Вони збиралися вбивати: десять років тому напали на мітингувальників і журналістів біля Одеської облдержадміністрації (колонка)

Десять років тому, 19 лютого 2014 року, сталася знакова для одеської історії подія.

Натовп озброєних битами молодиків накинувся на учасників мирної акції протесту біля облдержадміністрації, а також журналістів, які висвітлювали мітинг, і побив їх. Серед постраждалих опинився й кореспондент «Думської» (у подальшому — перший заступник головного редактора, а нині — офіцер Збройних сил) Сергій Дібров.

Якщо ви наш читач зі стажем, то напевно пам'ятаєте його відеотрансляцію того, що відбувалося. А ще - що Сергій, відчайдушно ризикуючи, простежив за бойовиками і встановив, хто їх перевозив, охороняв і де вони тимчасово проживали.

Як з'ясувалося майже одразу, напад організувало керівництво обласної державної адміністрації в особі тодішнього губернатора Миколи Скорика та його посіпак. І був він частиною всеукраїнської кампанії «умиротворення», спробою присікти на корені революційний рух, залякати і змусити мовчати суспільство, яке повстало проти авторитарних практик режиму Віктора Януковича. В Києві якраз почався штурм Майдану, полилася рікою кров, загорівся Будинок профспілок, розчохляли свої гвинтівки урядові снайпери. В Одесі напередодні революціонери блокували базу батальйону «Беркута», але тому все ж вдалося прорватися до столиці.

Пристрасті розпалилися до білого. Стрімко наближалася розв'язка…  

Треба розуміти, що силовий сценарій Скорик готував задовго до граничної ескалації насильства на Майдані — в дні, коли одеський протест був зовсім мирним, я б навіть сказав, травоїдним. Губернатор зробив усе, щоб розхитати ситуацію в місті: розпускав панічні чутки про штурм ОДА, який нібито готується, наповнив будівлю різноманітним проросійським набродом — від козаків і сталіністів із «Боротьби» до нацистів зі «Слов'янської єдності». А під кінець навіть заклав бетонними блоками входи в адміністрацію, через що за ним намертво прикріпилося прізвисько Коля-Блок.

Бойовики-тітушки, підібрані відомим прихильником «русского міра» і бандитом Дмитром Копиловим, власником охоронної агенції «Патріот», який нині переховується від правосуддя в росії, почали прибувати до Одеси ще наприкінці січня. Проживали вони великими групами в санаторіях імені Горького та «Біла акація», директори яких не могли не здогадуватися про те, що відбувається. Здогадувалися і прості одесити. 15 лютого наш читач написав у коментарях таке:

«На Фонтані в санаторії живе чоловік 200 якихось урок. Перебувають вони на утриманні Одеської КПУ (мабуть, ідеться про обком Компартії, — Ред.). Те, що не місцеві — факт».  

Перевезенням бойовиків займалося автотранспортне підприємство «Турист», що обслуговує низку міських маршрутів. Як повідомив «Думській» уже після 19 лютого керівник компанії Олександр Руміліатісь, машини АТП регулярно працювали для облдержадміністрації, перевозили на мітинги комунальників, міліцію і навіть «Беркут».

Який же план був у нашої доморощеної Вандеї? Особисто моя думка: вони збиралися не тільки бити незгодних битами і кришити журналістські відеокамери, а й викрадати (один такий епізод, до речі, мав місце — бойовики певний час утримували журналіста «Репортера» Леоніда Соболєва), і навіть убивати. А не наважилися, бо банально злякалися. Зассали, якщо говорити по-народному. Це ж Скорик. Істерити він може, а йти до кінця — ні. Одним словом, бюрократ. Куди небезпечнішим був його заступник Олександр Орлов, колишній офіцер танкових військ, який нині тримає в сталевому кулаці Таїровську громаду. Ось він цілком здатний на рішучі дії - танкістів цьому вчать. Врізати, прорватися і, не даючи отямитися, розвинути успіх. Вбивати всіх, не озираючись і не замислюючись. Господи, як же нам тоді пощастило, що Орлов був лише виконавцем, а не командиром…

Що зараз? Розслідування нібито триває, але відповідальності зазнали лише пішаки — пара бойовиків отримала умовні терміни. Орлов — обвинувачений, але шансів, що він сяде, немає жодних. Скорик — лише свідок, як і директори санаторіїв.

Тут варто було б, напевно, написати щось проникливо філософське: мовляв, одне насильство породжує інше, а безкарність провокує злочинців на нові злодіяння. І що десятирічної давнини події на проспекті Шевченка були в низці тих, що породили окупацію Криму, страшне одеське 2 травня, Донбас і 24 лютого 2022 року. Що біта копилівсько-скориківського бойовика — це предтеча «онікса», який прилетів у Спасо-Преображенський собор. Але мені хотілося б порушити інше питання — про справедливість.  

Справедливість — це коли всі рівні перед законом. Коли схожі правопорушення породжують схожі наслідки. «Справа 19 лютого» — це, можна сказати, маркер несправедливості української Феміди. Люди, які влаштували справжнє беззаконня, збиралися вбивати і катувати тих, хто виступив проти авторитаризму і за європейський вибір України, залишаються в системі, керують і витрачають державні гроші.

Просто зараз наші суди пачками засуджують, зокрема, до реальних термінів за лайки в «Однокласниках» і за розмови по телефону. Виходить, бабуся з проросійськими поглядами, яка не здатна заподіяти реальної шкоди державі, небезпечніша за Скорика й Орлова, які, давайте називати речі своїми словами, готували різанину.

Чи справедливо це? Ні! 

Саме тому не можна забувати 19 лютого 2014 року. Як частина загального кейсу Євромайдану — держава не повинна замишляти «спецоперації» проти суспільства, не повинна просто так бити, а тим паче викрадати і вбивати громадян. І має переслідувати справжніх ворогів, а не уявних.

Євромайдан зробив державі сильне щеплення проти різних гидот, але дія цієї «вакцини», на жаль, закінчується.

Але ми пам'ятаємо! І ми вимагаємо справедливості!

Автор — Микита Горемика