Тридцять треті Всеукраїнські кінно-спортивні змагання відбулися сьогодні вдень на Одеському іподромі.

Разом із прославленими жокеями, які з'їхалися до нашого міста з усієї країни, у чемпіонаті взяли участь ветерани російсько-української війни, для яких спілкування з кіньми та біг стали не просто змаганням, а способом фізичної та психологічної реабілітації.

Кореспондент «Думської» відвідав яскраву спортивну подію, яка вперше в своїй історії стала ще й повноцінною реабілітаційною процедурою.

Трибуни повні. На подив багато молоді та людей з дітьми. Глядачів на невеликій сцені розважають етнічні колективи.

Поки гості заходу роблять касу невеликому фуд-корту, в стайнях іподрому готуються до першого свого заїзду ветерани російсько-української війни. Протягом місяця вчорашні десантники, артилеристи, дроноводи готувалися до змагань, переборюючи біль від поранень і опановуючи премудрості спортивного мистецтва керування конем.

За словами голови ветеранської організації «Ветеранський супровід», військовослужбовця 82-ї десантно-штурмової бригади Аміна Ібрагімова, тренування проходили чи не щодня, а найскладнішим було знайти спільну мову з норовистими тваринами.

«Спілкування з конем, все одно як з людиною, і в цьому, напевно, найбільша складність, — зізнається ветеран. — Сьогодні у нього гарний настрій, завтра не дуже, і ще вони прекрасно відчувають твій настрій, але коли ти розумієш, як і що робити — це кайф».

За словами Аміна, кінні перегони дають можливість відчути той рівень адреналіну, до якого воїни звикли на полі бою, і при цьому викинути всі негативні емоції, які накопичилися у людей, що повернулися з фронту.

«Коли їдеш в люльці — це як розігнатися на автомобілі, — ділиться десантник. — Ніби швидкість набагато нижча, а відчуття ті ж самі. Другий момент — це спілкування з твариною. Я подружився з конем Рубіном. У нього завжди є настрій і цей настрій передається мені. Спочатку з ним поговориш, погладиш, потім просто відпускаєш і він мчить. Це непередавані відчуття».

Воїни виступили в окремій категорії — змагатися з професіоналами троттингу поки що зарано. Забіг ветеранів, незважаючи на не найвищі швидкості, зустріли оплесками навіть місцеві завсідники.

Засмаглі до чорноти, порізані зморшками, які програли не одну свою зарплату на перегонах сторожили, визнають важливий позитивний ефект від спілкування з граціозними тваринами для військовослужбовців.

Хоч забіг і був заявлений як дружній, чотири українські воїни боролися за перше місце з повною віддачею сил. У підсумку кращим серед ветеранів став Володимир Гавриленко, який вирвав перемогу буквально на останніх ста метрах. Молодий хлопець не може впоратися з емоціями і підібрати слова, щоб передати свої відчуття.

«Спочатку не було настрою перемогти будь-що, ми команда, все робимо з побратимами разом, але потім, ближче до фінішу, з'явився азарт, — зізнається Володимир. — Найскладнішим була велика швидкість, для мене це все ще тригер, пов'язаний з ПТСР. На своєму прикладі хочу сказати, що кінний спорт — це прекрасний спосіб психологічного і фізичного відновлення, і адаптації до цивільного життя».

За словами головного зоотехніка Одеського іподрому Людмили Неткачевої, в планах установи розвивати реабілітаційний напрямок.

«Перед тим, як почати працювати з ветеранами, наші тренери їздили до Києва і закінчували спеціальні курси з іпотерапії, — розповіла Людмила. — У нас ще не все є для цього, немає психолога, спеціального обладнання, не вистачає коней. Тому що не кожна тварина підходить. Потрібні коні, які відчувають, що людині потрібна допомога і вміють правильно реагувати».

Відзначимо, що повномасштабна війна негативно позначилася і на кінному спорті. На окупованих територіях залишилися три кінних заводи, багато приватних власників вивезли своїх породистих рисаків за кордон. Разом з тим, Одеський іподром продовжує розвивати кінний спорт незважаючи на щоденні обстріли. Зараз у стайнях утримуються 87 рисаків і 54 приватних коня.

«На початку повномасштабної війни були труднощі і з харчуванням, і з медикаментами, — згадує Людмила. — Але зараз цих проблем немає. Коні до обстрілів звикли, вже не лякаються, коли шахеди дзижчать або прилітають. Як і ми, одесити».