Перші покази вистави «Ріпка» пройшли в одеському Театрі ляльок з великим успіхом. Здавалося б, чим може зацікавити дорослих ця історія для найменшеньких глядачів? От не кажіть.

«Чудернацька казка» – так визначив жанр режисер-постановник Артем Теляшенко. Разом із художницею-постановницею, заслуженою діячкою мистецтв України Світланою Прокоф’євою він узяв до роботи славнозвісну народну казку в переказі українського класика Івана Франка. Трохи від себе додали, але одне слово довелося замінити. «Був собі дід Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби дочечка Мінка, а в дочки сучечка Фінка, а в сучки товаришка киця Варварка, а в киці вихованка мишка Сіроманка», – зі зрозумілих причин зі сцени лунає не «сучка», а «собачка».

Захоплива історія про справжню дружбу та взаємопідтримку розгортається у непростому середовищі, автори вистави оселили лялечок у складній конструкції, що нагадує і буфет, і музичну скриньку, і навіть подоба екрана є, на якій ми бачимо театр тіней, підземне існування ріпки, що невпинно росте. У кожній шухлядці може відбуватися якась дія, це віконечко або балкончик, звідки вискакують ляльки. А за звичну ширму слугує уся ця напхана сюрпризами шафка. Елементи музичної ексцентрики додають поетичного шарму, цей казковий світ не позбавлений джазової атмосфери.

У ролі Розповідача Андрій Кулішов з-під химерного капелюха подає текст: «Раз весною взяв дід рискаль та й мотику, скопав у городці грядку велику, мервицею попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірочку-дрібку – та й посадив ріпку. Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку підливав, їй до життя охоти додавав. Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потому, як буряк, потому, як кулак, потому, як два, а накінці стала така, як дідова голова» (от не пам’ятаю точно, але, здається, казали не «мервицею», а «соломою», це виправдана заміна, незрозуміле діалектне слово тільки заважатиме в цьому випадку). Але текст іде фрагментами, із зупинками, бо дійовим особам, тобто, лялькам, теж є що сказати.

Заслужена артистка України Тетяна Щербетова, Анастасія Волошина, Роман Гусь, Аліна Князева та Карина Шрагіна-Кац відверто кайфують від своїх персонажів. Дід та баба пожвавлюють подружнє життя шляхом побиття пательнею, та яке там побиття, легенький такий масаж. Потроху за цим батлом починають слідкувати інші герої, причому дочка тримає гасло-перевертень, підтримуючи то діда, то бабу. Рости ріпці заважає нахабна рожева гусінь, яка двічі пожирає листячко, а коли вже дід втретє намагається не допустити цього і прибити шкідника, раптом рятується втечею, перетворившись на яскравого метелика… Всі ці кумедні сюрпризні моменти розвивають емоційний інтелект у дитини, а може, й у дорослих, які з нею прийшли до театру.

«Чому ми не задавали собі питання, яке ім'я у діда? Чому взагалі діду захотілося посадити ріпку? Ми теж не знали, до тієї пори, доки не знайшли в старих архівах перші нотатки казки про ріпку Івана Франка, – ідеться в анотації до вистави. – В цих чернетках ми побачили, як Іван Франко майстерно поєднав європейську казку та народний гумор! І саме цей варіант неабияк підходить для театру ляльок! Ви побачите, як старі традиції європейської школи лялькарів та український колорит поєднуються в шаленому коктейлі гумору, містики та фантазії».

Але повернімося до нашої казочки: «Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати!» Пішов він у город – гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, заперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!»

А навіть Іван Франко не знав, чому ріпка така велика виросла. Це дід винуватий, переборщив із добривами, от тепер і має проблему. Підливав із пляшечки, всупереч інструкції, ще, ще і ще, бо очі завидющі, руки загребущі.

Як ми знаємо, вирішальний момент цієї битви за врожай настає, коли у низці «узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця собачку за хвостик»  з’являється мишка, яка, своєю чергою, бере кицю за лапку («як потягли, як потягли, та й балабунц!»), менше з тим, це істота, яка поводить себе обурливим чином. Мишка гризе все, що потрапляє їй на очі, та хоча б томик Шекспіра («Їсти чи не їсти – ось в чому питання» чи Гоголя («Щось не пішли ці «Мертві душі»). А у той-таки час Сіроманка змогла порозумітися з людьми та тваринами, доєднатися до загальної справи та принести користь, сподіваюся, їй потім дадуть запеченої з медом ріпки, аби не крала і не псувала. Підключення до витягнення ріпки провокує у глядача інше підключення, до розуміння мишачої особистості та розділення поривань індивідуума, який досі діяв всупереч інтересам колективу.  

Залишається додати, що «Ріпку» рекомендовано до перегляду глядачам від 5 років і вище, причому набагато вище, це цікаво, пізнавально і весело.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського