Прем'єра вистави «Калинова сопілка» за мотивами повісті Оксани Забужко відбулася в Одеському академічному театрі юного глядача. Блекаут вніс корективи — початок затримали, переналаштовуючи сценічне освітлення під роботу генератора.

Це перша в нашому місті театральна постановка за твором «Казка про калинову сопілку» сучасної української письменниці та поетеси. Повість написано досить давно, але саме зараз на українських сценах з’являється версія за версією (навіть лялькова вистава є). Може, тому, що на часі задуматися про природу зла, в тому числі захованого у своїй душі.

Молода режисерка Поліна Коробейник зробила власну сценічну версію твору, адже славнозвісні забужківські речення задовгі для виголошення, їх краще читати очима. Зате такі речення можна легко розбити на репліки персонажів. Грають виставу у форматі «глядач на сцені»: так ця містична історія набуває особливо зловісного звучання.

Оскільки перед нами розгортається історія про сестровбивство, Каїн та Авель поступаються місцем Ганні та Оленці, маємо завважити, що письменницю надихнула біблійна історія. Її нам спершу й покажуть, це кістяк сюжету, розіграють коротенько, як пішли по ягоди дідова дочка, та бабина дочка. Бабина встромила дідовій в серце ножа та повернулася додому, мовляв, сестра за нею йде. Аж незабаром у село приходять чумаки, розповідають, як попід лісом з куща калини врізали гілку, вистругали сопілку, а та людським голосом промовляє, вбивцю дівчини викриває…

Далі казка повертається до свого початку і наповнюється деталями та сенсами, що їх додала Оксана Забужко. Так ми дізнаємося, що «бабина дочка» Ганнуся – улюблениця своєї матері, а «дідова дочка» Оленка – татова кохана дитина. Змішуючи прийоми драми та перформансу, актори грають і персонажів, і голос від автора. То загортаючись у величезну драпіровку з клаптівтканини, то повзаючи нею, ніби лукою, то навіть купаючись в ній, немов у річці, постукуючи костурами (вони ж ножі та сопілки), виконавці перевіряють нашу здатність вживати заходів умовності. Художниця Олена Штепура, хореограф Марія Мартос, художниця з костюмів Людмила Войновська разом із режисеркою зробили цілісний твір, годі зрозуміти, де закінчуються повноваження одної з авторок вистави та починаються повноваження іншої.

Треба сказати, що гра Злати Скальської, яка органічно виглядає в ролях Попелюшки та інших хороших казкових дівчаток, вражає геть по-іншому. Її Ганна-панна водночас і неймовірно обдарована від природи, і глибоко нещасна, бо не справджуються надії на краще життя, щось темне й жорстоке зростає в душі. Мати одягає на неї червону хустку-намисто з цупких ниток, це й знак того, що Ганнуся вже не дитина, а дівка, і натяк на кров, яка неминуче проллється.

Хто ж винен у тому, що красуня Ганна занапастила молодшу сестричку? Можливо, всьому причиною первородний гріх, що його спокутує людство. Чи винна мати Марія (заслужена артистка України Оксана Бурлай-Пітерова), яка пророчила доні неабияку долю, задурювала голову казочкою «про Ганну-панну, яка тричі приїздила на королівський бенкет — спершу четвериком, тоді шестериком, а тоді восьмериком таких вороних, як змїї, що являлися їй із розкритої верби». Щось інфернальне є й у самій Марії, певної миті вона починає промовляти слова із відьомським сичанням, рухаючи лише половиною обличчя (інші актори теж такий прийом наслідують, але саме в пані Оксани виходить найкраще). Як її винуватити, серцю не накажеш, любить одну дочку з двох, що ж тут вдієш.

Чи то винний батько Василь (Віталій Черниш), який наспівував пісеньок лише світлоголовій Оленці (Катерина Дацюк), не вміючи припинити суперництво сестер? Сама Оленка, яка не посоромилася загравати з сестриним залицяльником, а коли він засилає сватів до неї, скаче, мов те зайченя: «Оленку засватали! Оленку засватали!». Може, ворог роду людського (на сцені не з’являється), про якого подейкують, ніби він навідує Ганну-панну ночами…

Диявольський червоний пояс, який за сюжетом підбирає на дорозі Ганнуся, символ її заручин із нечистим, саме такий, який носить зухвалий заможний красень-парубок Дмитро (Сергій Черноіваненко). Танець Дмитра та Ганни виглядає подекуди як перетягання поясу, кривава смуга поєднує цих двох хижаків. «Правда ж, гарна пара була б?», — питається Оленка в глядачів. Повбивали б одне одного!

В Баби-Прочанки (Олена Юзвак) місія така: викрити Ганну як сатанисько, яке може вгамуватися лише в монастирі, а Чумак (Павло Калінін) викриває злочин дівчини за допомогою знов-таки калинової сопілки. Здавалося б, суцільна архаїка, проте людська природа не надто змінюється, тож засобам сучасної психологічної перформативної драми цей сюжет піддається. І все ж-таки щось із забужківського тексту втрачається, вислизає. Хтось із глядачів навіть подумав, нібито ночами до Ганнусі вчащає… власний батько (на бога, які ж ми зіпсовані). Але викликати на сцені диявола в акторській подобі, та ще й на відстані витягнутої руки від глядачів дійсно не треба. Краще замислитись про те, де зароджується зло, і не дати йому шансів зробити з себе чудовисько.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського