Фатальні вісімки Грузії: російська приманка для українських журналістів, розграбовані села та відчуття зради  

Сьогодні виповнюється рівно 15 років від дня початку загарбницької війни росії проти незалежної Грузії.

Коли агресор відкрив бойові дії, до народження «Думської» залишалося ще кілька місяців. Проте багато співробітників редакції активно висвітлювали ті події, а деякі, як наш фронтовий кореспондент Георгій Ак-Мурза, побували в самому пеклі. Слово йому.

Три вісімки… 08.08.08, дата початку війни на Кавказі, неодноразово згадувалася конспірологами і пропагандистами різного штибу через явно містичний збіг цифр. У мене, очевидця подій, є своя версія. Аж ніяк не конспірологічна й така, що не стосується нумерології, а свідчить, скоріше, про психологію її призвідників.

Відразу зазначу, що друга грузинська війна (навіть третя, якщо розділяти перші конфлікти в Осетії та Абхазії) — далеко не перша пострадянська бійня, яку автор спостерігав особисто. Повільне, але неминуче вмирання більшовицької імперії спричинило низку явищ, які в медицині називають сепсисом — гниючий і вмираючий центр болісно не бажає відторгнення здорових частин (нехай і приєднаних колись насильно), заражаючи їх гноєм і посилаючи в них метастази, полчища вірусів і хвороботворних бактерій.

Справедливості заради варто зазначити, що більша частина українських журналістів у серпні 2008 року рвонули на театр бойових дій з боку росії. З акредитаціями МО рф і відповідною подачею новин.

Російська військова пропаганда у серпні 2008 року працювала на ура, організовуючи справжні екскурсії для репортерів з усього світу: показувала «страждання братнього осетинського народу» від грузинських «фашистів», яких нібито підтримувало злісне НАТО.

Так-так, нічого нового досі російські пропагандисти так і не придумали. Якщо підняти матеріали про ті події, можна знайти прообрази розіп'ятих хлопчиків, розстріляних мирних стареньких і багато чого іншого, вже з 2014-23 років в Україні.

Росіяни діяли так наполегливо і напролом, так брутально, що в мене, незважаючи на певні сумніви з приводу грузинської позиції, народилася ідея: побувати на війні не з московського боку, а з тбіліського. Що й було зроблено, втім, не зовсім законним способом.

У серпні 2008 року отримати військову акредитацію від міністерства оборони Грузії було досить складно. У кабінетах відомства панувала атмосфера розгубленості, деякі чиновники знищували архіви, інші раптово «захворіли».

Втім, більша частина службовців МО Грузії залишалася на робочих місцях. І все ж було очевидно, що керівництво країни перебуває в «гроггі» — так у боксі називають стан боксера після отриманого потужного удару. Помикавшись по кабінетах, так і не домігшись дозволу побувати на передовій, я вирішив самостійно виїхати на лінію фронту.

В серпні 2008 року військова ситуація в Грузії як дві краплі води нагадувала події кінця лютого — початку березня 2022 року в Україні. Росіяни прорвали кволу оборону грузинських військ і просунулися до узбережжя Чорного моря, до Поті. Але, на відміну від України, Грузія пішла на переговори з агресором, фактично віддавши росіянам захоплену Північну Осетію.

До моменту, коли я виїхав на лінію фронту, активні бойові дії вже закінчилися. Проте по обидва боки фронту ще перезаряджали знаряддя і підтягували резерви, діяв період «не миру». І «не війни». Що буде далі, схоже, не знали навіть у найвищих кабінетах.

За кілька годин до виїзду на фронт в інтернеті читав кілька репортажів українських журналістів, яких возили по лінії бойових дій російські військові. З матеріалів колег випливало, що грузинська армія вщент розбита, військові зневірилися й повально дезертирують.

Але ось під Горі зустрічаю кілька колон грузинської армії. Поспілкувавшись із солдатами, розумію, що новини з «того боку», м'яко кажучи, брехня.

Так, навіть зовні очевидно, що грузинські бійці смертельно втомилися. Але ознак падіння бойового духу й розкладання не спостерігаю. Більшість солдатів вважає, що причина відступу — зрада верховного командування збройних сил Грузії. Інші впевнені, що наказ про відступ було віддано не через зраду, а через елементарне боягузтво. Майже всі нарікали на генералів. Казали, що грузинські воєначальники й керівництво країни до останнього вірили, що війни не буде. А після її початку війська виявилися кинуті напризволяще: ставка самоусунулася від управління. Всі грузинські військові здивовано говорили про загадкове зникнення мінних загороджень на основних напрямках на гірських трасах буквально напередодні війни. А також про «раптові» недуги, які на початку війни вразили високопоставлених співробітників спецслужб, поліції та збройних сил. Нічого не нагадує?

Лінію фронту перейшов нелегально, домовившись із місцевими грузинськими «сталкерами» — найпереконливішим доказом стало моє посвідчення української преси та український же паспорт. Більшу частину шляху довелося пройти пішки, оминаючи російські застави. Кілька разів на гірських і лісових стежках мало не нарвався на розтяжки: російські солдати страхували свої розташування вміло. Від підриву врятував лише досвід, отриманий на інших війнах.

На дорозі, що веде до Цхінвалі — згорілі дотла АЗС. Узбіччя завалені пожитками, що кинули біженці. На краю дороги валяються кошики з ковдрами, розкидані й зім'яті гусеницями танків дитячі іграшки. Бачив навіть понівечене пружинне ліжко з блискучими кульками в узголів'ї.

Кілька днів тому дорога з Цхінвалі до Горі була справжнім пеклом — кажуть, від російських військ йшли цілими селами.

У селі біля Цхінвалі місцеві, які дали нічліг, вночі влаштували маленький бенкет на честь українського гостя. Мене прихистили два осетини, два грузини, один абхаз й один росіянин. Крім чудового домашнього вина, прикрасою столу став… малосольний оселедець. Його винесли для мене, дорогого гостя, в обрамленні цибулі на величезному блюді.

Зміст розповідей місцевих коротко: «Ми завжди в нашому селі жили разом. Навіть не знали, хто з нас осетин, хто грузин, а хто єврей. Росіяни зі зброєю й на танках заїхали і сказали, що прийшли нас захищати — від гноблення і приниження з боку грузинів. Майже всі селяни поїхали, ми залишилися. Ось тепер сидимо в підвалі, думаємо: хто кого ображав? Грузин Резо Кеташвілі свого кума-осетина Ваху Туйгоєва? Чи навпаки все було — Ваха принижував свого кума і друга Резо? Не можемо зрозуміти, через який такий геноцид наше багате село тепер стало пустелею?».

Здивування місцевих було цілком зрозумілим — село, коли я в ньому побував, дійсно, лежало в руїнах. Під час наступу російські танки про всяк випадок дали кілька пострілів по населеному пункту.

А пара чорних гелікоптерів із червоними зірками покришили чергами будинки.

В окупованих селах головним об'єктом жадання російських військових стали свійські тварини — кури й поросята. Живність, що рохкала та кудкудакала, солдати деколи підстрілювали прямо з бортів танків і БМП, пускаючи на шашлик. Також удачею в окупантів було знайти домашній льох із вином і чачею. У пошуках алкоголю солдати нишпорили по дворах годинами. Мабуть, у них побувати на Кавказі, хоч і на танку, не скуштувавши шашлику з місцевим вином, вважалося неприпустимим.

Їхати з окупованого району Грузії довелося досить швидко. Поки ходив, фотографуючи зруйновані будинки, поруч різко загальмували пошарпані «Жигулі». Звідти вискочили двоє чоловіків і, пред'явивши посвідчення грузинської військової розвідки, збуджено жестикулюючи, розповіли, що мене вже дві доби шукають російські спецслужби.

Вороги засікли мій номер за роумінгом української сімки. Посадивши мене в автомобіль, офіцери розповіли, що їхня розвідка наглядала за мною з моменту відвідин міноборони в Тбілісі. Коли я зник «з радарів» у Горі, вони зрозуміли, що український корр наважився на нелегальний перехід лініі зіткнення між грузинською та російською сторонами. Перешкодити не встигли.

Коли грузинська розвідка отримала чергове перехоплення радіопереговорів між російськими військовими, стало зрозуміло, що спецслужби рф шукають українського «шпигуна», який пробрався на окуповані території. Тому було ухвалено рішення знайти мене раніше за росіян і вивезти назад.

Завершення цієї авантюрної історії виявилося цілком мирним — трохи насварившись за авантюру з переходом фронту, грузинські лицарі плаща й кинджала провезли мене невідомою дорогою через путівці на свій бік. І вже там довго годували хінкалі, шашликами, вином і чачею, передаючи з рук у руки наступним колегам по відомству. А ще пригощали жорсткими, часом жорстокими розповідями про війну.

Знати б тоді, браття, що вже за якихось шість років у мене будуть історії гірші — вже з власної країни, яка тоді здавалася такою мирною…

Автор — Георгій Ак-Мурза