Політичний лікнеп: хто на Одещині головніший, губернатор чи голова облради?

Ми продовжуємо нашу рубрику «Лікнеп», цього разу він політичний. Оглядач Володимир Імуш пояснить, хто кому Рабінович, яким чином взаємодіють голови обласної ради та адміністрації, і спробує відповісти на головне питання — хто ж все-таки головний.

Багато одеситів, а іноді й політиків, не до кінця розуміють, як працює обласна рада, які в неї повноваження і як вона взаємодіє з губернатором. Голову обласної (у мирний час державної, а зараз військової) адміністрації призначає президент. Губернатор представляє центральну владу, і його вплив залежить від позиції Києва. За депутатів облради голосують жителі регіону на місцевих виборах. І вже ці депутати вирішують, хто стане головою зборів.

І ці паралельні структури — обласна адміністрація і рада — мають якось співіснувати. Українське законодавство, покликане регулювати процес, — це суміш радянських анахронізмів і європейських нововведень. Формально повноваження ради та адміністрації розділені, але на практиці реальна влада часто зосереджена в руках того, хто сильніший.

Наприклад, за часів президентства Віктора Ющенка, коли губернатором Одеської області був доволі слабкий Микола Сердюк, облрада, де більшість становили представники Партії регіонів, фактично забрала в адміністрації всі повноваження. Головою зборів тоді був Микола Скорик. Він навіть публічно назвав Сердюка найкращим другом. Цю парочку називали — «два Миколи». Домінував у стосунках явно Скорик.

Усе це призвело до того, що губернатор Сердюк став номінальною фігурою. Пізніше його навіть «купили» (хоча чого не зробиш для «найкращого друга»), що призвело до його участі у виборах 2015 року від Опоблоку.

^{Микола Сердюк (зліва) та Микола Скорик, 2009 рік}

Ситуація різко змінилася 2010 року, коли владу в країні і в області взяла у свої руки Партія регіонів, а губернатором став Едуард Матвійчук. Обласна рада при ньому перетворилася на звичайну канцелярію, завданням якої було швидко затверджувати рішення губернатора. Микола Пундик, а пізніше Тиндюк (зрозуміло, обидва регіонали), що називається, не відсвічували. Навіть підлеглі обходили їх стороною, звітуючи безпосередньо губернатору.

^{Едуард Матвійчук завжди в центрі, на великому фото праворуч Микола Пундик, на маленькому — Микола Тиндюк}

Ці два приклади — крайні випадки. Зазвичай головам ради та адміністрації вдавалося знаходити баланс, де іноді переважала рада, а іноді губернатор.

У 2020 році губернатором Одеської області став досвідчений Сергій Гриневецький (уже друге його пришестя на цій посаді, був він і головою облради), чий покровитель Кирило Тимошенко в Офісі президента відповідав за Одеську область.

Погодили призначення Гриневецького одеські бізнесмени Борис Кауфман і Олександр Грановський, яких із призначенням Гриневецького стали називати «сусідами». Їхній офіс розташовувався в колишній будівлі «Фінбанку» на проспекті Шевченка, 4а (там же колись був і Центр адмінпослуг Саакашвілі), обладміністрація, як відомо, розташовується зовсім поруч, у «кубику Рубіка» на проспекті Шевченка, 4. Різниця в адресі — якась буква.

Методи, які почали використовувати Кауфман і Грановський, викликали шок, особливо у сфері забудови. До слова, друга одеська справа, яку «розкручує» сьогодні НАБУ, стосується саме їх. Деякі випадки стають буквально легендарними.

Відомому забудовнику запропонували віддати за один із проєктів 50% частки. Пояснимо, зазвичай такі «партнери», які гарантували безпроблемне проходження документів, зокрема на будівництво, беруть «подяку» просто грошима. Частка — це дуже рідкісне, прямо скажемо, виняткове явище. На суперпроблемні об'єкти набагато впливовіші «партнери» брали максимум 20% бізнесу. Але щоб половину… Але і це ще не все. Бізнесмену як великому другові запропонували наперед, за повної відсутності гарантій, викупити цю ж половину самому. Але й це ще не все. Ціна цієї частки — в десятки разів вища за ринкову. Наш герой у цей момент із ностальгією згадав про часи попередніх господарів області.

Водночас головою облради обрали Григорія Діденка, який не мав досвіду роботи в місцевому самоврядуванні та спирався на партію «Слуга народу». Однак навіть усередині фракції Діденко мав підтримку лише кількох депутатів, і більшість рішень фактично ухвалювалися губернатором. Так тривало до початку повномасштабного вторгнення.

У перші дні війни Сергій Гриневецький зробив кілька скандальних заяв (наприклад, що до 18:00 США нібито домовляться з путіним, і Україна або буде здана, або в Києві прийде до влади проросійський уряд). Тим часом за чутками Кирило Тимошенко зник на кілька днів, вивозив свою сім'ю і не був на початку вторгнення в президентському бункері, що викликало до нього недовіру.

У результаті в Одеській області, яку було складно назвати фронтовою, головою військової адміністрації призначили колишнього командира 28-ї одеської мехбригади Максима Марченка (кадрових призначали керівниками військових адміністрацій і в інших регіонах, але, як правило, саме в тих, на території яких велися бойові дії). Поява Марченка на цій посаді викликала схвалення громадськості. Однак виявилося, що навіть хороший військовий адміністратор, не завжди справляється з управлінням цивільними процесами. Гриневецький оселився в кабінеті Марченка, зберігши вплив. У цей же час Кирило Тимошенко відновив свої позиції в Офісі президента (Марченко отримав пряму команду працювати з Гриневецьким і «сусідами»). Тоді ж у Марченка з'явилися два джипи, на яких він героїчно об'їжджав Одеську область, заспокоюючи жителів.

Однак через місяць ситуація змінилася. Розмови Гриневецького в перші дні війни донесли до президента, і під тиском громадськості Гриневецького видалили з кабінету. Він став з'являтися там не частіше, ніж пересічний депутат.

Саме в цей момент настав зоряний час Григорія Діденка. Він налагодив стосунки з Марченком, який, як військовий, чітко виконував команди з Офісу президента, спираючись на нового радника. У цей час обласний бюджет збільшився за рахунок «військового прибуткового податку». Але ось біда, витрачати гроші можна було тільки на захищені статті, що ускладнювало можливості для звичних фінансових махінацій на ремонті доріг тощо.

Проте Діденко і його заступник Лілія Томашевська розробили схему тиску на підприємства і комунальні установи з метою отримання відкатів. Вони організували постійні безмежні перевірки під керівництвом Томашевської, а депутати від «Слуги народу» пропонували «вирішити проблеми» за певні суми щомісяця в умовних одиницях. Цифри були такими шокуючими, що зрештою багато директорів підприємств і лікарень звільнялися, і на їхні місця призначали лояльніших людей, які як гвинтики вбудовувалися в цю систему.

Подейкують, що план із відкатів стосувався навіть бензину для машин швидкої допомоги. З обласного бюджету виділялися величезні суми на придбання медичного обладнання за завищеними цінами, а також гігантські премії, про які лише частково стало відомо пізніше. За нашою інформацією, частка Марченка в цих процесах була відносно невеликою, але його це влаштовувало. Він міг спокійно записувати заспокійливі звернення і перетворювати голів громад на військових підлеглих, вимагаючи «доповідати оперативну обстановку» (це, якщо що, пряма цитата).

Така ситуація на Одещині тривала майже рік, доки група чернівецьких контрабандистів, яку представляв Григорій Діденко, не вступила в конфлікт з іншими групами впливу Офісу президента, і в цьому конфлікті зазнала поразки. Після кількох гучних корупційних викриттів і затримань віцегубернаторів Олега Муратова та Ігоря Ткачука, Марченка звільнили. Так вирішив президент. Це стало початком «другої зоряної години» Григорія Діденка.

За посаду нового губернатора розгорнулася боротьба між трьома основними групами: Єрмака, Татарова і чернівецьких контрабандистів. Хоча кандидатуру нового керівника обрали досить швидко — ним став Олег Кіпер, представник групи Єрмака, — сам процес призначення затягнувся через процедурні моменти. У результаті на кілька місяців Діденко став фактичним господарем Одеської області. На той час тимчасовий виконувач обов'язків глави ОВА Борис Волошенков просто чекав на офіційне призначення нового губернатора і відмовлявся підписувати будь-які важливі документи.

У цей період Діденко, не маючи сильного ядра серед депутатів облради, фактично отримав «імператорські повноваження». Ситуація дійшла до того, що заступники губернатора ходили не до Діденка, а безпосередньо до його найближчої соратниці Лілії Томашевської, звітуючи їй з важливих питань.

Вдумайтеся, віцегубернатори узгоджували роботу і фактично були підлеглими радниці голови облради.

Однак із призначенням Олега Кіпера ситуація кардинально змінилася. Протягом кількох тижнів, після невеликої апаратної боротьби, вплив Діденка було повністю знівельовано, і його реальні повноваження скоротилися до управління лише кількома кабінетами в будівлі облради. На додаток до цього він також утримує керівництво поки що президентською партією «Слуга народу» в регіоні.

Наразі, за нашими даними, НАБУ готує підозру щодо Діденка, яка охоплює лише невеликий період його діяльності на посаді фактичного керівника Одеської області. Однак, з огляду на те, що слідство вже вилучило документи, мобільні телефони його самого, дружини, нардепа Юлії Діденка (їй і доньці телефони повернули, але кращою ситуація від цього точно не стала) і брата дружини (заступника директора одного з комунальних підприємств Костянтина Сироти), є ймовірність, що розслідування не обмежиться лише двома епізодами, де фігурують незаконне збагачення сім'ї Діденків та компанія «ДД-буд».