Півтора року в полоні: захисники Зміїного, які першими прийняли удар на себе, досі залишаються в російських катівнях

Безприкладна мужність захисників острова Зміїний, як і відома фраза про напрямок руху російського військового корабля, вже стала частиною історії нашої країни. За долею гарнізону стежила вся Україна. Поступово військовослужбовців обмінювали на полонених окупантів.

Однак, 33 захисники острова залишаються в російських катівнях. Про долю одного з них, штаб-сержанта Держприкордонслужби Олега Чернишова, нам розповіла його мати Антоніна.

Олег Чернишов із Вилкового служив в Ізмаїльському прикордонному загоні з 2011 року. На службу він пішов, щоб оплачувати навчання в Одеському архітектурно-будівельному інституті. Та так його й не закінчив — у 2014-му почалося АТО, розповідає жінка.

І Олег пішов воювати, отримав кілька нагород, дослужився до сержанта. Перед початком великої війни його відрядили на Зміїний фахівцем із радіозв'язку.

Антоніна поділилася з «Думською» розповідями сина про перші дні війни, і його останніми телефонними розмовами. Розповіла про те, в яких умовах утримують його і ще 32 його побратимів із гарнізону. Далі наводимо її історію без купюр.

«24 лютого 2022 року застава на Зміїному, де служив син, взяла на себе перший удар росіян. Це було близько третьої години ночі, заставу підняли по тривозі — до острова йшли російські кораблі. Хлопці спочатку думали, що це просто навчання. Але все виявилося гірше, почалася війна. Якраз тієї ночі Олег стояв на посту. Вранці, о пів на шосту, Олег зателефонував своїй дружині Світлані. І сказав, мовляв, зберіть речі, продукти, документи, почалася війна, готуйтеся до евакуації — якщо увірвуться росіяни, сім'ї військовослужбовців потраплять під удар першими. Але ні я, ні Світлана з їхньою донькою Марією, звісно, нікуди не поїхали з рідного Вилкового.  

Потім у Олега вже не було можливості дзвонити додому. Але він примудрявся писати короткі повідомлення. Зняв відео, як о п'ятій ранку на горизонті біля острова з'явилися два російські військові кораблі. Моряки з крейсера «Москва» вийшли на зв'язок зі Зміїним ще вночі — відкритим текстом запропонували здатися. Тоді-то хтось із хлопців і послав їхній військовий корабель за відомою адресою, це потім стало знаменитою фразою.

Кожні пів години росіяни з крейсера виходили на зв'язок, вимагали здатися — пропонували діжки варення і кошики печива, мовляв, отримаєте змогу служити далі, будуть шалені зарплати, підвищення на посадах і званнях. Але наші прийняли рішення і це підтвердило командування з материка — тримати оборону. Якимось чином їм вдалося домовитися, що з острова зможуть евакуюватися цивільні співробітники. З великої землі прислали дві моторні шлюпки, на них острів покинули троє цивільних. Але не всі - наприклад, залишився начальник маяка — він відправив додому тільки свого помічника.

Відразу після того, як шлюпки пішли, почався обстріл. Ракетами й корабельною артилерією крейсера буквально змели всі будови та маяк — все це було розбито першими ж пострілами. Наші хлопці дивом залишилися в живих! Деякі поховалися в бліндажі, але всім місця не вистачило, ховалися за скелі. Лише одного поранило. Загалом у заставі острова було 80 військових — 28 прикордонників, решта — морські піхотинці. Командир морпіхів на прізвище Крикливий взяв командування на себе. З материка пообіцяли допомогу, сказавши, що надішлють авіацію, запевнили, що не кинуть хлопців у біді.

Але допомоги не було. Додатково до артобстрілу, острів почали прасувати з повітря — три вертольоти кришили ракетами та гарматами все, що вціліло. Це тривало кілька годин! Відповісти на обстріли наші хлопці не могли — зі зброї у них були лише автомати…

А о третій годині дня 24 лютого наші хлопці прочитали в інтернеті, що росіяни взяли острів. Це була брехня — наші ще не здалися. Хлопці були дуже пригнічені такою новиною, намагалися зв'язатися з командуванням на материку, але зв'язку вже не було — окупанти блокували.

На чергову пропозицію росіян про здачу наші висунули зустрічну — щоб їм дозволили піти зі зброєю в руках. У відповідь почався новий ураганний обстріл. Незабаром наші побачили, як один з допоміжних буксирів пішов — мабуть, на крейсері закінчувалися ракети.

Під прикриттям чергового обстрілу на острів висадився російський десант. Опиратися було нічим — навіть до автоматів було лише по декілька магазинів. О 17:45 24 лютого наших хлопців взяли в полон. Перед цим, розуміючи безвихідність становища, прикордонники та морпіхи знищили контакти й листування в телефонах, повикидали сім-карти, очистили пам'ять.

Російські десантники зав'язали їм руки, очі й поклали біля пристані — поки чекали підходу катерів. Полонені лежали кілька годин на камінні — не забувайте, що це лютий, на морі крижаний шторм. Відтоді почалася неволя.

Ми молилися за наших хлопців, нічого не було відомо — чи живі? Зв'язку вже не було ні в кого, навіть в українського командування. Зеленський виступив увечері о 22:00, заявивши, що «всі» 13 прикордонників зі Зміїного загинули та він їх нагороджує посмертно. Для нас це був жах! Але почувши цифру 13, зрозуміли, що це, швидше за все, дезінформація. Бо там було набагато більше наших військових. Ні я, ні Світлана — дружина Олега, не вірили, що вони загинули. Зеленського, найімовірніше, дезінформували, взявши цифру про тринадцять нібито вбитих прикордонників із російських ЗМІ, які сурмили ще вранці, що острів узятий росіянами. Хоча хлопці трималися до п'ятої вечора. Виходить, що інформаційно їх поховали ще живими…

Потім наші відправили судно Сапфір на острів — росіяни дезінформували, що під час обстрілу вбили кілька наших. Сапфір направили за вантажем 200. Виявилося, що загарбники просто брехали, щоб захопити судно, яке йшло за загиблими.

У трюмі російського корабля наших хлопців перевезли до Криму. У Севастополі влаштували шоу - підігнали автобуси з табличками «Севастополь — Одеса» і зняли, як наші хлопці виходять до автобусів — тоді окупанти заявили, що їх відвезуть до України, до Одеси. Але це виявилося черговою брехнею — нікуди вивозити їх не збиралися. Усіх полонених змусили підписати обіцянку не брати участі у війні проти РФ протягом року.

Усе, що відбувалося з моїм сином і хлопцями далі в полоні, ми знаємо з розповідей тих із них, кого обміняли потім. Місяць хлопців возили по Криму, тримали в казармах, у підвалах у різних місцях. Разом із ними возили полонених із «Сапфіра».

Через місяць їх усіх переправили під Курськ. Там хлопців почали ламати морально. На кожного склали досьє. Водили на допити, під час яких примушували відмовитися від українського громадянства і перейти на службу у вс рф. 

Обіцянки майбутнього вільного і ситого життя в обмін на зраду перемежовували приниженнями та побоями. Наприклад, могли поставити на коліна всіх полонених — якщо хтось підіймав голову — били по голові палицею. Заніміли ноги — впав, били кийками. Могли днями не годувати, або тримати впроголодь, кидаючи буханець хліба раз на добу на всіх. Тиснули морально — могли на допиті заявити, мовляв, приїхали твої рідні та просять тебе погодитися на наші умови. Обманювали, мовляв, багато наших хлопців уже погодилися на службу в рф. Звичайно, це була брехня. Ніхто з наших хлопців не пішов на зраду.

Особливо не пощастило тим, хто колись служив у радянській армії та складав присягу ще тоді — їх росіяни вважають зрадниками й одразу заводять кримінальну справу. Перспектива — надовго відправитися на Колиму. Протягом кількох місяців хлопців багато разів перевозили з місця на місце — вочевидь їх ховали. На перших обмінах повернули лише частину хлопців зі Зміїного, насамперед офіцерів. Про інших… просто забули.

Переговори про обміни йдуть дуже важко, звісно, після Зміїного в процесі війни з'явилося багато військовополонених. Багатьох обміняли.

Але чому досі не обмінюють полонених зі Зміїного, для нас, рідних, загадка…

Вони брали на себе перший удар — поки росіяни обстрілювали острів, ЗСУ встигли хоч трохи, але підготуватися до можливого десанту під Одесу і в Бессарабію.

Нині в полоні з гарнізону Зміїного залишилося 33 людини — 13 прикордонників і 20 морських піхотинців. Вони нудяться в російській в'язниці вже півтора року!

Зневірившись просити у командирів та уряду докласти зусиль і прискорити обмін, ми, родичі полонених, створили громадську організацію «Про тих, про кого мовчать». Поїхали нещодавно до Києва, до керівництва Держприкордонслужби, були на зустрічі з головою — генералом Сергієм Дейнека. Але він лише розвів руками, заявивши, мовляв, «обмін не його компетенція і він не всесильний». Запитали також, чому не було допомоги гарнізону авіацією, чому їх залишили напризволяще практично без зброї? Відповіді не отримали.

Виходить, що хлопців ще 24 лютого живцем поховали, заявивши про тринадцять загиблих. А потім — просто забули!..

До речі, у рф їх утримують у звичайних в'язницях, з іншими ув'язненими. Але на відміну від росіян, у наших хлопців немає права на листи, на дзвінок додому. Немає права на передачі. За всі півтора року лише раз їх відвідала місія з Червоного Хреста.

Моєму синові Олегу в полоні виповнилося 34 роки. Він не ламається, навіть у в'язниці, як розповідають його товариші по службі, які пішли на обмін і повернулися, багато читає, тримається. Але всьому є межа…

Моя онука, його дочка Марія, цього року піде до школи. На свій день народження вона попросила подарунок — повернути тата: «Хочу, щоб тато повернувся і повів мене до школи 1 вересня».

Дуже сподіваюся, щоб наші політики згадали про захисників Зміїного і допомогли повернути героїв, які взяли на себе перший удар».

Спілкувався з матір'ю полоненого і записав розмову — Георгій Ак-Мурза