Йому аплодували в усіх значущих оперних театрах світу: Metropolitan Opera, La Scala, Teatro Verdi, Віденській державній опері, Національній опері України імені Тараса Шевченка, Santiago Municipal Opera, The New Israeli Opera, Bayerische Staatsoper, Ковент Гардені тощо. А він обрав рідну Одесу.

Заслужений артист України, провідний соліст нашої Опери Віталій Білий 2025 року відзначив своє 50-річчя і 25-річчя творчої діяльності, що почалася на цій сцені.

До великої війни він працював у РФ (і навіть співав там, стоячи на голові), але повернувся додому. Сьогодні Віталій Білий розспівується вдома, не боячись потривожити сусідів (яких немає).

«Думська» поговорила з Віталієм Білим про залаштунки світових сцен, італійську дикцію, гастролі без романтики, духовну силу класики — і про те, чому все ж Одеса.

«Думська». Відлік вашої творчої кар'єри почався після закінчення Одеської консерваторії (тепер це музична академія), а з 2004 року почалася яскрава міжнародна кар'єра. Наскільки я знаю, у родині, крім вас, музикантів не було…

Віталій Білий. Тато закінчив Київський торгово-економічний інститут, мама вчитель математики, музикантів у родині до мене не було. У моєму класі багато хлопців пішло до музичної школи, і через пару тижнів кинули навчання. Мама сказала, ти не підеш, тому що ми зараз купимо баян (а він коштував, як дві зарплати), а потім кинеш, і що з інструментом будемо робити? Але я не кинув. Першу гармошку мені бабуся купила, я спочатку на гармоні вчився грати сам, а потім уже в школі став грати на баяні.

Співати я почав приблизно років у 16, коли вже відбулася голосова мутація. Музичну школу закінчив як баяніст, мені дуже подобалося грати на баяні, і навіть провчився половину курсу на відділенні народної музики в Уманському музичному училищі. А потім перевівся на диригентсько-хорове, там уже стало зрозуміло, що я соліст, у хорі співав усі соло як баритональні, так і басові, і в консерваторії виконував соло.

Причому я закінчив факультет хорового диригування 1999-го, а 2000-го — кафедру сольного співу. І мене взяли в одеську Оперу, яка стала першим місцем роботи.

Одразу й не перелічити закордонні театри, в яких я працював. Чотири сезони в Ла Скала, кілька сезонів у Метрополітен, потім була Віденська опера. У Паризькій опері багато працював, у Мюнхенській опері, у Ковент Гардені в Лондоні, у Берлінській опері. У всіх великих європейських і основних американських театрах (крім Метрополітен, співав у Сан-Франциско, Лос-Анджелесі).

«Д». Кожна оперна сцена світу має свою специфіку. Розкажіть про це.

В.Б. У Сполучених Штатах досить легко працювати. Там особлива атмосфера. У Метрополітені всі бігають навколо тебе. Там соліст — це все, ти тільки виходь і співай, жодних проблем у тебе немає. У Ла Скала навпаки. Можуть зробити тобі таку передпрем'єрну постановку, що ти вже не матимеш ані сил, ані здоров'я співати виставу. Звісно, кожному солістові треба заспівати в Ла Скала, щоб скластися як оперний співак, для резюме це добре. А в мене дебют, щоб ви розуміли, надскладна партія Макбета в однойменній опері Верді, яку я потім виконував у різних театрах світу. І ось ця вистава в Ла Скала варта, напевно, десяти вистав у Метрополітені.

Річ не в складності постановки, а в атмосфері, в тому, як ревно публіка ставиться до голосів, до того, як співають, до інтерпретації, до вимови… Твоя італійська має бути perfetto, максимально такою, як у носія мови.

Я багато працював у Сантьяго, сезонів десять чи більше. Мені там дуже подобався колектив. Досить специфічні театри в Німеччині. Гамбурзька опера мені подобалася, а Дрезденська — ні, там, до речі, театр на наш схожий за архітектурою, але в нас набагато красивіший, особливо всередині. Той театр темно-сірого кольору, похмурий, наш світленький, яскравий, інтелігентний. Акустично вони схожі. Якщо порівнювати з усіма театрами в Україні, де я співав, наш найприємніший, і співати в ньому легко. Хоча і в Київському театрі легко співати.

В основному я співаю Верді останні десять років. Співав щось Доніцетті, у свій час усі баритонові партії в російській музиці переспівав. Одних вердіївських партій у мене п'ятнадцять чи шістнадцять. Багато заспівав того, що я тут ніколи не заспіваю. Того ж «Макбета» тут ніхто не поставить, бо на нього ходити не будуть. З «Луїзою Міллер» та сама ситуація, для нашої публіки це опера невідома.

«Д». Виходить, ми приречені на кілька назв?

В.Б. Шлягери, звісно, йтимуть. Але в нас навіть «Травіата» зараз не йде.

«Д». Вам доводилося співати в екстремальних позах?

В.Б. Працюючи в московській Новій опері протягом 12 років (зрозуміло, до війни, директор театру Колобов помітив мене на конкурсі Чайковського і запросив), я співав і стоячи на голові, і повзаючи, і лежачи, мене вже нічим не спантеличити. Пройшов усе.

«Д». Але ж голос гірше звучить із таких позицій.

В.Б. Звичайно. Це був, можна сказати, експериментальний театр, і часом здавалося, що в найскладніших для виконання місцях режисер намагається зробити так, щоб тобі було ще складніше. А я працював із геніальними режисерами. Відзначу всесвітньо відомого Уго Діано, в Арена ді Верона багато його постановок, він ставив «Аїду», «Кармен». Я брав участь у його постановці опери Мусоргського «Борис Годунов», і кращого режисерського рішення не бачив. У нас сім вистав пройшло за аншлагу і ще дві довелося додати, публіка буквально ломилася. Потім співав у його «Аїді» і «Травіаті».

Справжній оперний режисер проявляється навіть у тому, як артистам шиють костюми. Приходить, дивиться і каже: «Прибрати всі коміри і жабо». «Чому, це ж так красиво!». «У баритона тут груди мають звучати, це його резонатор. Прибрати». Уго Діано знає навіть дрібниці роботи вокаліста. Бачить пластику твого персонажа, пояснює, як рухатися. Вловлює стан артиста і намагається від цього щось вибудувати, а не від того, що собі напридумував. Ліпить, як скульптор, і виходять прекрасні речі. Його вистави, як класичні, так і з деяким додаванням модерну, прекрасні, оскільки він намагається передати дух і задум композитора.

Не знаю, чи поставлять у нас «Силу долі», чи витримає наша публіка три з половиною години.

Хто тут поставить оперу «Дон Карлос»? Хто передасть епоху, щоб ми, які сидять у залі, відчули, як воно було колись? А це можливо, я бачив такі вистави та сам брав участь у них. Але для цього в режисера має бути такий інтелектуальний рівень, якого важко досягти. А навішати на вуха багато чого, розповідаючи про свій нібито задум — це зовсім інша професія.

«Д». Які партії українського репертуару вам хотілося б виконати?

В.Б. Я б заспівав Богдана в «Богдані Хмельницькому». Це справжня баритональна головна роль, але там сюжет. І не тільки це. Не знаю, чи потягне зараз театр постановку такої помпезної опери: великий хор, дорогі костюми. Бюджет потрібен шалений.

«Тараса Бульби» це теж стосується, там є що поспівати та витрати постановочні потрібні величезні. Будемо сподіватися, наші композитори напишуть нові опери, ось Олександр Родін склав нам чудову «Катерину».

А загальний рівень оперних театрів задається музикою Верді. Нещодавно ми виконували вердіївський «Реквієм», це найвища складність: зібрати хор, зібрати оркестр… Потрібно бути на дуже високому виконавському рівні, щоб «Трубадур» прозвучав як годиться. У співаків є певні ніші: хтось співає Моцарта, хтось Вагнера, Штрауса, Верді… Ось ті, хто співає Моцарта, рідко співає Верді.

«Д». Водночас наша солістка, сопрано Наталя Павленко переконлива як в італійському репертуарі, так і у вагнерівському…

В.Б. У неї дивовижний, рідкісний голос, польотний, він дозволяє їй це робити. Високо ціную цю співачку і радий, коли ми працюємо в одній виставі.

«Д». Ваш голос теж рідкісний за красою і глибиною.

В.Б. Хочу зауважити, рідко зустрічаються баси й тенори, баритонів найбільше. Не виходить зі співака бас, його роблять баритоном, не дотягує до тенора, знову баритон. А по-справжньому хороших голосів завжди мало. Тримати себе у формі потрібно, багато чим жертвувати в цьому житті.

«Д». Займатися вокалом доводиться частіше в театрі чи вдома? Якщо вдома, то що кажуть сусіди?

В.Б. А в мене немає сусідів. Я купив триповерховий будинок у центрі міста і мій спів нікому не заважає. Навіть о восьмій годині ранку, коли починаю розспівуватися. Хоча, зізнаюся, якби мене турбували гучні звуки, я б протестував, стукав по батареях, закликав до порядку… Але все склалося якнайкраще.

Спілкувалася Ірен Адлер, фото з особистого архіву співака