Як вижити на пенсію після війни? Чи всього вистачає на фронті? Про операцію «Бусик» і барабани в бомбосховищах. Чи підуть бійці проти корупціонерів? Про це говорив наш спецкор Дмитро Жогов із бійцями, які перебувають в Одесі на лікуванні.

ВИНО З КУЛЬБАБ

Усе в диму! Спалахи вибухів! Барабанні перетинки лопаються від гуркоту гармат! Горло дере від диму! Валяються тіла вбитих південців, тут же мішки з піском, пробиті кулями і ящики з-під патронів. Горить колесо від кибитки. На барикаді розірваний кулями американський прапор. Жителі півдня скачуть на конях, розмахуючи шаблями! Падають люди! «Слава вам, слава, воїни Діксі! Стійте на сторожі рідних узбереж…»

- Стоп! Знято!

Клацає хлопавка. Війна Півночі з Півднем. Фільм «Вино з кульбаб».

Одеса. 1995 рік. Макс, він був тоді помічником оператора, повертався зі знімання, виснаженим. Підпалений, у важких армійських черевиках, косусі, втомлений, голодний і злий, він говорив:

- У черевиках, напевно, завелися змії. Спекотно, пильно і пісок!

Але лукавив. Йому це подобалося. Це була, мабуть, остання велика картина Одеської кіностудії. З батальними сценами з відомими акторами. Ахеджакова, Смоктуновський. На фільм уже грошей ніхто не давав. Спонсорів не було. І знімальна група була вічно злою і голодною. Чи не жарт, Громадянську війну в США знімали тоді в піщаних кар'єрах.

Той самий фрагмент з війною Півночі з Півднем був спогадами старого Фрілея (Смоктуновський), який говорив розчарованим хлопчакам, що війна це не подвиги, медалі та паради.

- Я пам'ятаю лише вічні програші, поразку і гіркоту, а добре було тільки одне — коли все скінчилося, — бурмоче старий.

Вибух. Дим і пил повільно осідають. Швидку підкидає на вибоїнах, вона мчить лісовою дорогою. Військові медики кажуть про цілеспрямовані удари рф по їхніх невідкладних: дрон за машиною летів, щойно машина стала — одразу пряме влучання!

Зараз Макс на передовій. Такий самий злий, сухорлявий. Фотографує, фіксує все, що відбувається. Їздить зі швидкими, знімає роботу медиків у польових умовах. У машині, що мчить по вибоїнах, лежить на спині боєць, у вені голка крапельниці, дивиться в стелю кабіни незрячими очима. Там наклеєні жовті усміхнені смайлики.

Замість ніг червоне місиво. Стрілки заляпаного брудом годинника на млявій руці продовжують іти.  

Я прошу Макса дати кілька фотографій для «Думської». Він не проти.

Фото Максима Гуцу

- Поранених багато?

- Коли як. Зараз усі команди на викликах. Ми тільки «червоних» возимо. Дуже важкі. По пів тіла. Доїде — не доїде. Поки що всіх довозили. Дуже круті лікарі.

- Найбільше поранень від чого?

- 80% артилерія. Травматичні ампутації, опіки.

- Фотограф бачить усе крізь об'єктив. Відсторонено. А було коли тебе пробирало те, що ти бачив?

- Пробирало. Коли закінчив знімати. Їду, дивлюся на чувака. Він лежить. Підключений до всіх цих апаратів. Симпатичний, із простим добрим обличчям і порваним животом. Дивлюся на нього та думаю, якого х…я він тут у такому стані! Сьогодні був один «жовтий», притомний, трохи його від наркозу мазало, казав, що, вони найкрутіші і підара… ам пиз… юлей дають, він повернеться і всіх от… уячить!

А потім із пекла бою тяжкопоранені, «червоні», як їх називають лікарі швидкої, потрапляють у лікарняну тишу. Буває і на пів року.

ВІЙСЬКОВИЙ ГОСПІТАЛЬ VS ПРИВАТНА КЛІНІКА

Днями був я в приватному госпіталі. Затишний. Сосни ростуть. Персонал привітний. І зовсім не пахне ліками, підгорілими кашами й аналізами, як у звичайних лікарнях.

На позиціях майже всі бійці мають контузії, люди глухнуть від вибухів, відшаровується сітківка на очах. Тут тиша. Чистота.  

Двоє лежать у палаті. На всю стіну телик. Ліжка регулюються, підіймаються й опускаються автоматично. На кнопку натиснув і бжжжжжжж уже сидиш.

Сестра приносить на сніданок кашку і бійці починають навертати. Благо, апетит є. Обидва вони разом служили. Добре знали один одного. Тож їм веселіше.

Андрій ще слабкий. Біля його ліжка стоїть балон із киснем. Шкіра, що віддає жовтизною, обтягнула вилиці. Говорить тихим голосом. Зате очі, як вугілля. Він із непримиренних воїнів. Війна для нього не закінчилася після поранення. Він пішов служити ще в 15 році. А до цього працював у росії. У москві. 12 років відпрацював. На будівництві.

Росіяни, каже, народ ледачий. До неподобства.

А як почалася 14 року війна, він кинув московські халтури та пішов воювати. Ноги в Андрія закуті в хитромудрі залізяки. Наступив на міну. Побратими витягли. Наклали турнікети. А там уже медики завезли в Покровськ. Потім у Дніпро. Там перев'язки робили.

- А чого вибрали не військовий госпіталь? — запитую я. 

- Там усе на конвеєрі, — відповідає Андрій. — Усе бігом. Там лежиш, і достукатися, докричатися неможливо. Профі там є, питань немає. Є хірурги, які крутяться, оперують, але якщо хочеш у майбутньому ходити на своїх двох, то потрібно шукати тих, хто може дати більш компетентну допомогу.  

Там, каже Андрій, уже надали професійну медичну допомогу. На лівій нозі були перебиті дві артерії.

- Їх зашили. Але кістки склали неправильно. Хаосом. Недбало, додає він. — Ось вам і відповідь на ваше запитання. Вони не зможуть фізично приділити увагу кожному з бійців. А тут добре. Є кнопка виклику. Натискаєш і сестрички приходять одразу. Ну і тут веселіше трохи. Командування зняло номер у готелі, там донька, родичі приїхали погостювати. Я сам із Вінниччини.

Коротко. Чітко. Говорить, як здає рапорт.

У Колі немає ноги. Теж міна. Витягав поранених побратимів, вибух. Відірвало ногу. Посікло руку. Він кремезний, дуже живий хлопець із рум'янцем на обличчі. Теж із Вінниччини. Теж пішов воювати ще 2016-го.

А зараз готовий знову йти воювати.

- Оператором дрона можна. Пальці працюють.

Коля потрапив у приватну лікарню з пригодами.

- Спершу привезли у військовий госпіталь і сказали: «День лежиш, а потім переведемо тебе в приватну лікарню». Потім день не відправляють. Два не відправляють. Я вже відмову написав від послуг госпіталю. І дружина написала. Потім стали капати (ось тут показує на бік) почервоніння пішло. Потім стали підходити лікарі й говорити, щоб я залишився. Я у вас не сумніваюся, — каже Микола, — але тут я бути не хочу.

Один із лікарів поводився ну дуже грубо. На дружину підвищував голос. Кричав, — ділиться наболілим військовий. — Вона вийшла і заспокійливі таблетки приймала.

- Це мій вибір, — наполягав він. — Я маю право на вибір!

— Недоцільно, — відповідали медики в госпіталі. — Хочете, забирайте папери і їдьте. Але ми вам напишемо: «самовільне залишення».

- А вони не встигають усім надати допомогу, — продовжує Микола. — Так розкиньте по лікарнях. Наші хлопці цього варті!

- Приїжджав хірург із військового госпіталю, — додає Андрій, — умовляв повернутися. Я в нього питаю: «Скільки у вас людей на операцію?»

- П'ятдесят, — відповідав лікар.

- Значить я - п'ятдесят перший? — продовжує його вже колишній пацієнт. — Коли ж до мене черга дійде?

Той так і не відповів.

Бійці незадоволені. І грубим ставленням до себе, і тим, що їх мало не дезертирами обізвали. Тому й думають, що військовий госпіталь не хоче ділитися з приватниками, бо це не дає освоювати бюджетні гроші. А вони в нас, як відомо, ходять за пацієнтом, і за військовим теж. Якщо у медзакладу, звісно, підписано спеціальний договір із Національною службою здоров'я України (НСЗУ — гаманець МОЗ).

Ми, зі свого боку, із задоволенням зробили б репортаж із нашого військового госпіталю, а то туди можна потрапити тільки під час робочої поїздки президента. І заодно з'ясували б, чому військові лікарі так неохоче діляться пацієнтами.

БЕЗПІЛОТНИКИ, БАРАБАНИ ТА ОПЕРАЦІЯ «БУСИК»

Андрій і Коля розговорилися. Треба сказати, що від цих поранених бійців можна почути те, що у фейсбуці моментально назвуть ІПСО.

- Дуже багато не доходить до нас, — першим видає Андрій. — Особливо безпілотників, а вони зараз ох як потрібні. Бо якщо пташка в небі не висить, то це все. А їх мало. По телевізору показують: «О! У нас їх тисячі!» А їх реально не вистачає. Прилади нічного бачення треба б досконаліші. Тепловізори теж. А то вночі в нього довго не зможеш дивитися. Десь пів хвилини. Потім перерва. Більше сподіваєшся на свій слух і зір. А в нього коли довго дивишся — сліпнеш. Є ті, що дорожчі, але нашого виробництва, їх теж не хочуть купувати. А хороший коштує 10-15 тисяч доларів. Тут хіба що волонтери допоможуть.

- Ви думали про те, що буде потім? Що держава вам обіцяє? Або нічого не обіцяє?

- Розумієте, — Андрій робить невелику паузу, — я не за грошима прийшов воювати. Платять і платять. Не платили б, і хай їм грець. Думаю, що все буде нормально. Поки що всім забезпечують. Я думаю, що так і далі буде.

- Ця війна показала недоліки, як в армії, так і тилу. На ваш погляд, що особливо не допрацьовано?

- У нас ні чорта не допрацьовано. Були такі моменти, коли приходять хлопці, вони не обстріляні й не знають, що робити. Вони морально не готові до служби. У нас же мають бути замполіти, які-небудь. Розповідати їм повинні. А воно приходить і все труситься. На позицію мали піти зі мною три піхотинці, один ледве погодився, а третій у відмову.

- У нас в Одесі продовжують хапати призовного віку громадян, відривають їх від стовпа, за який вони вхопилися, і в армію. Так звана операція «Бусик». Правильно це чи ні? 

- Ви знаєте, стільки нових підрозділів сформованих. Їх можна зараз підготувати. Щоб реальні бійці були, а не «олені», які бігають, коли бахає, і не знають до пуття, куди бігти. Якщо його тут віддирають від стовпа, то він там кине автомат і втече. Нам російська система не потрібна. Тут не та війна, щоб ховати пачками людей.

- У вас є побратими, які дістали важкі поранення, як вони в цивільному житті»?  

- Так, а що, працюють! — відповідає Андрій. — Як можуть, так і крутяться. Їм же там нічого не платить держава. Якісь копійки. Один бізнес замутив. Намагаються, виживають. Не будеш же сидіти в дружини на шиї або в рідних…

- Зараз багато розмов і надій, що, мовляв, бійці повернуться, наведуть порядок. А як думаєте, що буде після війни?

- Спочатку все треба закінчити, — починає було Микола. — А потім…

Це будь-що буде, — перебиває його Андрій. — Зараз у нас руки зв'язані. А закінчимо війну і підемо на голови барабани надягати.

Така сила від них виходила, що я пішов вражений. Коли мені важко, борги за газ, світло, тиск скаче, обстріли ночі на проліт, я згадую цих хлопців. І думаю, треба вистояти. Мої проблеми просто смішні!

А ось тут ви можете почитати, як допомогти цим і не тільки військовим швидше стати на ноги.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов, фото Максима Гуцу і Валентини Бакаєвої