Патріотизм за колючим дротом, «ватні» голови та розрив зв`язку з рідними: як живеться одеським ув`язненим під час війни

Повномасштабна війна, розв'язана нацистською росією, принесла горе в кожну без винятку українську родину – когось залишила без житла, когось – без планів на майбутнє, у когось забрала найцінніше – життя. Але якщо більшість мали вибір – піти на фронт, виїхати в більш спокійний регіон, зайнятися волонтерством або продовжувати жити як і раніше, то в ув'язнених його не було. Там, де небо в клітинку, є лише телевізійні новини, рідкісні дзвінки від рідних та почуття безпорадності.

Про те, як переживають війну в Україні люди, які перебувають у пенітенціарних установах півдня України, «Думській» розповів священнослужитель Православної церкви України, представник Одеської єпархії з духовного виховання у місцях позбавлення волі протоієрей Дмитро Краснобаєв.

Вже понад 11 років тюремний капелан допомагає ув'язненим. За ці роки він врятував не одну сотню заблукалих душ, яким допоміг розібратися в собі та розпочати життя з чистого аркуша. А ще з ініціативи отця Краснобаєва на території одеського СІЗО з'явилися два храми – Воскресіння Христового та Преподобної Аполлінарії.

Щодня на зв'язку із Дмитром щонайменше півсотні ув'язнених. Загалом кількість абонентів священика вже сягає тисячі (всього в Україні близько 70 тисяч ув'язнених). Декому треба почути настанови отця і попросити його поради, деяким — разом помолитися, зокрема за перемогу, інші ж просто хочуть виговоритися чи поскаржитися. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну кількість дзвінків збільшилася в рази, каже священнослужитель.

«Люди скаржаться на те, що через війну втратили зв'язки зі своїми родичами, які виїхали за кордон чи перебувають на окупованих територіях, вони не знають, що з ними, хвилюються, але зробити нічого не можуть. Відповідно, ув'язненим перестали приносити передачі з продуктами, що теж серйозно позначається на рівні їхнього життя. Кожного я маю заспокоїти, переконати, що з рідними все добре, що зруйнований будинок відбудують, що війна закінчиться», — розповідає капелан.

Додає тривожності і той факт, що буквально лічені в'язниці в Україні обладнані бомбосховищами, але й ті не зможуть умістити всіх ув'язнених у випадку ракетного удару.

«Ось зараз, наприклад, обірвався зв'язок із в'язницями на Херсонщині. Один хлопець звільнився з місць позбавлення волі на окупованій території і потім з моєю допомогою дістався Миколаївської області за два тижні. Ми не знаємо, що з ув'язненими, як із ними поводяться і як їх годують росіяни. Втім, харчування у багатьох українських в'язницях зараз стало гіршим через проблеми з логістикою», — продовжує священик.

Але головні переживання, якими діляться люди, позбавлені волі, із отцем Дмитром, стосуються боргу перед країною. Рівень патріотизму у в'язницях сьогодні зашкалює, каже він, і чи не кожен другий тут із радістю подався б на фронт, щоб захищати свою землю. Втім, не виключає капелан, є й такі, якими керують лише особисті інтереси, тому проводити масові дострокові звільнення у в'язницях він не пропонує.

«Є там і «ватні» голови, як і скрізь. Але все ж таки непідробних патріотів більшість. Вони готові йти на фронт будь-ким, хоч окопи рити. Багато хто звільняється і, дійсно, йде в захисники. Наприклад, один хлопець відсидів десять років і вже два місяці як на фронті. У військкоматі з'ясували, що у нього багато різних спеціальностей – наприклад, він зварювальник, а на строковій був снайпером, і з радістю взяли його до Збройних сил», — каже Дмитро Краснобаєв.

Дехто, звільняючись із в'язниць, прагне їхати до рідних міст і сіл, які зараз перебувають під російською окупацією. Від таких ризикованих поїздок Дмитро намагається їх відмовляти, допомагає їм дістатися безпечних місць та адаптуватися там.

За останні десять років у його будинку встигли пожити близько двох десятків колишніх в'язнів – хтось кілька днів, а хтось затримувався на роки. Один із таких підопічних – Іван, який зрештою пішов слідами свого наставника і сьогодні служить в одній із церков Хмельницької області.

Без допомоги суспільства реінтегруватися у життя на волі колишнім ув'язненим дуже важко, пояснює отець Дмитро. Багато хто виходить без жодних документів і грошей, втрачає житло і, як наслідок, вчиняє повторний злочин, стаючи рецидивістом.

«Вони такі самі люди, як ми з вами, і до них треба дослухатися. Це наші з вами українці, які завтра вийдуть із в'язниці. Те, якими вони вийдуть – залежить від нас і від того, яку ми їм приділяли увагу, доки вони сиділи. Зараз потрібно війну виграти, а потім уже змінювати систему. Зараз система працює заради системи, а потрібно, щоб вона працювала на виправлення ув'язнених. Для цього потрібні кваліфіковані фахівці, а туди через маленьку зарплатню йдуть працювати немотивовані люди. Є професіонали, але їх дуже мало», – впевнений капелан.

Крім допомоги ув'язненим, отець Дмитро займається волонтерською діяльністю – допомагає переселенцям, багатодітним сім'ям та іншим нужденним та молиться за українських воїнів.

Авторка — Надія Маркевич