Посмертно живий: страшна подорож майора Дзена — як український офіцер своїх солдатів урятував і сам із холодного пекла вибрався

Продовжуємо публікувати фронтові нариси нашого спеціального кореспондента Георгія Ак-Мурзи. Автор уперто називає свої новели «байками», хоча всі вони засновані на реальних подіях, причому в деяких воєнкор «Думської» брав особисту участь.

Цю історію її герой заборонив публікувати. Але не тому, що вона «секретна». Сам оповідач — офіцер Збройних сил, упевнений, що не виявив жодного героїзму, а просто хотів вижити. «Щоб убивати ворогів далі», — так каже він.

Однак я на свій страх і ризик усе ж таки зважився на публікацію — звісно, змінивши практично все, окрім фабули розповіді піхотинця.

Снаряд влучив у кабіну вантажівки, коли машина проїхала перші кілька десятків метрів лісом, що оточував полігон біля пустелі. Від влучання вантажівка підстрибнула, пішла юзом і незграбно втупилася залишками понівеченої та палаючої кабіни в стовбур дерева на узбіччі.

Вибуховою хвилею зірвало тент і викинуло майже всіх бійців, окрім Дзена, якого просто вклало на дно кузова, сильно буцнувши головою об борт. Білястий їдкий дим випалював очі. Приголомшений Дзен, пошаривши біля себе рукою, намацав калаш. Потім рефлекторно перекотився і мішком випав із кузова.

«Контужений злегка, плече пожгло, але цілий. Руки-ноги рухаються, уже свято. Давай, рухай поршнями, виводь бійців із дупи. У тебе є хвилинка», — єхидно прокоментував ситуацію «внутрішній Дзен» — голос, який «вмикався» у майора в рідкісних, але екстремальних ситуаціях.

Уперше майор морської піхоти з позивним Дзен почув свого невидимого коментатора ще 2015 року, коли, двічі поранений осколками, виходив з оточення в Дебальцевому.

Варто зазначити, що «внутрішній співрозмовник», або Дзен-2, як називав його сам офіцер, завжди був, хоч і єхидний, але вирізнявся відмінним оптимізмом, спокоєм і раціоналізмом. Дзен-2 володів фундаментальним знанням обсценної лексики. Утім, як і сам власник позивного.

- Товаришу майоре, живі? — немов через центнер піску почув Дзен запитання солдата.

- Товариші у москалів, солдате. Обирай слова. Усі, хто живий, до мене!

Віддаючи команду, Дзен зауважив, що і свою промову чує, як глядач у кіно, сповільнено і з поганим звуком. «Картинка» теж рухалася ривками, деякі фрагменти явно «стиралися».

«А чого ти хотів? Башку тобі мало не відірвало, контузія. Я ж казав. Давай поквапся, росіяни вже на підході», — моментально відгукнувся Дзен-2.

Кабіна вантажівки була майже сплющена, у місиві палаючого металу виднілися криваві залишки того, що ще кілька хвилин тому було водієм, солдатом Остапенком і головним сержантом із позивним Черга. Вогонь уже перекинувся на кузов, де знаходилися і рюкзаки, і зброя. Пощастило, так пощастило…

До Дзена підповзли всі п'ять солдатів, які перебували в кузові. Майже без поранень, лише оглушені та з подряпинами. Але тільки у двох у руках автомати. Решта стволів залишилися в палаючій вантажівці. Гірше було навіть не те, що лише двоє залишилися озброєними, а те, що всі п'ятеро були зовсім нещодавно мобілізовані, пройшли лише символічну «учебку» — два тижні курсів поводження зі зброєю, бойового злагодження і такмеда.

- Троє без зброї — швидко йдемо! Двоє зі зброєю — йдемо теж, але як ті, хто замикає групу. Прикриваєте їх. Виконувати! Я затримаю росіян, потім сам відійду, за мене не зсіть… — віддаючи наказ, Дзен уже розумів, що саме йому доведеться насправді прикривати відхід недосвідчених хлопців. Потрібно залишатися і приймати бій. Шансів вижити у п'яти необстріляних і недосвідчених солдатів, накажи майор їм залишитися, не було. Від слова зовсім.

- Та це ж як, ми йти? А ви тут помирати будете? Ні, ми не згодні. Ми з вами! — спробували було заперечити хлопці.

Утім, «бунт на кораблі» був швидко придушений Дзеном — не дарма його товариші по службі ще з 2014 року зазначали, що командним голосом, авторитетом і даром переконання майор був обдарований від природи щедро. Змусивши солдатів підкоритися наказу, офіцер провів секундну перевірку свого «арсеналу». Не густо — «калаш», п'ять магазинів, дві гранати і пістолет.

«Бій? Це таке. Протримаєшся пару хвилин — огірок! Шансів у одинака нуль цілих, хуй десятих, сам знаєш. Але час потягнеш, пацани підуть. А макара-то дістань із кобури — якраз застрелитися, саме воно!» — бадьоро прокоментував внутрішній співрозмовник. Обнадіяв, мммати.

Усе, що сталося протягом наступної пів години, Дзен запам'ятав погано. «Картинка» була як у поганому кінотеатрі минулого століття, кіномеханік явно був п'яний, плівка смикалася, гальмувала. А деякі фрагменти бою і зовсім «зажевивались», пропадали.

Кулі великокаліберного кулемета, довжиною з долоню, стрижуть дерева і гілки навколо Дзена, як гігантська газонокосарка. Гуркіт, шматки землі, що злітають від влучень. Влучення майже завжди припадали туди, де мить тому лежав майор. Дзен перекочувався, стріляючи короткими «двійками», і знову перекочувався. І повз, повз, повз зі швидкістю швидкого марафонця: хороший боєць — живий. А живий — той, хто швидко змінює позицію.

«Колобок ти наш, масляний. Крутишся, котишся. Від першої черги пішов, від другої пішов. Від третьої, дивись, не втечеш. Пірнай ось туди — під камінь, у яружок! Швидко-швидко! Русня вже поруч, затаїсь, дивись і цілься», — Дзену-2 було явно весело, але поради він давав слушні.

Росіяни, справді, доволі швидко вирахували, що противник лише один. Тому швидко обійшли з флангів і майже зайшли в тил до Дзена. Але не без втрат — пара-трійка окупантів так і залишилася назавжди в лісостепу України. Головне — вороги не побачили групи солдатів, що відходила.

Майор приготував гранату і щойно на відстані кидка побачив силуети, метнув. Вибух, крики поранених. Раптом, втративши опору, покотився вниз у яр, обриваючи на шматки камуфляж і розвантаження, що чіплялися за корчі й гостре каміння: внутрішній голос явно щось знав. Бо в місце, де він щойно лежав, вистрілили одразу з трьох точок чергами.

Скотившись, навкарачки «побіг» униз дном лісового яружка. Потім угору на кілька десятків метрів, продираючись крізь густий чагарник. І, перемахнувши через гребінь, випав-викотився на ту саму знамениту піщану пустку, про яку Дзен колись читав у Вікіпедії.

«Площа з урахуванням проміжків, не вкритих пісками, — еееееее… дві сотні з гаком тисяч гектарів», — з ледь помітною іронією послужливо прокоментував внутрішній голос.

Пробігши з сотню метрів піском, упав за пагорбом.

«Відірвався, не сси. Росіяни сюди не полізуть, побояться. Повзи спокійно, воду бережи. Якщо залишилася», — Дзен-2 явно натякав на поясну флягу. Дзен-перший обмацав пояс… Фляги не було: кріплення посудини зрізало каменем, як бритвою.

Уже за півкілометра ходьби піщаними барханами Дзен зрозумів, що його відчутно хитає, нудота підкотилася під гортань, голова гуділа дзвоновим набатом. На губах і підборідді залоскотало. Майор машинально потер обличчя тильним боком долоні — кисть вкрилася кров'ю. Контузія в чистому вигляді, носова кровотеча. Але куди неприємнішим був біль в обпаленому плечі, до якого буквально прилипли куртка і фліска, що сплавилися в одну грудку. Ще через кілька годин Дзен зважився віддерти одяг з обпаленої ділянки плеча і грудей. Рвонув і заплющив очі від сліпого нещадного жаху тілесної муки.

Разом з уривками чорного лахміття зійшла і шкіра. А на місці опіку утворився своєрідний чорний «кратер», який кровоточив. Бинта з аптечки в розвантаженні вистачило лише на один тонкий шар, який не закривав опік від холоднечі. Біла марля, втім, одразу ж просочилася червоно-чорною рідиною і миттєво змерзла від пронизливого вітру…

«Та ти поорі-поорі-поорі. Легше буде, погорілець ти наш!» — глузливо відгукнувся Дзен-2 на крик Дзена-першого.

