Останньою прем’єрою 78-го сезону Одеського театру музкомедії виявилася одна з найкращих оперет австрійського композитора та диригента Франца фон Зуппе, що йде у нас під назвою «Очарований Боккаччо».

Вистава поставлена Володимиром Подгородинським, диригентом став Вадим Перевозніков, балетмейстером – Віталій Кузнецов. Оригінальне лібрето вдало переклав на українську Леонід Сущенко.

Перші покази пройшли з успіхом, і навіть з вогником (несправжнім, слава Богу, хоч у цьому театрі не доводиться кашляти від диму), вірніше, Вогнем, балериною з червоними віялами (в цій партії виходять по черзі Поліна Андрієвська та Люсіне Волошина). Об цей Вогонь можна випадково опекти руку в тут-таки охолодити її у водограї, що й роблять герої, а взагалі-то це уособлення полум’я пристрасті.

Франц фон Зуппе (1819-1895) служив диригентом «Театру ан дер Він», і успіх оффенбахівського «Орфею у пеклі» (прем’єра відбулася у Відні в березні 1860 року) підштовхнув його до думки самому компонувати подібні твори. Вже за пів року Зуппе створює свою першу оперету «Пансіонат», що відкрила нову блискучу сторінку в історії музично-комедійного театру. Кращими оперетами Зуппе стали «Прекрасна Галатея» (1865), «Фатініца» (1876), «Боккаччо» (1879) та «Донна Жуаніта» (1880). Як не дивно, на одеській сцені оперети Зуппе не ставили, але за життя композитора одна антреприза щось із його творів до Одеси привозила. Зараз оперна студія Одеської музичної академії імені А.В. Нежданової показує в концертах декілька номерів з «Прекрасної Галатеї» та планує поставити її цілком. Добре було б: музика яскрава, мелодійна, лібрето написане з гумором, особливо роль красивої статуї, що ожила та виявилася ласою до подарунків, дорогоцінностей, чоловіків.

Але повернімося до оперети «Боккаччо». Після постановки у 1879 році вона була широко популярна у кінці XIX — початку XX століть. Після прем’єри у віденському Карлтеатрі швидко поширилася по всьому світу: США, Франція, Італія, Велика Британія та навіть Бразилія та Австралія. У 1931 році «Боккаччо» був поставлений у Нью-Йорку, а в 1930-1952 роках у Віденській державній опері. Оперета відрізняється яскравим італійським колоритом (персонажі час від часу танцюють запальну тарантелу, тріо чоловіків-рогоносців співають дружинам серенаду) у поєднанні з віденськими м’якими мелодіями, захоплюючими ритмами та своєрідними музичними характеристиками дійових осіб.

Основою лібрето став «Декамерон» — відома збірка коротких оповідань, створених Джованні Боккаччо, італійським письменником епохи Відродження. Тут умовно об’єднані сюжети багатьох новел про молодих кавалерів та їхніх дам. Але не тільки вони стали героями оперети, а і сам автор новел — Боккаччо. В цій ролі дуже гарний Іван Ковальов, його герой ще молодий і вірить у кохання, захоплюється жінками (реальний Боккаччо наприкінці життя вельми розчарувався в них). Потрясіння від епідемії чуми теж попереду, про це немає мови. Поет веселиться та плете інтриги заради поєднання з коханою.

Вистава присвячена Ренесансу, який навчив людей радіти. Боккаччо радіє передусім юній Фіамметті (Юліанна Ігнатовська), для якої не є вигідною партією. Всі решта персонажів або лазять у вікна до заміжніх дам, або є їхніми обдуреними чоловіками, а глядач завдяки яскравій сценічній конструкції бачить усі витівки дамочок (заслужений художник України Станіслав Зайцев поєднує контрастні кольорові блоки в декораціях та костюмах, вкорочених для найкрасивіших жінок по-сучасному).

Фіамметта (вигадане Бокаччо ім’я від італійського fiamma, що означає вогонь, полум’я) чесна й закохана, в голові у неї гуляє романтика з букетами маргариток, перламутровими світанками та морським бризом, а ось її матінка Петронелла (Наталя Кущенко) висловлюється сухою мовою фізіолога, для неї все зводиться до ланцюжку реакцій, що сприяє продовженню роду. Проте варто їй самій закохатися, зовсім не у довірливого свого чоловіка Ламбертуччо (Михайло Ігнатов), маргаритки розквітнуть в її словах!

Комедійні та ліричні ситуації примушують уважно слідкувати за сюжетом, а музика зачаровує, і очарованим у фіналі залишається не тільки умовний Боккаччо, а й кожний глядач. Треба брати до роботи якомога більше віденських оперет, незаслужено забутих нашими театрами.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського