недобре? Тим більше перед жінкою? Тим більше перед такою жінкою?» — грізно питає Сторожа Смерть, і вона має рацію. Поряд з матюкливою бабою навіть інтелігент швиденько оскотиниться, а гонорова Смерть робить з люмпена достеменного героя.

«Мій персонаж пропиває своє життя, а мені як актору потрібно зробити, щоб він не пропив своє майбутнє», — каже про свою роль Максим Лапко. І це йому вдається: здавалося б, перед нами парад атракціонів, але ж реальна людина зі своїми слабостями на наших очах тверезіє, жахається, береться за розум, і хоча й трохи запізно, рятує свою родину.  Поки всі живі, шанси на порятунок є, та й з того світу можна повернутися, — каже нам театр, і вже спокійніше сприймаєш сигнали повітряної тривоги (слава Богу, не під час вистави).

Автор — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва