П`ять тижнів у полоні у «Вагнера»: Пан Одеса — про допити, долі побратимів і побої за українську мову

Герой цього матеріалу — простий одесит Сашко, якого, як і мільйони інших українців, підхопив вихор війни і підняв на висоту, падіння з якої означало б смерть. Мобілізація, навчання, Соледар, полон у «Вагнера». Шансів на щасливий результат відверто мало.

І тим не менше, він живий, в Одесі з сім'єю і навіть з оптимізмом дивиться в майбутнє. «Думская» розповість історію Сашка його словами, від першої особи. Через цілком зрозумілі обставини прізвище нашого героя ми не публікуємо.

«ЗАКАРПАТЦІ — ПРЕКРАСНІ ХЛОПЦІ, ЯКІ В НИХ СОКОВИТІ МАТЮКИ»

«Мені 38 років і мене звуть Саша. До 24 лютого працював собі спокійно слюсарем на транспортному підприємстві. А того ранку навколо все почало гуркотіти й бахкати. Подзвонив хтось із начальства і каже: «Саша, війна». Я відповідаю: та яка, до біса, війна? Що за маячня? Потім заглянув в інтернет…

Пішов записуватися в тероборону, але там відповіли — місць немає. Я повернувся до повсякденного життя, а у вересні 2022 року на роботу прийшла повістка — з'явитися у військкомат. З'явився. Запитали, яка освіта. Я відповів, що вища, культурологічна.

- Хочеш бути зв'язківцем? — запитують.

- Як скажете.

Ну й добре. Потім була учебка. Два місяці. Готували нас добротно. Вчили програмуванню, прошивці рацій, ну і звісно, такмед, вогнева підготовка.

Коротше кажучи, через два місяці настав час розподілу. У центр підготовки надійшов офіційний лист із запрошенням у нашу 28-ту бригаду на посаду зв'язківця. Є вакантне місце, потрібен фахівець. Але мені відмовили. Мотивування було таке — такі рішення ухвалюються через Київ, там, де ти будеш, більше потрібен, там і служитимеш. І поїхав я до 128-ї гірсько-штурмової бригади. Напередодні нового 2023 року. Вони якраз відновлювали боєздатність. У колектив влився без проблем, хоча там я був один одесит, усі інші із Закарпаття. Але я за життя такий, що спільну мову хоч із чортом знайду. Хороші там мужики, веселі. У мене був позивний Одеса, а вони вирішили, що це нецікаво і називали «пан Одеса». Які ж у них смачні й цікаві мати, це треба чути.

Пробули ми там кілька тижнів, поступово наближалися до лінії фронту. А потім, якогось дня, нам сказали, що висуваємося.

- Куди? — питаю.

- Бахмутський напрямок.

Ніч. Сіли в автобус, поїхали, нас вивантажили.

- Де ми перебуваємо? — цікавлюся я.

- У Соледарі. Займайте позиції.

Нашій групі з п'яти осіб дістався приватний будинок. Був там і підвал з укриттям, облаштували його. Наше завдання — спостерігати і доповідати. У напрямку «на дванадцять», якщо буде якийсь рух - відкривати вогонь на ураження без попередження. Кілька разів по рації передавали наказ відкрити вогонь у такому-то напрямку. Я так розумію, для прикриття інших груп.  

«НА НАС ЗАБИЛИ ХЕР, А ЖИТИ ХОТІЛОСЯ»

Минуло п'ять днів, ми чекали ротації. Орків ми не бачили ні вдень, ні вночі, хоча в нас був тепловізор. Тварин різних бачили, навіть білок. Зате чули ворога постійно. Виття мін, постріли танків, до цього дуже швидко звикаєш. Невдовзі я захворів, а потім і легка контузія приспіла. Ми сиділи в підвалі. Міна прилетіла. Мені пощастило пригнутися, осколок пролетів над головою. Якби не пригнувся, зараз би інтерв'ю не давав. Свідомості я не втратив, робив усе, як учили: пригнутися, відкрити рот. Мене з контузією вивели з позиції. Три дні відпочивав, пив британські пігулки, дуже хороші. Лікувався, коротше.

