П'ять днів тому українська армія відкинула окупантів за Дніпро і звільнила понад 60 населених пунктів на півдні країни, включно з Херсоном — єдиним обласним центром, який захопили російські нацисти від початку повномасштабної війни. У звільненому місті побував кореспондент «Думської» Олександр Гіманов.  

- Можна я подарую вам шеврон? — дівчинка з вплетеними в кіски блакитними і жовтими стрічками простягає воїну намальовану на листочку зі шкільного зошита й акуратно вирізану рибку.

За 15 хвилин, що боєць встиг провести на площі Свободи в Херсоні, він роздав усі свої знаки розрізнення на липучках. Побачивши українського військового, діти повисають на ньому, як іграшки на різдвяній ялинці. Маленькі пальці тягнуться помацати елементи екіпіровки, торкнутися приклада зброї. Найщасливішим і найнаполегливішим у подарунок дістається нашивка — заповітна мета тутешніх хлопчиків і дівчаток. Боєць із гордістю приклеює рибку на рукав і фотографується на пам'ять.

- А чому риба? — запитую.

- Просто риба, — ніяковіє дівчинка, але приятелька їй одразу ж допомагає:

- Це акуленя. Воно припливло, коли звільнили Херсон.

Навіть через чотири дні після звільнення жителі Херсона не втомлюються приходити на головну площу, під будівлю обласної адміністрації, і святкувати. Передати атмосферу, що панує тут, неможливо — це треба відчути. Страх і жахи восьми місяців окупації та радість визволення рвуться назовні сльозами, обіймами, піснями. Над площею раз у раз лунає гімн України або «Червона калина».

Один каже: «Слава Україні!» — і сотні відповідають: «Героям Слава!».

Площа заповнена щасливими людьми, на кожному другому — український прапор. Стяги вкриті автографами бійців і назвами їхніх підрозділів. Коли місця на прапорі не лишається, у хід іде верхній одяг.

У 14-річної Валі побажаннями воїнів списана вся її яскраво-помаранчева куртка, включно зі спиною та рукавами. Дівчинка не може стримати емоції, описуючи почуття, які вона відчула, дізнавшись про прихід Сил оборони, і обіцяє носити куртку, не знімаючи.

Секунда, і Валя помічає ще одного військового. Через брак «живого» місця на куртці, вона підсовує йому для автографа чохол свого телефону. Воїн розписується фломастером із тактичного набору, яким у разі поранення має позначити час накладення турнікета. Це найкраще його застосування.

Валя та її сестра Аліна родом із невеличкого села Богородицьке, окупованого на початку весни. Разом із матір'ю вони переїхали до Херсона місяць тому, після того як росіяни, які увірвалися в будинок, викрали їхнього рідного батька.

- Моїм дівчаткам 14 і 16 років, — розповідає мати Олена. — Після того, як орки в село зайшли, то стали під хату ходити, заглядати. Одного разу вранці, десь о сьомій, увірвалися в хату зі зброєю. Ми запитали причину, вони не відповіли, почали шукати щось у хаті. Потім усе-таки пішли. Вдруге приїхали і забрали мого чоловіка, без пояснень. Ми приїхали сюди (до Херсона, — Ред.), щодня інформацію про нього просили, але ніхто нічого не говорив. Потім дізналася, що його вивезли на лівий берег, тримали там у якійсь в'язниці і катували струмом. Але вони виламали ґрати і вночі втекли. Зараз він удома, за господарством дивиться, а ми тут.  

Згадуючи про дні, проведені під окупацією, жінка не стримує сліз:

- Це було постійне відчуття страху, дихати було важко. Дівчатка на вулицю майже не виходили. А 11-го вийшли в магазин, повернулися і кажуть, що їхала машина, звідти показали прапор український, але ми не повірили, думали, що провокація. А потім син повернувся і сказав, що бачив наших хлопців.

На площі перед входом в адміністрацію монтують вишку мобільного зв'язку. Інтернету ще немає, але зателефонувати вже можна. Кілька волонтерів привезли термінали Starlink і роздають інтернет. Херсонці телефонують і пишуть рідним, заспокоюють. Багато журналістів. Репортери всіх світових видань, яких нарешті офіційно пустили, а точніше привезли в місто, збирають фактуру — яскраві, щасливі, вільні обличчя і черпають емоційні історії жменями.

Ось Андрій Андрійович. Йому лише шість місяців, і народився він під час окупації в Білозерській лікарні. Маленький українець обгорнутий державним прапором і вельми задоволений тим, що відбувається.  

Ось його бабуся Ірина, вихователька дитячого садка, ділиться лайфхаком, який застосовуватиме, коли повернеться на роботу:

- Будуть погано їсти, а я їм: ложку за маму, ложку за тата і ложку за Валерія Федоровича (Залужного, — Ред.), — сміється жінка. Потім просить свою доньку показати на телефоні хустку, на якій вона вишила не зовсім цензурний, але дуже патріотичний вірш-тост:

«Перший тост — за кримський міст,

Тост два - за крейсер москва,

Третю повну — за бавовну,

Усі кому налили, п'ють за збройні сили

Вип'ємо дружно — за Залужного,

Вип'єм знову, щоб ї…шив Вова,

Раз господиня налила — не чокаясь за х…ла,

За синє небо, за жовті поля, за світ, у якому нема москаля,

Вип'єм на дорогу за нашу перемогу

А перед тим як вийти в двері, за господарів та волонтерів».

Ірина подарувала хустку військовослужбовцю Насті Шевченко в перший день звільнення.

Залишаючи Херсон, окупанти зробили все можливе, щоб помститися його жителям і наступаючим Силам оборони за свою втечу. У місті відсутнє центральне водопостачання, немає електрики і тепла, підірвані вишки зв'язку і шляхопроводи.

Населення координується і допомагає одне одному вирішувати побутові проблеми. Власники свердловин безплатно діляться питною водою, володарі електрогенераторів дають можливість зарядити гаджети і ліхтарики.

Місто потроху очищається від російської пропаганди. Комунальники з підйомними люльками зривають білборди «Ми тут назавжди» і «Один народ», перефарбовують зупинкові комплекси.

На Херсон чекає складний і тривалий період відновлення і водночас оборони: позиції окупантів перебувають у небезпечній близькості. Розкотисті звуки артилерії лунають над містом мало не кожні 15 хвилин.  

Обласний центр оточений мінними полями: йдучи, окупанти залишили тисячі «сюрпризів». Одразу кілька бригад рятувальників і вибухотехніків працюють на ключових точках, зачищаючи дороги, поля і посадки від відлуння війни.

Автор — Олександр Гіманов