Нова модель оборони України: що відбувається на фронті та чи можна говорити про перелом? (колонка)

Чи стане 2026 рік роком перелому на фронтах російсько-української війни?

Ще пів року тому сама постановка цього питання здавалася надмірно оптимістичною. Зараз же зміни на полі бою, у повітрі, на морі та навіть у політичному сприйнятті війни змушують говорити про те, що стратегічна ініціатива, якщо й не переходить поступово до України, то принаймні не перебуває цілком у руках агресора.

Головна зміна пов'язана не стільки з лінією фронту, скільки з характером війни. росія, як і раніше, має значну перевагу в людях і ресурсах, однак ця перевага перестає перетворюватися на результат.

Весняно-літній наступ, який Москва готувала протягом багатьох місяців, фактично застряг. Темпи просування російських військ впали до мінімальних показників за два з гаком роки, а ціна кожного зайнятого поля чи зруйнованого села стає для агресора дедалі вищою. Так, складно в Костянтинівці та під Покровськом, так, непросто на Сумщині та в Запорізькій області, але зараз активність ворога звелася до пари-трійки точок на карті. І успіхи в нього тактичні, жодних підстав вважати, що в найближчому майбутньому вони переростуть у щось серйозне, немає.

Причина полягає у зміні Україною моделі оборони. Якщо у 2022-2023 та частково у 2024 роках безпілотники були лише одним з елементів бойових дій, то зараз вони повністю визначають їхній хід. Нові засоби розвідки та управління, широке використання можливостей штучного інтелекту дозволили Україні забезпечити собі перевагу в так званому малому небі.

Мова іде не про панування авіації в класичному розумінні, а про постійний контроль простору на глибину від 70 до 200 кілометрів. Величезна зона між переднім краєм і тиловими районами противника перетворюється на гігантську «кіллзону», де будь-яке переміщення людей, техніки, боєприпасів і палива стає смертельно небезпечним.

Особливу роль тут відіграє розвиток «мідл-страйку» (ударів по оперативному тилу). Впровадження корпусного ланки, горизонтальна взаємодія підрозділів, інтеграція розвідки, зв'язку та ударних засобів дають змогу системно знищувати логістику противника на глибині понад сто кілометрів. Фактично створюється ситуація, за якої російська армія змушена постійно відсувати склади, штаби, пункти управління та місця зосередження все далі від лінії фронту, розсіювати їх. Це збільшує плече постачання, знижує оперативність управління та поступово вичерпує можливості наступу. Те, що в західній військовій науці називають «ізоляцією поля бою» (або району бойових дій).

Не менш важливими є й удари по глибокому тилу росії. Ще недавно атаки українських безпілотників на об'єкти навколо Москви та в самій Москві сприймалися як виняток. Сьогодні вони стають елементом системи. Москва є найбільш захищеним містом рф і одним із найзахищеніших мегаполісів світу з погляду протиповітряної оборони. Якщо українські засоби ураження регулярно досягають цілей у цьому районі, значить, українська сторона навчилася долати найскладніші ешелони російської ППО. Кожен такий удар руйнує не тільки інфраструктуру, а й міф про невразливість російської держави.

Однак найцікавіші процеси розгортаються навколо Криму.

Протягом багатьох років Україна методично знищувала систему протиповітряної оборони окупованого півострова, виводила з ладу радіолокаційні станції, завдавала ударів по аеродромах, складах і пунктах базування флоту. З початку 2026 року ця робота починає давати стратегічний ефект. Завдяки географії Крим поступово перетворюється у військовому плані на острів — територію, постачання до якої стає дедалі складнішим і дорожчим заняттям.

Україна посилює удари по інфраструктурі тимчасово окупованого Криму, одночасно обмежуючи можливості перекидання туди військ, техніки та матеріальних ресурсів. Останні удари порушили зв'язок із материком, залишили Крим без палива та світла. При цьому уражаються й суто військові об'єкти. Формується криза системи оборони та життєзабезпечення півострова. росія змушена витрачати дедалі більше коштів на його утримання, відволікаючи ресурси з інших напрямків.