А потім назад, на позицію, уже на сусідню. Тепер у групі було три людини. Завдання ті самі — спостерігати і доповідати. Не пам'ятаю, скільки днів ми там пробули, але точно чекали ротації. І тут як на зло пропадає зв'язок. Намагаємося викликати базу, ніхто не відповідає. Чекаємо, наказу залишати позиції не було. Дезертиром стати немає ніякого бажання. Тож, ми просто чекали. І дочекалися. З'явився дрон, став кружляти. У таких випадках ми зобов'язані сховатися від нього, в даному випадку в будинку. Так і зробили. Мабуть, дрон засік нас. Дуже скоро нас з усіх боків оточили вагнерівці. Ми почули: «Хохли, здавайтеся, інакше гранатами закидаємо». Відступати нам було нікуди: блоковані з усіх боків, і з боку сусідніх позицій. Я так розумію, що на нас тупо забили хер. Типу, що там ці зв'язківці, плювати на них. І не попередили, що потрібно звалювати. Здатися чи померти?

Вмирати не хотілося, тому здалися. Для початку нас, зрозуміло, сильно побили. Потім роззули всіх трьох, головою в підлогу, мішок на голову і скотчем перемотали навколо шиї. Повели пішки кудись. Товаришеві моєму дорогою зламали ногу. Привели в штаб. У них там як усе влаштовано? Командирами офіцери, а солдати — зеки.

- Дозвольте звернутися, — кажу я командиру. — Що з нами буде? Розстріляєте нас?

- Тебе, зв'язківець, ніхто не розстріляє, — відповідає він. Вас допитають і повезуть на обмін.

Я, мабуть, був у шоковому стані і настільки знахабнів, що зажадав з нього слово офіцера. Він дав. Та й узагалі, все це моє звернення до нього, напевно, недоречним було, але, з іншого боку, втрачати щось нічого, а перебувати в невідомості жахливо.

«ЧИ ТО БОГ ВРЯТУВАВ, ЧИ ТО ДОВГИЙ»

А потім почалися допити. Товариша зі зламаною ногою розстріляли, мабуть, не хотіли з ним возитися. Мені показали відео розстрілу на телефоні. Потім уже в СБУ сказали, що якщо ти не бачив його тіла на власні очі, то ми не можемо вважати, що він мертвий. А на телефоні можна що завгодно змонтувати.

Мене допитували три дні. Питання одні й ті самі:

- Де танки, де «гради», де гармати?

- Звідки я, блін, знаю? Я звичайний зв'язківець, просидів на своїй позиції, вас навіть в очі не бачив.

- Ти зв'язківець, ти все знаєш.

Ну і били, звісно. Побачили в телефоні фотографію каподастра (затиск для гітари, — Ред.), зрозуміли, що я на гітарі граю.

- Руки на стіл, — кажуть і по пальцях металопластиковими трубами, молотком б'ють, плоскогубцями здавлюють. — Де техніка?

Ну і вербувати намагалися.

- Ти зв'язківець, нам фахівці потрібні. Давай будеш за нас воювати. Он, у нас купа старлінків лежить. Давай ти розберешся з цим.

- Так їх же відключили від супутника, це просто металобрухт, — відповідаю я. - За вас воювати не піду.

У мене із собою паспорт, усі документи. А там пишеться, що я в росії народився. Вони як побачили, ще сильніше напирати стали.

- Ти ж росіянин!

- Не росіянин, а українець, просто народився в росії, виріс в Аккермані, все життя в Одесі прожив. Я українець.

- Ні, ти росіянин! Чому не поїхав до росії після Євромайдану?

- А навіщо? У мене тут мама, дружина, сестра, теща, син.

А вони квартиру в Луганську пропонують. Я знову і знову відповідаю, що не хочу і не буду за них воювати. Доводилося якось обирати слова й тон, бо якщо їм не сподобається щось, можуть забити до смерті. Намагався поводитися спокійно, не панікувати. Деякі хлопці не справлялися, плакали. Я намагався заспокоїти їх, мотивував, мовляв, що толку ридати? Уже все, нічого не зміниш. Ми в полоні.