У пустелі ніч настає майже блискавично — ось світло ввімкнено, а ось «вимк.». Та й не було сонечка на небі. Лютнева сіра погода і пустельний пейзаж нагадували «Залюднений острів» Стругацьких.

«Массаракш! Ще раз массаракш, твою мать… Від русні пішов, а від морозу хуй підеш. Воруши милицями, чувак. Заснеш — ласти склеїш», — вилаявся по-інопланетянському Дзен-2 звідкись ізсередини, зі скутої болем голови, що гуділа.

Питання з водою вирішилося досить просто — у рідкісних проталинах між барханами, зарослих присадкуватим дрібним чагарником, який повз по ґрунту, траплялися ділянки з памороззю і навіть невеликою кригою мініатюрних калюжок. У таких місцях Дзен падав і, притулившись обличчям до стебел, жадібно вигризав-вилизував тонкі пластинки льоду.

Опік і контузія вже через кілька годин нагадали про себе жаром, починалося явне марення. У свій час Дзену здавалося, що він шкандибає нічною Сахарою і навіть споглядає вдалині примарне марево оазисів із пальмами. Потім було інше видіння: майор повз напівзасніженою марсіанською пустелею, чітко спостерігаючи, як над ним у нічному небі майорять літаючі тарілки, шарячи променями по постаті самотнього мандрівника в покритому кривавими плямами й пошматованому укропікселі.

До кінця першої ночі Дзену вдалося пройти, судячи з навігатора в телефоні, близько тридцяти кілометрів. Виходити з пустки до траси не можна: росіяни, судячи з новин знову ж таки з телефону, які лунали, коли з'являвся хоч найменший сигнал інтернету, вже підійшли до Дніпра і зупинилися в Олешках, перед прострілюваним Антонівським мостом.

Дістатися до річки вдалося лише через чотири доби — офіцер вийшов на лівий берег за кілька десятків кілометрів вище за течією від Олешок. Припаси у вигляді єдиного сухпаю були економно розтягнуті, але з'їдені добу тому.

«А ось тусити тут не варто. Русня вздовж берега катається, шукає таких ось туристів, як ти. Але і в пустці особливо не заночуєш. Не пляжна погодка, не травень місяць. Заснеш — у ящик зіграєш, замерзнеш до біса. Можеш у село забігти, на околицю. Глядиш, хтось із селян і прихистить», — запропонував Дзен-2.

Внутрішній співрозмовник мав рацію — сон наздоганяв Дзена на ходу, кожні десять-п'ятнадцять хвилин. Офіцер прокидався від дикого холоду, здавалося, що навіть скелет перетворився на крижаний кістяк, на якому трималися закляклі м'язи, що замерзли від пронизливої холоднечі.

До найближчого крихітного села Дзену довелося підповзати: у ньому могли розміститися орки. Крайня хата після півгодинного спостереження здалася безпечною — слідів присутності чужих солдатів видно не було. У хаті, найімовірніше, жила одна лише літня господиня, яка виходила у двір. Перевалившись через низький тин, Дзен короткою перебіжкою дістався до дверей і… провалився в темряву.

Прокинувся він лише через добу — вкритий купою ковдр на дивані. Залишки його порваного, пропаленого камуфляжу висіли, випрані, тут же в кімнаті. Зброю майора господиня завбачливо приховала в льосі.

Подальший шлях додому Дзена описувати не будемо, обмежившись згадкою про існування на окупованих українських землях аналога «підземної залізниці» часів боротьби проти рабовласництва в США. Наші партизани створили цілу систему евакуації військовослужбовців Збройних сил, які виходять з оточення. Вона діє і зараз. Цією «дорогою» прості українці, ризикуючи життям, передавали Дзена з рук у руки, доки офіцер не опинився в безпеці у своїх.

До рідної частини командир повернувся лише через місяць. Уже в підрозділі дізнався, що представлений до ордена «За мужність» — за порятунок групи солдатів і бій поодинці. Причому посмертно.

«Умер-шмумер, аби був здоровий. А Дзен був, єсть і буде єсть. З орденом — по дві порції», — злегка підкоригував анекдот епохи розвиненого «брежнєвізму» єхидний внутрішній співрозмовник офіцера, коментуючи звістку про нагороду.

Другий мав рацію. Нині вже підполковник Дзен продовжує знищувати ворогів України. А підлеглі, які обожнюють свого командира, позаочі ласкаво прозвали його «Батею-Термінатором».

Ось тільки ордена Дзен так поки що й не дочекався. Мабуть, тому що живий.

Автор — Георгій Ак-Мурза