Питання: чи може повторитися херсонський сценарій?

Звісно, мова не йде про буквальне повторення подій 2022 року. Однак логіка процесів схожа. Тоді українська армія не штурмувала Херсон лобовими атаками. Вона послідовно руйнувала логістику супротивника, роблячи утримання плацдарму дедалі дорожчим і ризикованішим. У певний момент російське командування було змушене визнати очевидне й відступити.

Сьогодні щось подібне ми бачимо на Кінбурні, звідки ворог багато років тероризував українське узбережжя Чорного моря, зокрема Одесу. Наші джерела повідомляють, що після фактичного блокування шляхів постачання та поширення на західну частину півострова «кіл-зон», росіяни практично перестали там зявлятися. Усі сили та засоби звідти вони відвели. Тепер це нічийна територія під українським вогневим контролем.

І так, не виключено, буде й з Кримом. Якщо Україна отримає можливість стабільно контролювати постачання ключових вантажів, вражати транспортні вузли та створювати постійну загрозу основним маршрутам постачання, ціна утримання півострова може почати зростати в геометричній прогресії.

Навряд чи, звичайно, підсумком цього стане висадка десанту та повне звільнення. Навряд чи росіяни відведуть звідти свої війська, хоча частину, і частину значну — цілком можливо. Однак у військово-політичного керівництва України зявиться вельми серйозна не просто карта, а козирна карта. З якою можна виходити на справжній переговорний процес.

Але чи здатний Путін визнати, що утримання Криму стає надто дорогим? Чи буде він чіплятися за сакральний для нього півострів за будь-яку ціну, навіть якщо це призведе до ослаблення всієї військової машини?

Відповіді на це питання поки що немає. Російська політична система не відрізняється гнучкістю. Однак сама перспектива реальної загрози втрати Криму здатна стати для Москви моментом істини. Не тому, що півострів має вирішальне військове значення, а тому, що його захоплення й анексія стали фундаментом усієї путінської легітимності останніх років.

Але незалежно від того, як саме розвиватимуться події, вже зараз помітна важлива зміна. У 2026 році перед Україною знову зявилися перспективи. Не росія диктує порядок денний. Не росія визначає темп війни. Не росія змушує супротивника реагувати на свої дії.

Україна завдає ударів по Москві. Україна загрожує російській економіці. Україна створює проблеми для російської логістики. Україна ставить під сумнів безпеку Криму. Україна надсилає політичні сигнали Кремлю та його союзникам. Україна змушує росію відповідати на власні дії.

Переможці завжди притягують союзників (ось навіть Трамп змінив риторику). Ті, хто програє, поступово втрачають підтримку. Після періоду невизначеності навколо України знову починає формуватися коаліція держав, зацікавлених не просто в її виживанні, а в її перемозі. Навпаки, росія дедалі частіше виглядає стороною, яка втрачає ініціативу й змушена реагувати на чужу гру.

Це ще не перелом. До нього, можливо, ще далеко. Але вікно можливостей уже починає відкриватися. Поза всякими сумнівами, це супроводжуватиметься посиленням терору в українських містах — але Путін і так його посилює, це не повязано з успіхами України. Просто через безсилля. Ба більше, пік терору точно припаде на передодень ймовірних (справжніх) переговорів — так уже заведено, перед торгом підвищують ставки. Нам доведеться це пережити.

Хай там як, якщо мирні переговори дійсно стануть можливими в найближчому майбутньому, то вони відбуватимуться в зовсім іншій атмосфері, ніж ще рік тому. І ціна війни для рф на той момент може виявитися значно вищою, ніж та, яку вона була готова заплатити у 2025 році.

Зрештою, війни виграються не лише кількістю танків, людей чи снарядів. Їх виграє здатність нав'язувати супротивнику свою волю. І сьогодні вперше за довгий час саме Україна дедалі частіше змушує путінських нацистів грати за своїми правилами.

Автори — Віктор Босняк, військовий оглядач, та Юрій Басюк, головний редактор «Думської»