Мої допити тривали три дні. Під кінець вони вже просто почали молотити металопластиковими трубами по голові. Таке відчуття, що просто стали забивати. Били чотири людини. У якийсь момент зайшов якийсь мужичок і з таким кавказьким акцентом:

- Не вбивати цього зв'язківця, наказ командира.

І одразу вийшов.

Не знаю, чи то Бог мені допоміг, чи то довгий язик, не знаю. Але мене, сильно побитого, з переломами пальців, кинули в камеру. Але не всім так пощастило. Володю із сусідньої бригади, з яким ми в полоні познайомилися, забили до смерті.

«ЧУЮ УКРАЇНСЬКУ МОВУ, А ЗА ЦЕ НЕ Б'ЮТЬ!»

Після допиту кинули в камеру, там нас було 47 осіб. Це було пекло. Поранені, епілептики, побиті після допитів. Мало не щодня хтось помирав. Його поміщали в чорний мішок і забирали. Годівля була така — один сухпай на трьох. Цього мало, але людина до всього звикає. У камері був старший, він розподіляв пайки. Я знайшов ще двох одеситів, і ми створили «харчову трійку», їли разом.

Спали на дерев'яних піддонах, які встеляли картонками від сухпайків. Сирість жахлива, капало на голову. У цих умовах я провів п'ять тижнів. Просто існуєш і чекаєш того самого чарівного моменту, коли тебе знімуть на відео. Якщо знімуть. І ось коли зняли, то це означає, що «вагнера» погодили обмін. Це підтвердження для рідних, що ти живий. Стандартне звернення: мовляв, у мене все добре, до нас тут добре ставляться, годують від пуза тощо.

Власне, обмін мій відбувся тільки завдяки фанатичній вірі моєї дружини в те, що я живий. Річ у тім, що СБУ з «вагнерами» згідно із законом не може вести перемовин, тому що вони ніхто. Це неофіційна структура. І звісно, моя доля була б украй сумною, якби не знову-таки дружина. Вона підняла на ноги десятки друзів і товаришів, які всім світом почали шерстити інтернет, шукати мене в різних групах тощо. І завдяки цьому натиску їй вдалося вийти на «Вагнер» і з'ясувати, що я живий і перебуваю у них у полоні. Цю інформацію вона направила нашим у СБУ, після чого мене внесли до списків.

Обмін відбувався так: нас було чоловік десять, завантажили в якийсь ЗІЛ, сказали з-під брезенту морду не висовувати, інакше вогонь на ураження. Кудись повезли. Потім почув українську мову. Це було дуже сильне почуття, адже в полоні нас били за неї. Мені-то було просто, я одесит, можу і російською, і суржиком, якщо треба, а от хлопці із Закарпаття не вміють російською говорити. І їх за це дуже сильно били. А тут я чую українську, і за це нікого не б'ють. Зустріли СБУшники, привезли в госпіталь. Нагодували, помили, я позбувся «вагнерівських» лахів. Ми ніяк не могли відмитися, дня три від нас смерділо мертвечиною. Потім були допити з представниками СБУ на предмет зради, вербування, але вони не тиснули, все дуже коректно. Крім того, ми допомагали за фото впізнавати хлопців, які перебувають у полоні. Так вдалося потім поміняти одесита Льошку, я впізнав його. Ми ще в камері домовилися, що якщо хтось перший звільниться, знайде рідних і повідомить, що бранці живі.

«УПЕРШЕ В ЖИТТІ ПРАЦЮЮ ЗА ФАХОМ»

У госпіталі я провів близько місяця. Погано ходив, ноги були перебиті, та й психологічний стан був поганий. Потім перевезли до Одеси, доліковувався в іншому медзакладі. За підсумками ВЛК мене списали. Невралгія. Друга група інвалідності. Продовжую лікування, приймаю седативні препарати. Слава Богу, живий, руки-ноги є. Потихеньку адаптуюся.

На своє підприємство повернутися я не зміг, з моєю групою інвалідності мені б не дали допуску. І проте вперше в житті я працюю за фахом — культорганізатором, іншими словами — масовиком-витівником. Вакансію знайшов через центр зайнятості. Там, звісно, копійки платять, але поки що так. Ну й пенсію вже отримую.

Розмовляв — Ростислав Баклаженко