Руда відьма та лисий демон, або Одеський театр мало не викликав нечистого у п’ятницю, 13-го

Прем’єрою вистави «Дежавю» за мотивами творів Констанс Сейєрс Одеський обласний академічний драматичний театр хвацько зустрів публіку 13 березня, у п’ятницю.

Жанр визначила режисерка-постановниця Олена Пушкіна одним словом: «містика». Сюжет широкому глядачу не надто знайомий, ефекту дежавю, тобто, «вже баченого», очікувати не доводиться. Хоча…

… У 1895-му її звали Джульєтта. У 16 років вона стала музою та коханою одруженого художника – і це принесло їй лише біль. У 1932-му її звали Нора. Вона втекла до Голлівуду від коханця, який нагороджував її побиттям, назустріч славі кінозірки. У 1970-му її звали Сандра. Вона грала в музичному гурті, закохалася в чужого чоловіка – і виявила, що вміє зцілювати накладенням рук. Зараз її звуть Хелен Ламберт. Їй 33, вона керує великим журналом і щойно розлучилася. Несподівано жінка зустрічає чоловіка, котрій стверджує, що кохав її в минулих життях, і що Хелен приречена померти, ледве їй виповниться 34. А щоб розірвати прокляте коло смерті, перероджень та любовних інтриг, що роблять нещасною її та інших, Хелен доведеться пожертвувати найдорожчим.

Рудоволосу відьму Хелен, яка в кожному втіленні забуває про свою силу, грає Анна Моргунова, а Джульєтту, Нору та Сандру – Поліна Корець. За своїми попередніми втіленнями Хелен спостерігає збоку, уві снах. Це стало можливим після того, як із нею став спілкуватися той самий загадковий чоловік, Люк Варн’є, ефектний рослий та лисий демон. Петро Голубченко переконливий і загадковий у кожному русі, кожній репліці, ну хіба лише не в цій: «Ти мене звеш». Не «звеш», а «кличеш», а Хелен відповідає: «Я вас зву?». Завчили так, є і ще пара кострубатостей. Але це легко пробачити.

В антракті підходить знайома білетерка: «Ну як вам наш Петя? А бачили ви його у «Вії», він там Сотника грає?». Що ви кажете, треба дивитися! Містичні персонажі молодому артисту до лиця. Невелика, проте яскрава роль Пророчиці вдалася народній артистці Україні Ользі Равицькій, ось із ким би в головній ролі знімати серіали на кшталт «Сліпої»! Так, разом із молодою відьмою нові життя отримують і люди з її ближнього кола, повторюючи всі ті самі помилки у спілкуванні з нею, часто піддаючи її аб’юзу, що для них небезпечно.

«Дежавю» дарує приємний післясмак, попри надлишок похмурих ритуалів, привидів, що танцюють (за хореографію спасибі Катерині Бойко), зловісної пентаграми, жахливих проклять без особливої на те мотивації. «Боже, яка нісенітниця, я скоро збожеволію!», — вихоплюється у Хелен, коли Люк вкотре переповідає їй перелік відьомсько-демонічних подій, і глядачі посміхаються з розумінням…

Коли театр стомлюється у своїх спробах викликати ворога роду людського просто на сцені, звучить зі смаком підібрана музика, наприклад, з опери Оффенбаха «Казки Гофмана», але й тут згадується, нібито цей твір проклятий (в консерваторії про це не знають, та нехай). Хіт старого Голлівуду, Not for just a day but always, стає лейтмотивом житія Хелен, коли вона опиняється в тілі актриси Нори. Ось це кохання, не на день, а назавжди, пов’язує її, втім, не з гангстером Ріком, як і Джульєтту не навік пов’язала з живописцем Маршаном (обох героїв грає Валентин Базаря). Відьма та демон, ось воїстину союз непорушний, так звана «хімія» між усіма жіночими персонажами та Люком незмінно виникає.

Що ми маємо у підсумку? Потенційно касову виставу з неймовірно заплутаним сюжетом, але зате красивими артистами, душевною музикою, продуманою пластикою. Боїтеся в процесі перегляду підчепити якусь сутність, надягніть завчасно натільного хрестика чи що там рекомендує ваша релігія. Прислухайтеся до себе та відключіться, нарешті, від надокучливого інформаційного шуму зовнішнього світу, його теж не янголи продукують.

… Проте повернемося до назви вистави. Феномен дежа вю сучасна наука намагається пояснити максимально просто, роблячи акцент на тимчасову невідповідність у спогадах: побачене відклалося в пам’яті, потім забулося, неочікувано сплило, ніякої містики. Чим старшою стає людина, тим нижче швидкість обробки інформації мозком, звідси химерні відчуття. А все ж-таки дежа вю трапляється і в ранньому дитинстві, ось із цим як бути?

Розповідають, що буває і незбагненна цікавість знов-таки, з дитинства, до носіїв певних імен, припустимо, Петро, а у дорослому віці виявляється, що близька людина або сама має це ім’я, або Петрович, Петров, Петренко, Петраковський… Раптом десь у паралельній реальності дві споріднені душі, готуючися до чергового втілення на грішній землі, змовляються про те, як знову впізнати одне одного, за якими прикметами? Наука не допоможе, залишається тільки містика…

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського